§ 3. Девіантна поведінка Девіантна поведінка: сутність, типи, види

Девіантна(лат. deviatio – відхилення) поведінка – це вчинки людини, що не відповідають офіційно прийнятим або фактично існуючим у конкретному суспільстві нормам; під девіацією також розуміється суспільне явище, масова форма людської діяльності, пов’язана з порушенням норми. Соціологічні дослідження девіації межують з такими спеціальними дисциплінами, як “суїцидологія”, “патосексологія”, “наркологія”. Але соціологи вивчають відхилення як специфічні форми соціального й різновиди соціальної поведінки.

Девіантність передбачає наявність трьох речей: 1) соціально діючу людину; 2) норму, що врегульовує той чи інший вид діяльності; 3) соціальні групи, інститути, організації, які реагують на поведінку актора, виконують функції соціального контролю. Девіантна поведінка є вибірковим і усвідомленим порушенням соціальних норм. Девіантність може бути визначено відносно як юридичних, так і неюридичних норм (моральних, релігійних норм або звичаїв). Вирішальну роль тут відіграє позиція більшості, оточення або спеціалізованих структур, що аналізують поведінку діяча і виносять свій присуд. Девіантність – відносна річ, вона може бути встановлена лише за умов другого й третього пунктів. Іноді навіть трапляється так: є норма, що забороняє певну дію під загрозою покарання, але оточення на неї не зважає, отже, не визнає і факту девіації. Така ситуація, наприклад, складалася у нас навколо самогоноваріння, коли воно підпадало під заборону з боку держави, але громадська думка у місті й на селі дивилася на такі дії “скрізь пальці”.

Українські соціологи Є. Головаха і Н. Паніна розробили власну типізаційну схему патологій у суспільстві, де дівіантна поведінка є одним з трьох типів соціальних відхилень. Отже, типами соціальних відхилень є: 1) психопатологія; 2) девіантна поведінка; 3) соціопатія. Такий підхід дещо звужує значення терміну “девіантна поведінка”, за яким залишаються лише форми індивідуального і свідомого порушення встановлених правил.

Психопатологія при цьому визначається як порушення психічних механізмів адаптації до соціальних норм. Йдеться про людей несповна розуму, тяжко хворих, з психічними та невротичними розладами або нездатних засвоїти (інтерналізувати) норми як належить, або неадекватно реагуючих на їх зміст. Психопатології можуть бути як індивідуальні так і масові: паніка, істерія, агресія. Масові форми психопатології виникають у натовпі під час вій­ни, катастроф: паніка охоплює фізично здорових людей, які втрачають здоровий глузд і “забувають” про норми.

Українські дослідники особливу увагу приділяють так званим соціопатіям. Вони виникають в умовах аномії, тобто ціннісно-нормативного хаосу, коли відсутність норми й соціальні відхилення самі по собі стають правилом буття. Соціопатія є станом масової дезорганізації. Фізично здорові люди втрачають звичайні орієнтири, вони перестають ясно усвідомлювати: що є добре, а що зле. Яскравий приклад соціопатії – голосування значних мас виборців за відвертих демагогів, політичних клоунів. Саме так сталося 1933 року в Німеччині, коли через систему демократичних виборів до влади прийшов Гітлер, а вже через 12 років уся країна перетворилася на суцільну руїну. Велика небезпека соціопатій (соціального божевілля) полягає у тому, що люди у складних кризових умовах втрачають здібності діяти раціонально, відшукують легкі (й підступні) шляхи вирішення проблем, які не покращують, а тільки погіршують становище.

