Виховання й вибір типу соціальної поведінки

Соціалізація – процес, який сполучає дію багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників, важливу роль у ньому виконують виховання й освіта. Виховання – це цілеспрямоване формування особистості, коли за певним планом або зразком поступово, крок за кроком розвиваються певні соціальні якості людини. В ролі суб’єкта виховного процесу можуть виступати батьки, вчителі, педагоги, вихователі, спеціалізовані установи, трудові або військові колективи. Але людина здатна виховувати себе й сама. Ця здатність посилюється з роками, коли індивід стає більш критичним і вимогливим до себе. Існують інститути, що мають провідною функцією (або однією з функцій) виховання людини.

Є певні напрямки, відповідно до яких у суспільстві здійснюється процес виховання. Ці напрямки залежать від типу соцієтальної системи і моделі особистості, яка вважається прийнятною для суспільства або якоїсь його частини. Античні греки мали за ідеал гармонійно розвинуту особистість, ось чому вони вважали за потрібне в однаковій мірі розвивати розум за допомогою філософії, тіло – засобами гімнастики, і душу – навчаючись мистецтвам, співу, грі на музичних інструментах тощо. Естетичне виховання тоді було чи не головним завданням вільних греків-чоловіків. У країнах, де потужні позиції належать церкві, велика увага приділялася релігійному вихованню. А там, де церква відділена від держави, релігійне виховання є суто сімейною справою. У тоталітарному суспільстві перевага надається так званому ідейно-політичному або ідеологічному напрямку, бо він забезпечує формування відданих режиму особистостей – лояльних до влади й системи. У колишньому СРСР багато уваги приділялося атеїстичному й так званому інтернаціональному вихованню, які відповідали політико-ідеологічній доктрині Москви.

Загальнопоширеними є наступні напрямки: а) трудове; б) патріотичне; в) моральне; г) естетичне; д) фізичне виховання. У сучасних суспільствах усе більше уваги приділяється юридичному, екологічному, валеологічному напрямкам виховання, які дозволяють людині жити у складних правових соціальних системах, в умовах техногенних ризиків і небезпек, в обстановці поширення різних наркотичних речовин або зловісних епідемій на кшталт СНІДу.

Суспільство нібито усе робить для того, щоб поставити індивіда “на вірний шлях”, але чомусь це не завжди відбувається на практиці. Соціальну поведінку можна поділити на “нормальну”, яка більш-менш відповідає соціальним очікуванням, і “анормальну” – протилежну за значенням до першої. Цей поділ став предметом уваги соціологів доволі давно, навіть існувала точка зору, що соціологічні дисципліни треба поділити за цією ознакою. Ось що писав Енріко Феррі – італійський кримінолог і соціолог – у відомій книжці “Кримінальна соціологія”: “Боротьба за існування здійснюється кожною людиною у вигляді нормальної діяльності, тобто згідно з умовами існування інших індивідів та суспільства в цілому, або … у вигляді діяльності ненормальної, тобто супротивної індивідуальним і суспільним умовам існування. Ось чому спеціальні галузі соціології розвиваються у двох різних, але не зовсім розмежованих напрямках: маючи одну спільну основу – загальну соціологію, перші з них вивчають нормальну юридичну або суспільну діяльність, другі – діяльність анормальну, антисуспільну й антиюридичну” [29, с.427–428]. Відразу виникає принципове, скоріше філософське, питання: чи можуть люди однаково поважати норми права і моралі, або у сценарій еволюції закладено те, що певна частина людства є іншою, “неслухняною”, такою, що увесь час створює проблеми для першої – “свідомої” – частини суспільства? Не вдаючись до докладного аналізу точок зору, пояснімо: це питання не має однозначного вирішення, різні вчені дають протилежні відповіді. Тема соціальних відхилень є однією з найбільш цікавих сучасних проблем соціологічної науки. Вона має достатню кількість теоретичних аспектів і спонукає соціологів до емпіричних досліджень, польового вивчення різних форм поведінки.