1.1 Поняття доказів в кримінальному процесі

У кримінально-процесуальному провадженні чинним законодавством передбачено легальну дефініцію поняття «доказів».

Так, відповідно до ч. 1 ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є різні фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наведена дефініція, на перший погляд, відповідає завданням кримінального судочинства, його керівним засадам, що мають забезпечувати досягнення об’єктивної істини, прийняття законних і обґрунтованих рішень органами досудового розслідування і судової влади.

Утім, науковці-процесуалісти (Р. Бєлкін, С. Галунський, Р. Домбровський, B. Дорохов, І. Лузгін, Б. Матюшкін, М. Михеєнко, С. Нікітін, М. Погорецький М. Чельцов, М. Салтевський, C. Стахівський, А. Хмир та ін.) небезпідставно вважають її недосконалою, полемізуючи протягом не одного десятиріччя на сторінках юридичних видань.

Тому цілком справедливою, на наше переконання, є думка Є. Долі, що докази, як фундаментальну кримінально-процесуальну категорію, необхідно ще більш глибоко дослідити, науково обґрунтувати і поставити на чолі базових понять кримінального процесу [20, с. 54-55]. Саме цим зумовлено доцільність і актуальність наступного аналізу в цій статті окресленої проблеми з внесенням пропозицій щодо можливих шляхів її вирішення. Однією з головних причин тривалої полеміки вітчизняних і зарубіжних авторів є різне тлумачення ними визначеного законодавцем поняття доказів «фактичними даними».

М. Чельцов та інші відомі вчені обрали безкомпромісну позицію, яку відстоюють вже багато років, що під доказами слід розуміти не фактичні дані, а саме виключно тільки факти, до оперування якими і зводиться процес доказування, саме вони не можуть бути сумнівними чи недоброякісними: вони або існують, або ні [57, с. 23-24]. Інші процесуалісти вбачають під фактичними даними не тільки факти, а й відомості про них [27, с. 118; 5, 101], решта – лише відомості про факти [31, с. 80; 7, 22].

Досконалість тієї чи іншої позиції авторів можна виявити, насамперед, звернувшись до етимологічного тлумачення змісту застосованої термінології.

Етимологічним значенням поняття «відомості», наприклад, є «повідомлення, вісті про кого-небудь, що-небудь; певні факти, дані про кого-небудь, що-небудь, інформація; знання в якій-не-будь галузі» тощо [33, с. 315].

«Факти», за тлумачним словником української мови, – це «дійсна, не вигадана подія, дійсне явище; реальність, дійсність; те, що сталося, відбувалося насправді; те, що є матеріалом для певних висновків і відповідає об’єктивній дійсності; те, що об’єктивно існує, справді, безперечно, безсумнівно» [34, с. 667].

Під терміном «дані» тлумачаться «відомості, що необхідні для будь-якого висновку, рішення» [11, с. 207].

Аналіз наведеної термінології дає, на нашу думку, цілком зрозумілу безальтернативність використання поняття «відомості». І саме відомості про факти, як ми вважаємо, мав на увазі законодавець, визначаючи у ст. 65 КПК України докази «фактичними даними».

Як справедливо підкреслює з цього приводу С. Стахівський, факти – це явища дійсності, які, як правило, належать до минулого і є недопустимими для безпосереднього сприйняття слідчим або судом; для того, щоб факт був використаний при доказуванні, він має бути пізнаний, тобто відображений свідомістю людини [43, с. 124].

Слід також навести на користь цієї позиції ще ряд аргументів. Як відомо, згідно з ч. 2 ст. 3 КПК України, при провадженні у кримінальній справі застосовується кримінально-процесуальний закон, який діє відповідно під час дізнання, досудового слідства або судового розгляду справи. Але ж у будь-якому разі він має зворотної сили, тобто процесуальні правовідносини, що виникають при його застосуванні, завжди спрямовані й «повертають» нас до події, яка мала місце у часі, що минув, до встановлення і з’ясування обставин цієї події, досягнення щодо неї об’єктивної істини. Це – по-перше.

По-друге, державний орган чи посадова особа, уповноважені на кримінально-процесуальне провадження, за своєю правовою сутністю і призначенням об’єктивно не можуть, не мають права оперувати фактами, – в іншому разі вони втрачають право бути суб’єктами, які «рухають» кримінальне судочинство, ведуть дізнання, досудове слідство чи судове засідання, і підлягають відводу (статті 54, 60 КПК України).

Отже, якщо фактичні дані розуміти як факти, то є абсолютно безглуздим вимагати від слідчого чи суду безпосереднього дослідження доказів у кримінальній справі. Ні той, ні інший не можуть оперувати фактами, а лише відомостями (знаннями) про ці факти, саме ці відомості про факти допомагають слідчому (суду) встановити модель події, яка мала місце в минулому [44, с. 146].

В аспекті проблеми, що розглядається, не можна не помітити, що наведена у ст. 65 КПК України дефініція «доказів» стосується лише доказів у «кримінальних справах». Аналогічну термінологію мають також назва і зміст ст. 64 КПК України щодо предмета доказування при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді.

У той же час раніше нами вже наводилися аргументи на користь панівної в юридичній літературі позиції, що кримінально-процесуальне доказування відбувається значно раніше – на початковому етапі кримінального процесу – на стадії порушення кримінальної справи [58, с. 325]. Тому видається, що редакція ст. 65, а також назва і зміст ст. 64 КПК України потребують відповідного уточнення вказівкою на докази і доказування «в кримінальному судочинстві».

Водночас вважаємо наступним упущенням законодавця, який не передбачив у ст. 65 КПК України серед суб’єктів доказування прокурора, який власне здійснює процесуальне керівництво усього процесу досудового провадження в цілому.

З огляду на викладене, пропонується наступна редакція ч. 1 ст. 65 КПК України: «Докази – це будь-які відомості про факти, отримані в установленому законом порядку органами дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду для підтвердження чи спростування події злочину, з’ясування, відтворення та доведення обставин, що мають значення для встановлення істини та зумовлюють прийняття ними законних і обґрунтованих рішень».