Цікавою і водночас складною методологічною проблемою є питання стосовно “позитивних девіацій”. З точки зору норми і тих чинників, що її підтримують, кожне від­хилення є негативним явищем, провиною суб’єкта. Формальний підхід має своє виправдання, він завжди буде зберігатися у царині права, бо інакше норми права втратять свій сенс. На цих засадах, до речі, будувалося римське право: “хай руйнується світ, але торжествує закон” – казали стародавні римляни. Але соціологи мають дещо відмінний погляд на проблему. Існує думка, що девіація до певних меж є навіть корисною, бо робить суспільство гнучким і здатним до змін. Дійсно, в разі неухильного й буквального виконання усіх норм – правових, моральних, релігійних, традицій – суспільство неодмінно припинить еволюцію: історія Європи, наприклад, не знала б доби Відродження, Реформації, політичних революцій, сучасної науки й мистецтва. Норма повинна бу­ти функціональною, “працювати” не тільки на стабільність, але й відповідати поступу. Якщо вона стає дисфункціональною, виникає ефект “позитивних відхилень”. Застарілі норми треба або скасувати, або переглянути. Це робить учорашніх офіційних девіантів не тільки нормальними, але згодом вони можуть стати шановними людьми. Така доля спіткала багатьох вчених, літераторів, митців, не кажучи вже про релігійних і політичних диси­дентів. Саме так протягом життя трансформувався соціальний статус академіка Андрія Сахарова: спочатку він був видатним й суворо засекреченим винахідником термоядерної зброї і мав безліч урядових нагород, потім перетворився на політичного дисидента і вважався майже божевільним, його тримали у засланні, нарешті, став символом перебудови й демократизації, народним депутатом СРСР тощо. Подібна метаморфоза відбулася з постаттю В’ячеслава Чорновола. Проте, релятивізм має свої межі – існує певне коло заборон, вимог, традицій, на якому утвердилася європейська цивілізація, і воно є стабільним протягом тривалого часу. Це біблійні заповіді, які вимагають не вбивати, не красти, не зраджувати, не хулити Бога, поважати батьків тощо. Таким чином, душогуб, шахрай, блюзнір, перелюб­ник були й залишаються девіантами, що здійснюють соціально негативні й небезпечні дії.

Девіантні вчинки можуть бути двох типів: 1) екстравертні, тобто орієнтовані на зовнішню сферу, які безпосередньо зачіпають інтереси інших людей, соціальних груп, організацій; 2) інтровертні – спрямовані на самого суб’єкта девіантної дії (наприклад, наркоманія, суїцид). Головними видами девіації є: 1) злочинність в усіх її формах та проявах; 2) аморальна поведінка; 3) алкоголізм, наркоманія; 4) сексуальні відхилення; 5) проституція; 6) самогубство (суїцид).

Дитинство, особливо підлітковий вік, мають свої специфічні фор­ми девіації. Батьки, вихователі, шкільні педагоги часто стикаються з такими відхиленнями, як от: 1) антидисциплінарна поведінка (труднощі пристосування до вимог формальної організації, режиму навчання, розкладу дня); 2) підвищена агресивність, конфліктність; 3) проблеми з навчанням, засвоєнням нового ма­теріалу й опануванням навчальних програм; 4) втечі з дому і бродяжництво; 5) токсикоманія.

