Проблеми і особливості формування української політичної нації

Схематично етапи розвитку українського етносу в напрямку нації-держави (за схемою М. Гроха) подано у табл. 5.11.

Таблиця 5.11

Етапи Українського відродження

Академічний етап	Наддніпрянська Україна: діяльність викладачів Харківського університету (1810–1830 рр.) – Гулак-Артемовський, Квітка, Срезневський, Рославський та ін. – з відродження літературної мови та писемності; творчість Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гулака (Кирило-Мефодіївське братство) та інших діячів Київського університету у 40-х рр. Галичина: створення у 1835 р. “Руської Трійці”, діяльність М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького.
Культурна фаза	Галичина: починається з другої половини ХІХ ст. Перед Першою світовою війною на західних землях діяло 3 тис. українських шкіл, 7 гімназій, 12 українських кафедр у Львівському університеті, видавалося з півсотні часописів, діяли товариства, спілки і т.ін. Наддніпрянська Україна: культурологічний етап було блоковано репресіями і законодавством імперського уряду, використання української мови в друкованих творах, школах, театрі прирівнювалося до злочинної діяльності. Певне послаблення було зроблене під час революційних подій 1905–1906, а також у 1911–1913 рр. За часів української революції (1917 – 1920 рр.) уряди УНР намагаються підняти культурну сферу, але війна не сприяє цьому задуму. З 1923 р. більшовицький уряд починає здійснювати політику українізації, проте з початку 30-х рр. вона визнана помилковою; відтоді набирає сили негласна, але ефективна кампанія русифікації.
Політичний етап	На західних і східних землях перші політичні партії з програмами національного визволення виникають у 90-х рр. ХІХ ст. Національно-визвольні змагання 1917– 1920 рр. Політична діяльність емігрантських кіл. Боротьба ОУН-УПА у Другій світовій війні. Дисидентський рух 60–80-х рр. Політичні процеси кінця 80-х і початку 90-х рр. Проголошення 1991 р. ВР України незалежності, загальноукраїнський референдум 1 грудня 1991 р. на підтримку Акту незалежності.

Ідея української політичної нації почала реалізуватися від часів проголошення Української Народної Республіки. Її розробляли й популяризували провідні політики та теоретики доби Української революції. Від самого початку революційних подій М. Грушевський відкинув гасло “Україна для українців”. “Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні...”, – пише він 1917 року. Центральна Рада розробила й прийняла закон про національно-персональну автономію (9 січня 1918 р.), який на думку його творців повинен був захистити права національних меншин, забезпечити їм культурну автономію і представництво у державних органах влади. На той час це був унікальний правовий акт, хоча й дещо утопічний за своїм змістом.

Вже після поразки національних змагань зрілі думки стосовно майбутньої української нації висловлював В’ячеслав Липинський – прихильник гетьмансько-монархічного устрою й виразник право-консервативних ідей. У “Листах до братів-хліборобів” він наголошував: “Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не "пролетаріат" і не мова, віра, плем’я. ... ми хочемо Української держави, обіймаючої всі класи, мови, віри і племена Української Землі” [11, ХІІІ]. Липинський, таким чином, виділяв дві провідні ознаки нації – держава й територія. Це відповідає сучасним поглядам, хоча й було написане у двадцяті роки ХХ ст.

Україна, отримавши державну незалежність в 1991 році, твердо стала на шлях формування політичної нації. Права національних меншин в Україні застережені законодавчими актами, які високо оцінено міжнародними експертами. За представниками меншин визнано право вільного розвитку їхніх мов (викладання в державних школах здійснюється не тільки українською, але й російською, а також – польською, румунською, угорською, кримськотатарською та мовою іврит). Справами національних меншин опікуються спеціально створені урядові інституції. Але нагальним питанням залишається проблема інтеграції мешканців України в одне ціле, що зветься політичною нацією. Є кілька обставин, які гальмують цей процес: історична інерція, відсутність досвіду самостійного буття та державотворчих традицій, певна політична й культурна слабкість корінного етносу, проблема ідентифікації громадян, які звикли себе вважати “радянськими”, нарешті, наявність кіл, що мріють про повернення імперської минувшини...

