Об’єднуюча сила солідарності

Пошук витоків соцієтальності, стабільності є наскрізною проблемою в історії соціології: від самого початку й до наших днів соціологи намагаються з’ясувати фактори, що об’єднують людей, і чинники, які руйнують соціум. Напрямок “соціології порядку” започаткував ще родоначальник теоретичної соціології О. Конт. Він розглядав дослідження проблеми соціального порядку як центральне завдання соціальної статики. Конт виділив наступні чинники стабільності: 1) сім’я; 2) поділ праці; 3) держава й органи контролю; 4) єдність переконань, спільність вірувань, соціальні почуття. Позитивістські й натуралістичні погляди родоначальника соціології зазнали певної трансформації: у зрілому віці Конт доходить висновку, що не можна ігнорувати потяг людини до віри, наявність почуттів і духовних цінностей. 1847 р. вчений проголосив створення нової системи вірувань – так званої релігії людства, необхідної для утвердження позитивної стадії розвитку суспільства. На його думку, люди мусили почати вклонятися не звичному Богу, а Людству та його найбільш талановитим вченим, Науці, а роль Біблії мусить перебрати на себе позитивна філософія. У приватному листі Конт писав: “Я переконаний, що ще до 1860 року буду проповідувати позитивізм у Соборі Паризької Богоматері як єдину й досконалу релігію”. “Релігійний проект” французького соціолога – типова утопія, хоча й повчальна. Переконаний позитивіст визнав велику роль духовних цінностей, спільних вірувань в об’єднанні людей у суспільство. І це є вельми показовою метаморфозою. Більш пізні соціологи ще більш уважно ставилися до соціокультурних чинників виникнення й розвитку суспільств.

Е. Дюркгейм відводив спільним ідеям виняткову роль у побудові суспільства. Він розглядав суспільство як композицію різноманітних ідей, вірувань та почуттів. Дюркгейм називає суспільство Богом у тому розумінні, що колективна свідомість керує людиною, вона є вищою і завжди більш моральною силою, ніж окремий індивід. Французький соціолог наголошував на тому, що суспільства тримаються на солідарності їх членів, остання “скріплює” об’єднання людей, перешкоджає деструктивним процесам. Від початку історії людства панує неорганічна солідарність: релігійні вірування, стародавні традиції, репресивне кримінальне право пригнічують індивідуальність і примушують людину поводитися відповідно до вимог загалу. Сучасність, на думку Дюркгейма, є епохою утвердження органічної солідарності, що спирається на поділ праці і панування ринкових відносин. Вони структурують суспільство, люди стають взаємозалежними, мусять узгоджувати власну діяльність з потребами ринку, різних осіб і соціальних груп. Нова солідарна свідомість є раціональною на відміну від ірраціональних почуттів, пов’язаних з релігійними віруваннями. Французький вчений вірив у те, що людей згодом буде об’єднувати не острах покарання або спільні забобони, а свідома громадянська позиція, відповідальність за суспільні справи.

Системно-функціональні важелі

Проблеми “соціології порядку” у XX ст. докладно розроблялися функціоналістами на основі інтерпретації суспільства як складної системи. Вони мали свої ідейні витоки в соціології ХІХ ст. Зокрема, системно-функціональний підхід був притаманний одному із засновників соціології Г. Спенсеру. Головна тенденція соціальної еволюції, за Спенсером, по­лягає в тому, що гомогенні (однорідні, прості за своєю структурою) суспільства змінюються на диференційовані, гетерогенні (складні, різнорідні) соціальні організми. Складні системи є більш витривалими, здатними до адаптації, стійкими, незалежними безпосередньо від примх природи, довкілля. Усталеність складних соціальних систем досягається за рахунок їх збалансованості й врівноваженості.

Ідея “еквілібруму” була наскрізною для творчості видатного італійського соціолога Вільфредо Парето (1848–1923). Цей термін він запозичив у економістів, які розглядали баланс попиту й пропозиції в умовах ринкових відносин. Парето розповсюдив принцип балансу на усе суспільство. Рівновага є природним станом соцієтальних систем, а якщо з’являється фактор, що вносить збурення, дисбаланс поміж частин та елементів, то система здійснює певний цикл розвитку, доки не досягне нової рівноваги.

Ідеї Парето у 20–30 рр. ХХ ст. було підхоплено за океаном, де швидко прогресував функціоналізм. Т. Парсонс, Р. Мертон, спираючись на теоретичний спадок європейців, створювали функціональну теорію суспільства. Для функціоналістів очевидним фактом був принцип функціональної єдності суспільства. Він передбачає важливу умову існування соцієтальної системи, коли усі її елементи, частини “працюють” разом, узгоджуються поміж собою і не створюють принципових протиріч та конфліктів, що не можуть бути із середини подолані. Згідно з позицією функціоналістів, кожний інститут, усталений соціальний факт, звичай, традиція є доцільними, такими, що виконують певну корисну для суспільства функцію. Їх існування виправдане навіть тоді, коли дослідник не може відразу пояснити роль того чи іншого явища у колективному житті, бо цілісність суспільства вже доводить “правильність” побудови системи. Функціональним зв’язкам у соціальній системі відводиться місце “будівничого розчину”, яким скріплюються елементи конструкції.