Розглянемо девіантну поведінку більш докладно на прикладі вживання нелегальних наркотиків. Наркоманія –це небезпечна хвороба і водночас типове інтровертне відхилення, що спричиняє руйнацію людського організму. Пересічно життя наркомана від початку активного зловживання наркотичними речовинами становить десять років. Наркотики не тільки завдають безпосередньо фізичної шкоди, але й роблять людину наркозалежною, заручницею свого лиха, спотворюють особистість. У фахівців-наркологів є таке визначення для наркомана: “змінена (перетворена) особистість”. Людина, що призвичаїлася до наркотиків, поступово втрачає волю, моральні принципи; її світогляд, цінності звужуються до однієї речі – “отруйного зілля”. На перших етапах кар’єри наркомана відхилення має суто соціальний характер, бо за власним вибором та бажанням вживаються заборонені препарати. Потім залежність швидко перетворює споживача наркотиків на серйозно хвору людину, що потребує медичної допомоги. На прикладі наркоманії добре проглядається фундаментальна властивість девіації – тісний зв’язок поміж типами й видами: інтровертність змінюється екстравертною поведінкою, аморальність веде до злочину, наркоманія тягне за собою увесь букет відхилень. Наркотична залежність ставить індивіда у становище, коли його або утримують родичі (а сам він розпродає вщент хатнє майно), або наркоман вдається до злочинного промислу. Серед наркоманів – найвищий рівень суїциду та захворювань на гепатит і СНІД. Поширення наркоманії в Україні не в останню чергу зумовило суттєве підвищення рівня самогубств. Україна увійшла у число країн з високим рівнем суїцидальної активності населення. 1988 р. показник суїциду дорівнював 19,0 самогубств за рік на 100.000 осіб нас., а 1996 – 29,9. Сплеск показника чітко корелюється з показниками алкоголізації й наркотизації населення по регіонах: найнижчий рівень у західних областях, де найменшими є показники зловживання алкоголем і наркотиками. За підрахунками І. Лінського (Інститут неврології, психіатрії та наркології АМП України), поширення нелегальних наркотиків відбувалося так, як це подано на рис. 5.1. Вчений вважає, що принциповим є рубіж: 1 хворий на 1000 осіб. Перетиння цього показника свідчить про початок епідемії захворювання на наркоманію.

Рис.5.1

На обліку в органах внутрішніх справ 2001 р. перебувало понад 107 тис. наркозалежних осіб, з яких 85% – молодь віком до 29 років; 5,4 тис. – неповнолітні. Але наркоманія, як і переважна більшість девіацій, є прихованим (латентним) процесом. Офіційні дані значно розходяться з реальністю. Так, за підрахунками фахівців, реальна кількість осіб, що зловживають наркогенними речовинами, в Україні сягає півмільйона осіб. Вивчення латентних процесів є прямим завданням соціологів. Головний метод, що призводить до суттєвих результатів, – довірче анонімне масове опитування. У цьому можна пересвідчитися на досвіді соціологів Національного університету внутрішніх справ, які з 1995 р. здійснюють на регулярній основі моніторинг розповсюдженості нелегальних наркотиків у молодіжному середовищі з використанням кількісних методів. З періодичністю 1 раз на 2 роки опитуються учні та студенти у віці від 14 до 24 років, які навчаються у школах, технікумах, ПТУ, коледжах, університетах, вузах м. Харкова. Використовується випадкова вибірка. Вже перше масове опитування встановило: поширення наркотиків і експерименти з наркогенними речовинами набули масового характеру, близько 65% опитаних стверджували, що бачили людину у стані наркотичного сп’яніння; 59% – мали знайомих, які зловживають наркогенними речовинами; 45% – “зізналися”, що були в компаніях, де вживалися наркотики; 39% – на власні очі бачили наркотик конопля­ної групи “план”; нарешті, близько 18% “куштували” його смак. Подальші виміри показали швидке збільшення долі молодих людей, які мали принаймні одну пробу наркотичного зілля (див. рис. 5.2). На початку 2000-х рр. динаміка зростання показників наркотизації дещо призупинилася, почали більш інтенсивно діяти фактори, що гальмують цей процес. Але загроза наркотиків не зникла, сьогодні частіше трапляються випадки перетворення експериментів з нелегальними наркотиками на тяжку хворобу – наркоманію, поширюється вживання різноманітних синтетичних речовин, так званих “важких” наркотиків.

Рис.5.2

Тривалий час пошуком причин девіації займаються вчені різного профілю – соціологи, медики, психологи, юристи. Фактори й теорії девіації можна поділити на три класи: 1) трактування відхилень як наслідок біологічних особливостей індивідів; 2) психологічні концепції; 3) соціальні причини та соціологічні пояснення відхилень.