§2. “Як можливе суспільство?” (Соцієтальні фактори) Протосоціологічні ідеї

За часів античності на питання стосовно причин існування суспільства була проста відповідь. Аристотель (384–322 до н.е.) розглядав людину як політичну істоту, тобто таку, що не може існувати поза колективом і політичним життям, має природний нахил до спілкування, взаємовідносин або “дружби”. Полібій (205–128 до н.е.) пропонував читачам своєї “Всесвітньої історії у сорока книгах” наступний розумовий експеримент. Уявімо, що рід людський, цивілізація і культура гинуть від потопу або чуми; і усе починається з початку: “Якби з часом із збережених залишків, як з насіння, знову відродилася певна кількість людей, то безперечно вони, подібно до багатьох живих істот, почали б збиратися разом, – ось так і повинно бути, бо притаманна окремій істоті слабкість змушує їх об’єднуватися в однорідне скупчення [19, с.95]. Логіка, як бачимо, проста: люди є фізично слабкими і мають шанс до виживання лише у групах або суспільствах, фактично природа суспільства полягає в особливостях біологічної і психічної конституції людини.

Після теоцентричного Середньовіччя, за доби Відродження характерним поглядом на суспільство стала державницька позиція: суспільство ототожнювалося з державою. Влада, насильство, зброя, контроль – ось важелі існування людських спільнот. Нікколо Макіавеллі (1469–1527) – видатний італійський політичний діяч і письменник – виправдовував насильство, підступ, будь-які методи політики, якщо вони ведуть до мети збереження й укріплення держави, приборкання егоїзму підданих. Сьогодні макіавелізмом називають політику, „звільнену” від моралі і здійснювану за принципом: “мета виправдовує засоби”. Але треба зазначити, що з книг самого італійця випливає: він виправдовує лише таку політику, яка посилює централізм, владу государя, отже, в його розумінні – підвалини суспільства. Зазначимо, що Макіавеллі жив у період феодального роздрібненості Італії, і, мабуть, не бачив інших шляхів до об’єднання й посилення суспільства.

Альтернативою державницького підходу була теорія “суспільного договору”. Томас Гоббс (1588–1679) виходив із модерних постулатів Нового часу: усі люди від народження є рівними, наділеними природним правом (the right of nature), що дозволяє їм задля збереження власної природи робити все, що згідно з власною думкою, людина вважатиме за найдоцільніший засіб для досягнення своєї мети. Люди є егоїстичними, свавільними за природою і не можуть не конкурувати поміж собою за володіння тими благами, які дає їм земля. Природний стан людини – це “війна усіх проти усіх”. Для власного збереження люди мусять обмежити свої зазіхання й природні права на користь суспільства. Вони укладають суспільний договір і передають певні права загальним інституціям, тобто частина їх прав відчужується на користь держави, законів, системи юстиції тощо. Держава тепер розглядається не як джерело суспільства, а як чинник соціального порядку, що виникає з власної волі громадян.

Соціальний зв’язок як фундамент суспільства

У XVIII–XIX ст. соціальна наука підіймається до розуміння того, що суспільство і держава є різними реальностями. Теоретично це обґрунтував видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831). Він звертає увагу своїх читачів на існування поряд із державою громадянського суспільства. Воно виникає, перш за усе, з економічного життя, з ініціативи та самодіяльності його суб’єктів. Важливу роль відіграють різні домовленості, контракти, обміни, відносини, які виникають, здійснюються й тривають поза контролем держави. К. Маркс, який був прихильником філософії Гегеля, поглиблює цей напрямок, в його концепції історичного матеріалізму (економічного детермінізму) суспільство виникає з об’єктивних потреб у задоволенні матеріальних інтересів людей, що може практично реалізуватися у колективних процесах виробництва, обміну та розподілу матеріальних благ. Отже, суспільство – це система соціальних відносин, передусім економічних, яка виникає не з факту вільної домовленості (договору, контракту), а за об’єктивних і власне незалежних від суб’єктивних настроїв обставин. Суспільство – це самовідновлювана система, причина якої криється в економічній природі соціального життя.

Георг Зіммель (1858–1918), чиє риторичне запитання ми використали для заголовка параграфа, також розглядав суспільство як систему соціальних відносин. Але він звертає увагу на ментальну, психологічну природу відносин. Соціальні відносини, на думку Зіммеля, передбачають усуспільнення індивідів, перетворення їх на агентів суспільних відносин, навіть якщо мова йде про конфлікт, тяжбу, судовий позов тощо. Але головне відкриття німецького соціолога полягає в тому, що синтез елементів суспільства відбувається у свідомості його членів, які виконують ролі суб’єктів відносин. Відносини, перш ніж відбутися у їх фізичній формі, мають пройти інтелектуальну, ментальну фазу. Вони існують апріорі у нашій свідомості. Люди є носіями соціальних відносин у тому сенсі, що мають їх ідеальний (розумовий) образ. Отже, єдність людини з людиною існує завдяки таким особливим якостям Homo sapiens, як здатність утримувати у власній свідомості образ суспільства та своїх контрагентів, розуміти Іншого, відчувати любов до близьких, прогнозувати дії суб’єктів соціальних відносин та подумки конструювати взаємодії.