Багато генерацій (поколінь) українців зростали і жили за обставин, коли відбулася масова русифікація населення (особливо в містах України); їх виховували в дусі нігілізму до національної справи; вони не відчували єдності й солідарності, своєї відповідальності за долю України. Появилися мільйони українців, які почали називати російську мову своєю рідною. За даними переписів населення, в 1959 р. їх налічувалося 2076 тис. (6,5% усіх українців республіки), 1970 – 3018 тис. (8,6%), 1979 – 3987 тис. (10,9%), 1989 – 4578 тис. (12,2%). Перепис 2001 р. виявив суперечливу картину. З одного боку, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8% відсоткових пункти більше, ніж за даними перепису 1989 р., а з іншого, – 14,8% українців визнали рідною мовою російську… Насправді українців, що постійно користуються переважно російською мовою, ще більше... Реально в Україні існують три великі лінгвоетнічні групи. Приблизно 94% населення за даними соціологів розподіляються так: україномовні українці (близько 40%), російськомовні українці (33–34%) та російськомовні росіяни (21%). Треба зауважити, що навіть міське населення Сходу та Півдня України переважно володіє українською мовою, але пасивно: люди добре розуміють усну мову, вільно читають, але практично не спілкуються у побуті. Окреслені групи будуть ще змінюватися у своєму складі; головна перевага українського суспільства полягає в тому, що етнічні, мовні, релігійні відмінності населення не при­звели до гострих конфліктів і розпаду молодої нації на ворожі табори, як це сталося у Молдові (Придністров’я), Грузії (Абхазія, Південна Осетія), Таджикистані, де спалахнула громадянська війна, Росії (Чечня).

Високоякісна законодавча база – це ще не нація, а лише її основа. Нація починається з того, що люди себе ідентифікують із загалом, перей­маються загальнонаціональними проблемами, інтегруються в ціле. Існують різні шляхи інтеграції. Для етнічних українців потяг до національних корінь, до культурної спадщини, рідної мови є природним. Важливим чинником інтеграції стає культурне відродження. Для багатьох громадян без поділу за етнічними ознаками потужним інтеграційним фактором є спільне політичне життя, виборчий процес, державна та військова служба, які прилучають людину до загальнонаціональних справ. Економічну активність, приватну власність, національну економіку, власну кредитно-фінансову систему також можна віднести до важелів інтеграції; важливу інтеграційну функцію виконують загальнонаціональні засоби інформації – телебачення, газети, радіо та, безперечно, система національної освіти.

Ступінь єдності та консолідації населення в політичній нації визначають соціальний спокій, мир, стабільність, економічне піднесення, демократичний розвиток. У 90-і рр. ХХ ст. ми були свідками процесу, коли такі посткомуністичні країни, як Польща, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія швидко розвивалися економічно й інтегрувалися до об’єднаної Європи, а Україна тупцювала на місці. Чому так трапилося? У цих країнах стрімко відбулася консолідація націй з усвідомленням абсолютної більшості громадян і владних еліт корінних загальнонаціональних цілей. Навіть зміни президентів та урядів не впливали на процес європейського поступу, тому що й ліві, і праві усвідомлювали себе представниками відповідних націй, демонстрували європейську ідентичність, бажали бачити свою країну розвинутою частиною Європи. Зовсім іншу картину можна було спостерігати в Україні, коли кожний крок поступу розтягувався на цілі періоди і відбувався у безкінечних баталіях в парламенті та уряді. У той час, коли одна частина української еліти прагнула європейської інтеграції, інша “зітхала” за СРСР, а третя “тягнула воза” до Росії, а були й такі, що відверто грабували народ та природні ресурси, не відчуваючи ані своєї відповідальності, ані сорому перед нацією.