Соціологічні теорії

Таким чином, психологічний напря­мок пояснює різні форми девіантної поведінки фундаментальними якостями біології й ментальності людини, яка є недосконалим творінням еволюції, і потребує певної доробки, розвитку, вдосконалення або жорсткого контролю. До речі, сам Фрейд не бачив іншого виходу, як посилювати самоконтроль за рахунок остраху кари й демонстрації покарання, жорсткого виховання й заборони на уседозволеність. На відмінну від фрейдизму, соціологічні теорії мають інше методологічне підґрунтя, вони акцентують увагу на соціальних фактах, явищах і механізмах, які провокують девіантну поведінку. Типовим прикладом подібних теорій є теорія самогубства, запропонована Емілем Дюркгеймом. Французький соціолог свідомо протиставляє своє пояснення психологічним теоріям і біологічному трактуванню самогубств. Він пов’язує нормальний (пересічний) рівень самогубств з певною нормальною щільністю соціальних зв’язків, у які включені індивіди. Відчутні коливання цієї щільності спричиняють сплески злочинності. Враховуючи цей фактор, французький соціолог поділяє самогубства на три види – егоїстичне, альтруїстичне, аномічне. Перший – обумовлений зниженням щільності соціальних зв’язків, поширенням феномену самотності через різні життєві обставини: розрив шлюбу, втрата робочого місця, загибель близьких людей, старість і непотрібність іншим. Другий тип – це самогубства, які обумовлені за­надто інтенсивним впливом соціуму, фактів загальної свідомості на певні прошарки (наприклад, самопожертва камікадзе, самогубство релігійних фанатів). Аномічний тип заслуговує на велику увагу, бо ціннісно-нормативне безладдя, що супроводжує скрутні часи, кризи, війни, є поштовхом не тільки для суїциду, але воно створює ґрунт для багатьох видів девіантної поведінки – проституції, наркоманії, злочинності, бродяжництва.

Ідея Дюркгейма – пояснювати девіацію соціальними чинниками – була підхоплена багатьма соціологами. Роберт Мертон у цьому сенсі вважається послідовником Дюркгейма. Він створив широко відому класифікаційну теорію індивідуального пристосування людей до соціальних норм. Кожна дія, вчинок людини включають два моменти: по-перше, визначення цілей, по-друге, пошук засобів, за допомогою яких суб’єкт здатний досягти ціль. І перше і друге регулюється соціальними нормами. Вони поділяють цілі й засоби на ті, що відповідають змісту культури, традиції (вітаються або не заперечуються загалом, суспільною думкою, офіційними інститутами), й цілі та засоби протилежного характеру. За Мертоном, існує п’ять можливих варіантів пристосування індивідів у суспільстві залежно від того, сприймає чи відкидає суб’єкт визначені культурою цілі та інституалізовані засоби (такі засоби, що не виходять за межі визнаних у суспільстві інститутів). Типізацію форм індивідуального пристосування наведено у табл. 5.16.

Таблиця 5.16

Типологія форм індивідуального пристосування (за Мертоном)

Форми пристосування	Цілі, визначені культурою	Інституалізовані засоби
Конформність	+	+
Інновація	+	–
Ритуалізм	–	+
Ретризм	–	–
Бунт	+ –	+ –
"+": сприйняття; "–": відкидання; "+ –": відкидання й заміна

Конформність, згідно з класифікацією Мертона, – поведінка, що повністю відповідає вимогам суспільства, забезпечує певну стабільність, бо вона протистоїть різним відхиленням, робить можливим саме існування норми. Інші чотири форми – це різні типи соціальних відхилень. Конформність означає, що індивід беззастережно приймає як цілі, так і прийняті у суспільстві засоби їх досягнення.

Інноваціяяк форма поведінки полягає у тому, що людина для досягнення власних цілей здатна використовувати заборонені, неінституціональні засоби. Це притаманно багатьом видам кримінальної злочинності, корупції, злочинності “у білих комірцях”. Мертон вважав, що інновація як масове явище більш характерна для нижчого класу. З одного боку, представники низів орієнтуються на багатство, комфорт, престиж; з іншого – досягти цього законними засобами, без стартового капіталу, освіти, зв’язків досить важко. Виникає зрозумілий конфлікт індивіда й суспільства, що і є змістом інноваційної форми пристосування.

Ритуалізмполягає у свідомому приниженні, спрощенні цілей там, де існує більш висока “стеля”, проте немає бажання піднятися до цього рівня. водночас, індивід прискіпливо дотримується “правильних” засобів. Це – поведінка “махрового бюрократа” або робітника, що свідомо “гальмує” працю з тих чи інших міркувань. Філософія людей, які вдаються до подібної форми пристосування, обмежується у нескладними афоризмами: “Я усім задоволений”, “Я граю обережно”, “Я намагаюсь не висовуватися”.

