Біолого-психологічні пояснення девіації

Вільям Шелдон, професор Колумбійського університету (США), відразу після завершення Другої світової війни у книзі “Різновиди злочинної молоді: вступ до конституційної психіатрії” висунув теорію, згідно з якою поведінка зумовлюється фізичною структурою людини. Він поділяв людей залежно від будови тіла на три типи (ендоморф, мезоморф, ектоморф) і вважав, що люди за статурою мезоморфа (ознаки: сила, статність, неспокій, активність) більш здатні до агресії, непокори, злочину. Свою теорію він підкріплював емпіричними даними, обстежуючи юнаків, що відбували термін покарання у спеціальній колонії. Пізніше виникло генетичне пояснення – гіпотеза, згідно з якою агресивність і потяг до садизму зумовлені наявністю у чоловіків зайвої хромосоми. Також розглядалася біохімічна теорія: чоловічий гормон тестотерон нібито є збудником агресивності, і в разі його підвищеного вмісту в організмі виникають проблеми з поведінкою особистості. Нейрофізіологи встановили зв’язок агресивності з відхиленням у функціонуванні певних ділянок мозку. Було запропоновано терапевтичні й хірургічні методи нейтралізації зайвої агресії. У США проводилися широкі експерименти над засудженими за особливо тяжкі насильницькі злочини по перетворенню їх у безпечних істот. Для нейтралізації тестотерона девіантам вводилися спеціальні препарати – ацетат ципретерону, риталін, декседрин. Але вони мали значні побічні дії – сприяли розвитку шизофренії, нейтралізували сексуальні можливості. До кінця 1960-х рр. в США було здійснено майже 70 тис. операцій по стерилізації (кастрації) насильників для зменшення небезпеки рецидиву. Нарешті, доволі широко практикувалася так звана лоботомія – хірургічна операція на мозку для зниження агресивності й збудженості. Вперше операцію лоботомії здійснив португальський нейрохірург Егас Моніс. Він навіть був удостоєний Нобелівської премії за свій винахід. Операції відбувалися наступним чином: у черепі свердлилися кілька дірок, вводилися електроди і підключалися до енцефалографа. Знаходилися ділянки підвищеної електричної активності, які видалялися за допомогою електричного випалення, ультразвуку або механічного хірургічного втручання. Однозначних наслідків операції не мали, частина пацієнтів дійсно ставали схожими на рослини, інші зберігали приховану агресивність. Винахідник методу закінчив свою професійну кар’єру доволі трагічно: один з пацієнтів, що вважався вже безпечним, вистрелив у Моніса і знаменитий експериментатор залишився з кулею у хребті.

Психологічне пояснення девіантної поведінки пов’язане, перш за усе, з теорією З. Фрейда. Він вважав, що первинні біологічні потяги взагалі не можуть бути зруйновані. Танатос – інстинкт смерті – може бути хіба що витіснений за межі певної спільноти шляхом посилення ксенофобії, ненависті до чужинців, нарешті, війни. Останні не є випадковістю в історії людства. Саме така думка міститься у листі Фрейда до Альберта Ейнштейна. Усесвітньо відомий фізик 1932 року від імені Ліги Націй звернувся до австрійського психоаналітика з проханням дати пораду: як зменшити ризик розв’язання воєн і вгамувати агресивність людей. Відповідь Фрейда була доволі песимістичною, він не мав конкретних рецептів і вірив у те, що війна є виявом природи людини. Скептично засновник психоаналізу ставився до марксистського пояснення конфліктів як вияву різниці класового становища індивідів. Знищення класів і панування соціальної рівності на думку Фрейда аж ніяк не зменшить напруги у суспільстві, бо не тільки не знизить рівень біологічної агресивності, а навпаки, ліквідує важливий напрямок витрати цієї енергії. З острахом Фрейд спостерігав за “червоною” Росією, бо, за його теорією, це суспільство після закінчення так званої “класової боротьби” мусить бути перезарядженим агресивною енергією, яка може виплескуватися у вигляді зовнішніх воєн.

Послідовники Фрейда усебічно досліджували феномен агресивної поведінки. Вони, з одного боку, розглядали це явище як спільне для всіх біологічних організмів, а з іншого, – намагалися сформулювати принципові відмінності людської агресивності. Відомий німецький філософ і соціолог, психоаналітик Еріх Фромм (1900–1980) розширив межі теорії Фрейда. Він поділяв агресивну поведінку на два типи: а) доброякісна агресія; б) недоброякісна агресія. Перший тип – загальне правило біологічних організмів, що пов’язане з інстинктом самозахисту; це оборонна агресія, що “гаситься”, коли зникає джерело небезпеки. Але тваринам, навіть приматам, не властивий садизм; вони не катують свою жертву заради отримання насолоди, не вбивають з ідеологічних міркувань, не схильні до самогубства, не причиняють собі навмисної шкоди; тобто не чинять так, як це може робити людина. Фромм робить висновок: людині притаманна також недоброякісна агресія, що складає людську форму деструктивності. Її відзначає: по-перше, невгасиме прагнення до панування над іншими живими істотами, садизм як різновид цієї пристрасті; по-друге, некрофілія – потяг до смерті, усього неживого, розкладеного, механічного. Поступ цивілізації не зменшує, а навпаки, збільшує ступінь деструктивності, перетворює її на принципи людського буття. Іншою гілкою неофрейдизму була теорія “нейтралізації”, вона обстоює принципову можливість звільнитися від моралі, прищепленої особистості у дитинстві. Для фрейдистської схеми особистості цей підхід є важливим, оскільки він пояснює садистські прояви, агресію, феномен маніяків тощо. Самоконтроль у структурі особистості відіграє роль шлюзів, які стримують бурхливі потоки, що намагаються зламати запори. Якщо система самоконтролю руйнується, то умовні шлюзи розкриваються і тваринна енергія, некеровані потяги вириваються назовні. Людина може перетворитися на небезпечну істоту, монстра.