Функції особистості

Особистості притаманні чотири функції: а) індикація; б) інтерналізація; в) самість; г) інтеракція. Людина, що набуває цих властивостей, перетворюється на особистість. Розглянемо їх докладніше.

Почнемо з індикації. Дж. Г. Мід визначав особистість як рефлексивний процес, що народжує значення: людина помічає речі й фіксує відповідні значення або самостійно надає предмету певного значення. Здатність оперувати значеннями – фундаментальна ознака особистості. Головним набутком функції індикації є здатність до мовної комунікації та письма. Ця функція, у свою чергу, відчиняє двері для сприйняття людиною культури й спілкування з іншими особами.

Інтерналізація – процес засвоєння, опанування “зовнішніх” цінностей, норм, культурних чинників. Джерелом інтерналізації можуть бути інші люди, письмові документи, інформаційні системи, власні спостереження.

Самість – властивість людини бути об’єктом для самої себе. Індивід може звертатися до себе із запитаннями, отримувати відповіді, тобто самість – здатність особистості вести внутрішній діалог. Функція дозволяє: а) усвідомлювати себе; б) мати концептуальні уявлення про себе; в) апелювати до себе; г) діяти щодо самого себе.

Нарешті, останньою функцією особистості є інтеракція – налагодження зв’язків з іншими людьми, здатність особи бути суб’єктом соціального зв’язку. Ця функція інтегрує попередні, бо спілкування вимагає від особи орієнтуватися в системі значень, цінностей, норм і критично сприймати себе, корегувати свою поведінку.

Особистість до певної міри повто­рює суспільство. Як крапля води віддзеркалює всесвіт, так особистість відбиває со­ціальне оточення, риси історичної епохи. Це робить особистість складною соціокультурною системою.

Структура особистості

Базисні елементи особистості, їх організація забезпечують наголошені вище функції. У структурі особистості можна виділити кілька чільних підсистем: а) мотиваційно-цільову; б) регуляторну; в) когнітивно-накопичувальну; г) характерологічну. Провідна роль у структурі належить мотиваційному комплексу, що “відповідає” за мотивацію дій, зумовлює вчинки людей та досягнення цілей. Комплекс має дві умовні лінії, що перехрещуються між собою: 1) потреби – інтереси – цілі; 2) цінності та їх шкали – ціннісні орієнтації (стереотипи) – ідеали. Базисним елементом комплексу є потреби людини. Деякі соціологи взагалі визначають особистість як систему потреб.

Потреба – це об’єктивна залежність людини від зовнішнього світу й власної тілесної організації, це – тяжіння до певного предмету, основа, на якій виникають мотиви дій. Потреби можна поділяти на природні (біологічні), екзистенціальні (від лат. existentia – існування), соціальні, культурні. Досить популярною є теорія самоактуалізації потреб людини, яку в 40-і роки розробив американський психолог і соціолог Абрахам Маслоу (1908–1970). Вона наголошує на певній послідовності актуалізації: спочатку людина гостро відчуває природні, біологічні потреби, тобто потреби в їжі, воді, теплі, даху над головою, сексуальні турботи й інші переважно фізіологічні потреби. Вони, перш за все, обумовлюють активність людини, визначають цілі вчинків особи. В разі задоволення цих потреб і потреби у безпеці існування (система так званих екзистенціальних потреб) актуалізуються, загострюються більш складні потреби, що мають соціальне походження: необхідність мати освіту, родину, подружжя, одяг і речі вжитку, нарешті, соціальний статус, які відповідають стандартам суспільства, бути працевлаштованим, користуватися послугами різних соціальних інститутів тощо. Духовні, ідеальні потреби вінчають цю піраміду. Але схему Маслоу не треба сприймати буквально. Емпіричні дослідження на базі цієї методології свідчать, що, по-перше, вона підтверджується тільки як статистична закономірність, і не є законом буття кожної окремої особи, по-друге, більш чітко й рельєфно схема простежується у кризовому соціумі.

Інтерес є усвідомленою потребою, реальним мотивом поведінки, що націлена на задоволення певної потреби. Інтерес орієнтує людину на той чи інший об’єкт, він породжує мету діяльності. Мета є образом бажаного майбутнього, вона створює умовний ідеальний ланцюг, що поєднує наступне із сьогоденням. Наявна мета примушує людину шукати відповідних засобів для її реалізації.

Але мотиви й цілі людини детермінуються й корегуються комплексом факторів, а не тільки самими потребами; неабиякий вплив мають цінності й норми, навіть риси характеру. Цінності виконують як мотивуючу, так і регулятивну функцію. Вони створюють шкали у свідомості людини, за якими розподіляються значення залежно від важливості й цінності для особи (суспільства) того чи іншого об’єкта. Людина інтерналізує, засвоює цінності або визначає їх власним шляхом. Набуті, стійко закріплені у свідомості цінності створюють сталі орієнтації особи, стереотипи свідомості. Свідомість стає стигматизованою, тобто людина оперує визначеними оцінками, стабільними уявленнями. Цінністю і одночасно стереотипом вищого рівня є ідеал. Залежно від домінування того чи іншого мотиваційного ланцюжка людина може, за визначеннями М. Вебера, здійснювати або цілераціональні, або ціннісно-раціональні дії.