Ретризм є формою повернення до доцивілізованого способу життя – тип поведінки, який демонструють волоцюги, бомжі, клошари тощо. Людина не намагається жити “як усі” (або не здатна на це), тобто – мати сім’ю, житло, роботу, пристойний одяг. Індивід також не володіє прийнятими у суспільстві засобами задовольняти свої потреби – він вдається до жебракування або дрібних крадіжок, спить на вулиці, переховується у метро або тепломережі.

Нарешті, бунт – тип соціального відхилення, коли люди “кидають виклик” суспільству: “бунтарі” відкидають панівну культуру й стиль життя і намагаються утвердити власну ідеологію, світогляд, засади життя. Така схема поведінки відповідає діям революціонерів, релігійних проповідників та різноманітних пророків, дисидентів, які загрожують існуючому стану речей.

Американський соціолог Алберт К. Коен, поглиблюючи структурну методологію Мертона, спеціально наголошує на здатності індустріального суспільства бути “ареною безперервної революції зростаючих експектацій” та “ескалації цілей”. Динамічна економіка, масове виробництво, величезна за обсягом сфера послуг “провокують” індивіда споживати, мати ще більше, розширювати коло своїх домагань. Тиск суспільства масового споживання викликає певну неврівноваженість людини супроти дисципліни та обмежень. Особливо важко досягти чогось суттєвого мігрантам, кольоровому населенню американських міст, яке утворює окремі райони. Саме там, у нетрях великих міст, найвища в Америці кримінальна злочинність, бо мешканці периферії, не маючи засобів піднятися по суспільних сходах, часто-густо порушують закон. Таким чином, теорія Мертона – Коена пов’язує девіації з соціальною структурою американського суспільства.

Одним з варіантів структурної теорії є концепція, яку запропонував відомий санктпетербурзький дослідник Я.І. Гілинський. Він вважає, що загальною причиною девіантної поведінки є “соціальна невлаштованість”. Під цим терміном він розуміє невідповідність якостей особистості соціальним позиціям і ролям, які належать індивіду в соціальному просторі. Позиція може бути нижчою від потенційних здібностей і об’єктивних претензій індивіда (поет-вахтер, філософ-двірник тощо) або завищеною (наприклад, лайдак у директорському кріслі) і невідповідною до реальних можливостей. Якщо індивід усвідомлює факт “невлаштованості”, виникає напруга, бажання виправити становище, у тому числі й забороненими методами. Особлива небезпека й потенційна причина девіації полягає в тому, що існує коло людей, які перебувають “поза соціальною структурою”. Гілинський ілюструє свої тези статистикою, яка засвідчує, що значне підвищення кримінальної активності населення пов’язане з маргіналами, несоціалізованими групами.

Досить продуктивним є культурологічне пояснення девіації. Воно виходить з реального факту поділу суспільства на центр і периферію, окремі соціальні групи, де чинні різні субкультури. Люди, що належать до різних субкультур, погано розуміють стиль поведінки, межі дозволеного й забороненого в інших прошарках. Так, у соціальних низах молодь фактично не бачить позитивних прикладів поведінки, бо цілком занурена у різні девіантні субкультури – асоціальні зграї, наркотичні субкультури, світ насильства, де шлях торують міцними кулаками, крадіжками, шахрайством тощо.

Низка теорій відображає роль суспільства, конкретного оточення у посиленні рівня девіантності, особливо, якщо це стосується підлітків і молоді. Теорія стигматизації (або навішування ярликів) стверджує, що вельми небезпечними є різні визначення, які “липнуть” до особистості. Більше того, якщо підлітка називати злочинцем, то психологічною реакцією буде підтвердження ярлика шляхом посилення девіантної поведінки. В американській практиці слово “злочинець” взагалі не вживається стосовно неповнолітніх, його замінюють латинізованим еквівалентом “делінквент”, що означає “порушник закону”. Теорія девіантного посилення обстоює ідею “спіралі девіантності”: зіткнення молодих девіантів з поліцією, системою юстиції, різними покараннями не сприяє виправленню, а навпаки, “підіймає” порушників на більш високі щаблі злочинної “кар’єри”. Подібні спостереження, підкріплені емпіричними дослідженнями, сприяли перегляду певних догм педагогіки й практики застосування кримінальних репресій до неповнолітніх та молодих людей.