1.2 Належність, допустимість, достовірність та достатність доказів

В юридичній літературі усталеною є думка про те, що ознаками доказів є належність, допустимість, достовірність та достатність. Розглянемо їх детальніше.

Допустимість доказів – це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати їх як докази. [26, с. 105]

В науковій літературі існує ціла низка підходів, доктрин, концепцій щодо допустимості доказів. Серед них хотілося б виділити такі концепції «асиметрія правил допустимості доказів», «правило плодів отруєного дерева» (або «ефект доміно»), «чаю та чорнил» та «розбитого дзеркала».

В нашій роботі зупинимося на концепції «асиметрія правил допустимості доказів». Зміст її полягає в різних правових наслідках порушень, допущених при одержанні доказів, для сторони обвинувачення і сторони захисту.

Наукове середовище сприймає вказану концепцію досить неоднозначно. Прихильники «асиметрії» базують свою позицію на наступних аргументах: недопустимими повинні визнаватися лише ті докази, здобуті з порушенням закону, що можуть бути покладені в основу обвинувачення [40, 105 – 106]; сторона захисту вправі застосовувати збиткові докази, що недопустимі в руках протилежної сторони, а обвинувачений не може нести відповідальність за помилки слідчого, що згубив виправдувальний доказ [39, с. 51]; доказ, отриманий з порушенням прав обвинуваченого, може бути визнано допустимим за клопотанням захисту тому, що фактично ці порушення не досягли своєї мети [45, с. 75-76]; якщо доказ представляє (нею здобутий) сторона захисту, то питання допустимості має вирішуватися у повній відповідності із правилами допустимості доказів без будь-яких обмежень [22, с. 44] та ін.

К. І. Сутягін вказує на можливість збереження допустимості виправдувальних доказів, отриманих з порушеннями закону, лише в тому випадку, якщо вони не викликають сумніву у своїй достовірності [48, с. 150].

На думку Г. Ю. Юдківської, коли сторона обвинувачення отримає докази невинуватості особи з порушенням закону, але результат слідчої дії сумнівів у достовірності не викликає, сторона захисту вправі використати такий доказ [62, с. 12].

О. В. Горбачов та інші фахівці вбачають додатковий аргумент в обґрунтуванні можливості реалізації «асиметрії правил допустимості» в кримінальному судочинстві у тому, що сторона захисту, незважаючи на формально проголошену рівність зі стороною обвинувачення, у дійсності, має істотно менший обсяг прав з формування доказової бази у кримінальній справі [17, с. 21].

Противники застосування «асиметрії» при вирішенні питання допустимості доказів обґрунтовують свою позицію, зокрема, неможливістю встановлення різного режиму представлення та використання доказів у кримінальній справі ні стороною обвинувачення, ні захистом [30, с. 108-113]. Наприклад, А. М. Стуліков вважає, що не повинні виникати підстави для «подвійного стандарту» зі збирання, представлення та оцінки обвинувальних та виправдувальних доказів [47, с. 10]. Також вчені, що виступають проти введення «асиметрії», підкреслюють, що ця концепція ставить сторони захисту та обвинувачення у нерівне становище, створює тим самим свого роду «асиметрію» прав учасників кримінального судочинства [9, с. 3].

При вирішенні цього питання варто виходити також з правил тлумачення сумнівів на користь обвинувачуваного. Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи, котрі не можуть бути усунуті в порядку, встановленому КПК України, тлумачаться на користь цієї особи. Це правило поширюється і на тлумачення сумнівів у відношенні допустимості доказів [42, с. 169].

Крім того, Основний закон закріплює, що саме обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Словосполучення «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом» є принциповим в цій дискусії та виступає, на нашу думку, ще одним аргументом на користь можливості застосування «асиметрії» правил допустимості. Але, варто погодитися із В. І. Крупницькою в тому, що якщо доказ представлено стороною захисту, то в даному випадку діють загальні правила допустимості доказів [63, с. 49].

Концепція «асиметрії правил допустимості доказів» знайшла нормативне закріплення в законодавстві зарубіжних країн. Наприклад, Федеральні правила про докази США в ст. 105 дають визначення обмеженій допустимості: «у випадку якщо доказ, що є допустимим для однієї сторони або для однієї мети, але недопустимим для іншої сторони або для іншої мети, визнається допустимим, то суддя за клопотанням сторони обмежує сферу застосування такого доказу й інструктує при цьому присяжних засідателів» [29, с. 47].

Аналіз законодавства та правових позицій авторів щодо наслідків порушення процесуальної форми при збиранні доказів дозволяє висловити аргументи за впровадження в законодавство концепції «асиметрії правил про допустимість доказів». Сторона захисту не збирає докази в процесуальному змісті, то для збереження балансу їй необхідно надати деякі переваги на досудовому провадженні. При цьому необхідно внести уточнення. «Асиметрія» правил допустимості доказів не може поширюватися на випадки отримання доказів з неналежного джерела. Правильно з цього приводу висловилася П. А. Лупінська: «якщо про алібі підсудного говорить свідок, чиї показання визнані недопустимими, наприклад, тому що він душевно хворий, то посилатися на алібі підсудного недопустимо» [28, с. 2].