Регуляторна підсистема виконує контрольні, стримуючі функції, вона допомагає людині обирати з множини альтернатив соціально позитивні дії, запалюючи “червоне світло” перед тими шляхами, які засуджуються оточенням або передбачають покарання. Засвоєні особою норми, правила, традиції, звички можуть поділяти потреби, інтереси, цілі на “правильні” й “неправильні”. Наприклад, голод є природною, вітальною потребою людини; вона формує інтерес до їжі й мету – задовольнити потребу в той чи інший спосіб. Але переважна більшість навіть дуже зголоднілих дорослих людей не вдасться до крадіжки у крамниці, не вихопить у дитини шкільну булочку. “Вето” на подібні дії накладають внутрішні моральні переконання й засвоєні норми поведінки. На запитання до самого себе: чи можна це вчинити? Внутрішнє “Я” відповість: “ні, цього робити не можна”. Мотивація людини формується не тільки на основі егоїстичних мотивів, але й з урахуванням суспільних чинників. У разі порушення цього співвідношення виникають різні соціальні відхилення.

Когнітивно-накопичувальний комплекс відповідає за процес засвоєння нових знань, навчання та збереження у свідомості значень, інформації, різнопланових навичок та вмінь. До складу цього поняття включають також складні рольові комплекси, опановані людиною переважно в процесі професійної підготовки (професійні знання, навички, вміння). Нарешті, характерологічні риси є особливостями характеру, темпераменту, описують ступінь чутливості та експресивності тощо. Вони мають у цілому біологічну, спадкову природу, але в суспільному житті перетворюються на соціальні риси. Наприклад, людина з характером флегматика може себе чудово почувати наодинці з комп’ютером, годинами методично розробляючи програму, чи здійснювати якісь розрахунки, але на місці керівника, менеджера у напруженій і кризовій ситуації такій особі краще не бути. А холерик, навпаки, як великий тягар сприймає монотонну й “затишну” працю.

Цікавими є ієрархічні моделі особистості, які передбачають вертикальну структуру елементів. Вертикаль може включати як біологічні, так і суто соціальні компоненти. За цим принципом побудована модель особистості, яку запропонував Зигмунд Фрейд (1856–1939). Він виходив з того, що біологічне в структурі людини перебуває в антагонізмі до соціального, і, таким чином, сама природа людини програмуєконфлікт індивіда і суспільства. Особистість, за Фрейдом, нагадує айсберг, що, як відомо, на 9/10 свого обсягу є зануреним у воду. “Надводна” частина особистості – це свідомість і усе те, що вона породжує; “підводна” – підсвідомість, ірраціональні чинники, успадковані біологічні інстинкти, імпульси, які становлять незалежну від свідомості сферу буття людини. Структура особистості, за Фрейдом, має три рівні:

• Ід(Воно) – природжені пристрасті, джерело енергії; сексуальність, що живить потяг до задоволення, або невмотивована агресивність, яка має деструктивний характер. Енергія накопичується і виникає внутрішня напруга; людина задовольняється, коли енергія “знаходить вихід”.

• Его (Я) – регулятор, що затримує “вихід” енергії до появи придатного об’єкта розрядки напруги. Цей рівень формується на основі власного життєвого досвіду людини.

• Супер-его(Над-Я) – суто соціальна компонента, вона вимагає від людини правильної поведінки відповідно до суспільних норм; здатність суб’єкта критично оцінювати свої дії; сфера моралі й відповідних почуттів (провина, сумління, співчуття, гордість, шляхетність тощо).

Фрейд вважав, що людьми керують дві головні пристрасті, які утворюють головний зміст першого, базового рівня особистості – "інстинкт життя" (сексуальність, лібідо або Ерос) та "інстинкт смерті” (потяг до руйнування, Танатос). Це – природжені імпульси, які контролюються й придушуються суспільством. Соціальність полягає в тому, що біологічні імпульси затиснуті у лещата, а природна енергія через соціальну поведінку знаходить собі альтернативні “виходи” – сублімується (перевтілюється) у різноманітні культурні форми активності (праця, творчість, мистецькі образи, світ ідей тощо). У разі, коли третій рівень особистості – супер-его – руйнується (або він сформований не в повному обсязі), людина може перетворитися на звіроподібну істоту, що, як вважав Фрейд, відбувається в дійсності з деякими психічно хворими, злочинцями, збоченцями, або подібний ефект супроводжує масові психопатії (війна, паніка, погроми).