Р. Мертон певним чином ускладнив функціональне пояснення суспільства, запропонувавши систему категорій, в яких можна розглядати суперечливі за змістом функції. Це, з одного боку, було відповіддю на критику функціоналізму, а з іншого – формувало більш реалістичне ставлення до дійсності, яка далеко не завжди є гармонійною. Отже, в арсеналі функціоналістів з’явилися пари протилежних за змістом понять: “функція” – “дисфункція”, “явна функція” – “латентна функція”. “Дисфункція” відображає негативні прояви тих або інших елементів з точки зору адаптації системи, її цілісності й врівноваженості. “Латентна функція” – це прихований ефект або непередбачені прояви і наслідки. Функціоналісти багато уваги приділяли й структурній композиції суспільства, адже функція є зовнішнім проявом структури. Розвиток або руйнація структури призводить до функціональних змін, а необхідність реалізації певної функції змушує вносити корективи у структурні елементи.

Загальну структуру суспільства можна схематично накреслити так, як це показано у табл. 5.2.

Таблиця 5.2

Загальна структура суспільства

Структурні рівні	Основні форми соціального	Структурні елементи	Функції
Макрорівень	Соцієтальна система, суспільство як цілісність, загальна культура, нація-держава	Механізми інтеграції: культурні архетипи, спільні міфи, панівна релігія, колективна (національна) свідомість, загальна мораль, основи права, солідарність	Загальне поєднання інститутів, структур, підсистем і утворення спільного соціального простору, в якому може здійснюватися соціальна мобільність членів суспільства
Мезорівень	Групи, соціальні структури, інститути, організації	Класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна й інші соціальні структури; інституційна структура суспільства; мережа соціальних організацій	Утворення стійких статусно-рольових комплексів, усталених груп, цільових систем, які розподіляються за чотирма основними сферами життєдіяльності й забезпечують реалізацію чотирьох основних функцій: адаптація, цілепокладання, інтеграція, утримання архетипу
Мікрорівень	Позиції, статуси, ролі, соціальні дії	Індивідуальна діяльність, ієрархія позицій і статусів, розподіл праці й спеціалізація, соціалізація відповідно до наявних ролей і статусів	Організація первинної повсякденної діяльності відповідно до соціальних ролей та фізичних, інтелектуальних, психічних властивостей індивідів

У таблиці враховано відому тезу Т. Парсонса, згідно з якою кожна соціальна система мусить для свого існування підтримувати чотири функції. Адаптаціярозглядається переважно як економічна функція, що “відповідає” за пристосування до довкілля, забезпечення людності усім необхідним з матеріальної точки зору. Таким чином адаптація є генеральною функцією економічних інституцій.Цілепокладанняє політичною функцію, що стосується управління та загальної організації соціального життя. За цю функцію несуть відповідальність переважно політичні інститути.Інтеграціяозначає соціалізацію нових поколінь, долучає їх до соціального життя через інститути сім’ї, освіти, інші соціальні інститути. Нарешті,утримання архетипує культурною функцією, яка ставить за мету збереження спільних поглядів, переконань, укріплення солідарності членів суспільства. Цьому сприяють інститути культури. Більш докладно про групування інститутів див. у главі 9 (табл. 4.2).

Структурно-функціональний підхід з практичної точки зору потребує не забувати про дві речі: 1) тісний зв’язок функції та структурних елементів, 2) наявність об’єктивних функціональних зв’язків, якими не можна маніпулювати за власним бажанням. Соціально-інженерна діяльність у принципі можлива, але вона мусить здійснюватися за правилами функціональної єдності систем. Так, корекція соціальної системи, виправлення дисфункціональних елементів потребує пошуку так званого функціонального еквіваленту. Наприклад, хуліганські прояви неповнолітніх можуть бути витіснені за умови, якщо виходу енергії тінейджерів буде знайдено функціональний еквівалент у вигляді альтернативних занять, захоплень, інституційних дій. Але від самого початку функціоналіст повинен з’ясувати: чому набувають поширення хуліганські дії, яку функцію вони відіграють у молодіжному середовищі? Мала ефективність поліцейських операцій у сфері обмеження свавілля молоді лише підкреслює: хуліганство не є випадковим явищем, воно укорінене у структурі суспільства. Відповідно, і боротися з ним самими репресіями неможливо. Потрібна переструктурація способу життя молодих людей, внесення в їх побут, свідомість, моду таких елементів, які б успішно витісняли руйнівну активність або перетворювали її у соціально нейтральні чи позитивні зразки поведінки.

Функціоналісти до певної міри виходили з утопічної картини суспільства. Їх ідеї є продуктивними стосовно більш-менш ефективно функціонуючих спільнот, але вони погано припасовуються до розбалансованих, кризових суспільств, перехідних періодів, якими було насичене попереднє ХХ століття.