Окрім цього, на нашу думку, термінологічно невірно, характеризуючи «асиметрію», вести мову про порушення, допущені при збиранні доказів, лише стороною обвинувачення. Докази у кримінальній справі збираються в тому числі на стадії порушення кримінальної справи та досудового розслідування до прийняття рішення про притягнення особи в якості обвинуваченого. Таким чином, вчинення кримінально-процесуальних правопорушень може передувати здійсненню прокурором функції обвинувачення адже органом дізнання та слідчим доказова діяльність здійснюється й до прийняття такого рішення. Більш того, ми підтримуємо позицію тих авторів, які вважають, що на суд в судових стадіях кримінального процесу покладено обов’язок доказування, а отже й обов’язок збирання доказів [7, с. 285 – 286]. Отже, при запровадженні «асиметрії правил допустимості доказів» вірніше буде використовувати термін «суб’єкти, що здійснюють провадження у справі» замість «сторона обвинувачення».

Відповідно до ст. 261 КПК України цивільного відповідача також віднесено до сторони захисту. Тому справедливо буде казати про те, що не тільки обвинувачений (підозрюваний, підсудний, засуджений), але й цивільний відповідач не може зазнавати негативних наслідків (відсутність доказів, що підтверджують зауваження проти цивільного позову) допущених суб’єктами, що здійснюють провадження у справі, порушень. В той же час питання вирішення цивільного позову в кримінальній справі, заявленого цивільним позивачем, на нашу думку, тісно пов’язане із результатами оцінки судом обвинувачення, сформульованого прокурором. Отже ставити цивільного позивача в привілейовану позицію не представляється можливим.

Тому пропонуємо доповнити КПК України відповідним положенням: «Доказ, що підтверджує позицію захисту у кримінальній справі, отриманий з порушенням, допущеним суб’єктами, що здійснюють провадження у справі, допускається до використання в процесі доказування. Такий доказ вважається допустимим лише у відношенні позиції підозрюваного, обвинувачуваного, підсудного, засудженого, а також цивільного відповідача».

Ще раз наголосимо, виражаючи солідарність із С. В. Нєкрасовим, який зазначав, що змішувати сумніви в доведеності вини, які тлумачаться на користь обвинуваченого (захисту), та факти порушення закону не можна [32, с. 12], що допущене стороною захисту порушення закону в умовах відсутності ознак крайньої необхідності має своїм наслідком безумовне визнання доказів недопустимими.

Схвальною також представляється пропозиція введення в науковий оборот правила «рівносторонньої асиметрії в оцінці юридичної сили доказів». У загальному вигляді це означає: з одного боку – право сторони обвинувачення на відновлення юридичної сили недопустимих доказів у досудовому провадженні. З іншого боку – право сторони захисту на використання доказів, при одержанні яких вимоги законодавства були порушені з вини суб’єктів, що здійснюють провадження у справі [51, с. 11].

Варто зазначити, що саме «допустимість» є основною ознакою доказів, а у разі визначення недопустимості фактичних даних як доказів далі вже можна не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами)[26, с. 105 – 106].

Належність доказів – спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами в процесі встановлення об’єктивної істини.

Вирішення питання про належність доказів потребує з’ясування двох моментів:

чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані в предмет доказування;

чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування; [53, c.287]

Отже, належність доказу визначають залежно від того, яке значення для справи мають відомості, що він містить. Всі докази, що стосуються місця, часу, способу, особи, яка вчинила злочин, мають вважатися належними.

Достовірність доказів – це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів – це їх «гносеологічна допустимість».

У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках (рівна одиниці ймовірність), і не про «істинність» (істину можна шукати безкінечно – див. питання третє цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.

Етапи визначення достовірності фактичних даних:

1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:

його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;

факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;

стан свідка в момент сприйняття події;

його зацікавленість у вирішенні справи.

2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:

протоколу огляду місця події – треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;

висновку експерта – характеристики застосованої ним методики аналізу.

3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справ. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого і висновку експерта. [26, c. 106 – 107].

Отже, достовірність доказів означає відповідність їх змісту тим реальним факторам, що існували в дійсності. Достовірність передбачає відомість та перевіреність як самого джерела, способу одержання фактичних даних, так і надійність носія доказів та засобів фіксації доказів. Забороняється використовувати в доказуванні інформацію, джерело якої невідоме. Тобто така вимога до доказів як достовірність забезпечує використання в доказуванні не будь-яких відомостей, а тільки перевірених та правдивих.

Достатність доказів – можливість суду чи органів кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується лише до певної їх сукупності. Наприклад, у частині 2 ст. 74 КПК України зазначено, що визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі.

Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життєвого та професійного досвіду осіб, які приймають кримінально-процесуальні рішення.

Констатація недостатності доказів має такі наслідки:

відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);

прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);

скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення(наприклад рішення про арешт).