Физиогномика

Физиогномика (греч. – наука о распознании природных задатков по физическим свойствам, в науке древности и некоторых позднейших эпох учение о необходимости связи между внешним обликом человека (и любого животного) и его

характером. Физиогномические наблюдения фиксировались в культурах Древнего Востока, получили в античную эпоху систематизированный вид, аналогичный структуре других научных дисциплин того времени. С физиогномикой были связаны античные теории о зависимости телесного и психического склада индивида и народа от климатических условий (Гиппократ), а также учение о темпераментах; к ней близки разработанная учениками Аристотеля типология «нравственных характеров» (Теофраст). Предпосылкой физиогномики было характерное для античности представление, согласно которому каждый человек жестко детерминирован в самопроявлениях своим прирожденным «нравом»; по изречению Гераклита, нрав человека есть его «демон», т.е. его судьба(сравни аналогичные высказывания Эпихарма, Демокрита, Платона).

Античная традиция физиогномики оказала значительное влияние на средневековую культуру. Утверждение новых критериев научности в 17-18 вв. отбросило физиогномику в область житейской эмпирии и художественной интуиции. Попытки И.К.Лафатера («Физиогномические фрагменты…») в

1775-78 Гг. Вернуть физиогномике статус науки оказались несостоятельными; не получили признания и аналогичные тенденции некоторых эпигонов немецкого романтизма

(Р. Каснер; сюда же относятся графология и «характерология» Л. Клагеса).

(Философский энциклопедический словарь)

Наукова суперечка

Професійна міжособистісна комунікація неможлива без суперечок. Головне не допустити переростання суперечки з

професійних питань у міжособистісну конфронтацію.

Слід визначитися з такими поняттями як “диспут”, “дискусія”, “полеміка”.

Диспут від лат. disputo – “міркую” – це колективне обговорення моральних, політичних, літературних, наукових, професійних та інших проблем, які не мають однозначної загальноприйнятої відповіді. Під час диспуту його учасники висловлюють різні судження, точки зору й оцінки тих чи інших проблем.

Дискусія від лат. discussio - “розгляд”, “дослідження”-публічне обговорення проблем, суперечливих питань. Дискусія активізує вивчення складної проблеми, теми.

Полеміка від гр. polemikos – “ворожий”, “войовничий”- суперечка, що приводить до конфронтації й боротьби принци-пово протилежних думок і підходів у вирішенні проблеми, яка

обговорюється. Дискусії й диспути – колективний пошук істи-ни, а суперечка – здобути перемогу над опонентом.

Дослідник Андрєєв В.І. так визначає поняття “суперечка” – процес обговорення проблеми, спосіб колективного дослідження, при якому кожна із сторін, аргументуючи (відстоюючи) і спростовуючи (опонуючи) думку співрозмовника (опонента), претендує на монопольне встановлення істини.

Андрєєв В.І. виділяє сім варіантів ведення дискусії -суперечки, серед яких є конструктивні й деструктивні .

Конструктивні шляхи:

1) обговорити всі можливі варіанти вирішення проблеми;

2) виробити колективну думку, позицію щодо питання, яке

обговорюється;

3) привернути увагу до проблеми найбільш зацікавлених і

компетентних осіб;

4) спростувати ненауковий, некомпетентний підхід до вирішення проблеми, відкинути помилкові чутки;

5) залучити на свій бік якомога більше осіб, готових до

співробітництва;

6) оцінити можливих однодумців і опонентів.

Деструктивні шляхи:

1) розколоти учасників суперечки на дві непримиренні групи;

2) завести вирішення проблеми в глухий кут;

3) опорочити ідею та її авторів;

4) використовуючи завідома помилкову інформацію, повести

суперечку помилковим шляхом;

5) знешкодити інакомислячих, дискредитувати опозицію.

Вочевидь, конструктивних і деструктивних шляхів значно більше, в межах однієї дискусії вони реалізуються у

найрізноманітніших сполученнях.

Дещо про техніку переконання:

1) оперуйте простими, ясними і точними поняттями;

2) наводьте аргументи коректно:

* відразу і відкрито визнайте правоту партнера, якщо

він правий;

* продовжуйте оперувати тими аргументами й

поняттями, що вже прийняті вашим опонентом;

* спочатку дайте відповідь на аргументи опонента, а

потім тільки наводьте власні;

* за будь-якої ситуації зберігайте ввічливість.

3) враховуйте характерні особливості вашого опонента:

* уникайте звичайного перерахування фактів і

аргументів, покажіть їхню перевагу;

* використовуйте тільки зрозумілу опоненту

термінологію;

* порівнюйте темп і насиченість вашої аргументації

з особливостями сприйняття вашого опонента.

4) емоційність і наочність аргументації, враховуючи

стратегію опонента;

5) докладна аргументація, надмірне “розжовування” може

викликати різке неприйняття з боку опонента,

достатньо кількох яскравих доводів для більшого

ефекту;

6) використовуйте прийоми аргументації:

* перелицьовування – поступове підведення опонента

до протилежних висновків шляхом поетапного

вивчення проблеми;

* ”салямі” поступове переконання опонента в

головному, а потім і у дрібницях;

* розчленування - поділити аргументи опонента на

правильні, сумнівні і помилкові, довести

неспроможність його загальної позиції;

* позитивних відповідей - побудувати початок

розмови так, щоб ваш опонент давав лише позитивні

відповіді (“Так... Так...”). У подальшому йому буде

набагато легше з вами погоджуватися і у більш

суттєвих питаннях;

* класичної риторики – спростувати всі аргументи

опонента за допомогою одного неспростовного

аргумента;

* уповільнення темпу – навмисне уповільнене

промовляння вголос найбільш слабких місць в

аргументації опонента;

* двосторонньої аргументації – показати опоненту

як сильні, так і слабкі місця того, що ви пропонуєте.

Такий метод найкраще застосовувати в полеміці з

опонентом-інтелектуалом;

* вчасно робіть узагальнення й висновки за

результатами проведеної полеміки.

Суперечка, як правило, супроводжується критикою.

Дуже гарно, якщо опоненти самокритичні. Конструктивна та критика, що вказує на недоліки в бездоганній справі. Критика має сенс лише тоді, коли її почули та осмислили, виключили умови для повторення помилок.

(З підручника психології)