Соцієтальні ознаки суспільств

Суспільства можна розглядати й типізувати за певними кількісними й якісними ознаками. Аналіз ознак дозволяє відокремити власне суспільства від соціальних груп, спільнот, які не є такими. Безперечно, кожне суспільство – сукупність людей, що займають ту чи іншу територію. Проте, не існує кількісних критеріїв щодо загальної чисельності населення, розмірів території або інших чинників, за якими можна ідентифікувати суспільства, тобто виділити їх із загального класу спільнот. Суспільство утворює і якесь “загублене” плем’я у басейні Амазонки, що нараховує сотню-другу осіб, і сучасний Китай, де мешкає понад 1 млрд 200 млн осіб. Тим часом багатомільйонне населення жодної з китайських провінцій не становить окремого суспільства, тоді як чотиримільйонний норвезький народ – безперечно. З історії відомо, що існували суспільства (кочові племена, народи), які не мали чітко визначених географічних координат, сталої площі, кордонів. Таким чином, кількісні критерії важливі для типізації, поділу існуючих суспільств за демографічними, географічними, економічними показниками, але вони не спроможні ідентифікувати саме суспільство. Істину треба шукати в іншій площині, з’ясовуючи критерії, що мають якісний зміст.

У табл. 5.1 наведено систему критеріїв, характерних рис і ознак, які стосуються різних аспектів соцієтальності.

Таблиця 5.1

Критерії, риси, ознаки соцієтальності (інтегрованого суспільства)

Тип критерію	Характерні риси	Ознаки
Економічний (система забезпечення)	Функціональна збалансованість, здатність до матеріального самозабезпечення (з урахуванням природного середовища) або до існування в системі горизонтальної кооперації з іншими соцієтальними системами	Адаптованість
Політичний (система управління)	Політична автономія. Наявність власних політичних центрів, передусім державних інститутів, центрів соціального контролю, що безпосередньо не залежать від аналогічних зовнішніх структур. Можливість політичних чинників представляти суспільство у світі, у зносинах з іншими суспільствами	Самоуправління
Соціальний (система відновлення)	Поповнення за рахунок народжуваності, яка становить домінуючий шлях відновлення людності, власні системи соціалізації й виховання. Завершена пірамідальна структура соціального простору, що відновлюється за рахунок внутрішньої соціальної мобільності, системи приписаних і досягнених статусів	Самодостатність
Культурний (система цінностей)	Загальносоцієтальні ідентичності й цінності, колективна свідомість, архетипи свідомості, “дух єдності”, етноцентризм, внутрішня солідарність	Інтегрованість

Усі ознаки – адаптованість, самоуправління, самодостатність, інтегрованість – свідчать про те, що суспільство є чимось дійсно завершеним і повним. Воно утворює середовище, яке дозволяє людям проживати усе своє життя від народження до смерті, користуючись його ресурсами, капіталами, можливостями, інститутами, альтернативами. Риси та ознаки соцієтальності можна використовувати для розмежування і з’ясування специфіки окремих суспільств. Якщо використовувати політичний критерій, то можна приблизно визначити кількість сучасних суспільств – їх нараховується близько двох з половиною сотень, не враховуючи багатьох окремих племен, що не мають своїх представницьких політичних інституцій, які б репрезентували їх у світі.

Суспільство – самодостатня цілісна система, що утворює максимально широкий соціокультурний простір, який не є складовою частиною простору інших систем.З огляду на це визначення й наведені вище ознаки, Україна ще донедавна не становила окремого суспільства. Чисельно населення України переважало більшість суспільств Європи, але соціальний простір був складовою частиною загальнорадянської “піраміди”. Населення України, скоріше, утворювало велику соціально-територіальну спільноту (а не соцієтальну систему) – функціонально не збалансовану, зі слабкими ознаками “барельєфності” та “просторово-часових країв” (не було “інтеракційного проміжку”, що відділяє “барельєф” від середовища). Ми не мали національної економіки, власної політичної системи й розвинутого культурного середовища. Важелі командно-адміністративної системи знаходилися переважно не у Києві, а в Москві. Ось чому найпоширенішим типом відрядження чиновників, службовців і спеціалістів було “до Москви”. На російські регіони “замикалася” більшість зв’язків як економічного, так і політичного, ідеологічного типів. Відцентрові тенденції, нав’язані метрополією, фактично переважали історичні, культурні відносини всередині України. Економічна кооперація абсолютно не враховувала власні потреби або інтереси України. Згубність для України цього факту ще у 20-і роки відчув український економіст російського походження М. Волобуєв. Його думка зводилася до того, що за відсут­ності власного керівного й плануючого центру та з побудовою зв’язків із Москвою не по горизонталі федеральних стосунків, а по вертикалі, годі й сподіватися на повноцінний розвиток самого українського суспільства. Наступні десятиліття засвідчили, що Волобуєв мав рацію (сам економіст був репре­сований НКВС і відбув 10-річний термін покарання). Регіони України, промислові центри, окремі гіганти індустрії, підпорядковані Москві, не створювали національної економіки: соціальні зв’язки замикалися не всередині, а назовні; соціальні стосунки поміж регіонами України були слабкими. Соціальний простір нагадував зрізану піраміду, а для того, щоб піднятися на верхні щаблі й увійти в справжню еліту або “велику” політику, керівникам, чиновникам, управлінцям треба було покинути Україну і шукати долі у Москві. Таким чином, розпад СРСР і здобуття політичної незалежності означають тільки початок формування повноцінного українського суспільства.