Фактори соціальних змін

У теоріях соціальних змін завжди чільне місце посідає тема факторів соціальних змін – пошук причин і рушійних сил соціальної динаміки. Ця тема є широкою і не може бути розглянута в повному обсязі. Ми зупинимося на кількох важливих аспектах цієї проблеми, без яких уявлення про зміни у суспільствах не будуть повними.

На початку розвитку соціології головна увага зосереджувалася на відкритті об’єктивних факторів, які зумовлюють соціальний прогрес. Спочатку розвиток пояснювався дієюзовнішніх факторів– природних, біологічних, – які нібито є незалежними змінними. Тобто, суспільство на ці першопричини практично не впливає, а от вони мають силу примусу, що підштовхує прогрес. Наприклад, у межах географічної школи причину прискореного розвитку європейських народів соціологи вбачали в особливостях клімату середніх широт, який сприяє змінам, тоді як клімат півдня й півночі нібито гальмує й консервує соціальні системи. Расовий фактор також розглядався як вірогідна причина прогресу. Певні пропорції або домішки вищих рас нібито потрібні, щоб “запліднити” етнос і започаткувати велику цивілізацію. Подібні концепції мали спекулятивний характер, вони слабко спиралися на наукові факти. Інші соціологи намагалися знайти першопричину в особливостях біологічного виду людини. Засновник соціології Конт цілком покладався, як вже зазначалося, на інтелект – головну відмінність людини. Людський розум до того ж є системою, здатною до саморозвитку, отже, за нею мусить слідувати й розвиток суспільства, його інституцій та структур. Г. Спенсер вважав, що рушійною силою еволюції є боротьба за виживання й потреба в адаптації до довкілля. Економічна діяльність є адаптивним фактором, а в сучасну епоху вона тримається на ринкових засадах і вільній конкуренції. Звідси англійський соціолог робив висновок: конкурентна боротьба індивідів взагалі, а також вільна капіталістична конкуренція зокрема, є рушійними силами нескінченого еволюційного шляху. Такі концепції виходили здетерміністської парадигми, коли кожному явищу, змінам відповідає якась причина.

Важливим кроком уперед було перенесення акценту із зовнішніх факторів на внутрішні причини. Принципове значення мала соціологічна парадигма марксизму: вона уводила до пояснення суспільного розвиткупринцип діалектичного матеріалізму. Його сутність полягала в тому, що фактори змін треба шукати не у зовнішніх причинах, а увнутрішніх протиріччях соціальної системи. Маркс відстоював тезу про існування об’єктивних протиріч, які виникають, перш за усе, у способі виробництва, в економічній підсистемі. Рушійною силою соціальних відносин за Марксом є класові протиріччя, боротьба класових груп. Вона сягає свого апогею в соціальних революціях і закінчується політичною перемогою більш прогресивних класів. Хоча і у Маркса була певна методологічна проблема. Власне, не зрозумілим залишалася доля людства після здійснення його мрії про комунізм: що тоді буде рухати людьми й суспільством, якщо зникнуть класові й економічні протиріччя?

На початку ХХ ст. набули популярності психологічні й соціобіологічні (біхевіористські) пояснення соціальної динаміки. Вони акцентували увагу на змінах соціальної поведінки внаслідок збудження інстинктів та різних впливів на поведінковий механізм (рефлекси) людини. Типовим прикладом була праця П. Сорокіна “Соціологія революції”, де видатний майстер соціології і учасник російських революцій дає відповідне пояснення феномену революції. Він вважав, що революції вибухають як відповідь на репресію (пригнічення) основних інстинктів людини – харчового, самозбереження, сексуального, інстинктів власності, самоідентичності і самовираження. Отже, якщо через кризову ситуацію, війни, нерозумну політику можновладців базові інстинкти народних верств стають об’єктами тиску, то маси збуджуються і починає розкручуватися спіраль революції.

Велику роль у просуванні психологічної школи відіграло вчення З. Фрейда. Він пояснював соціальний прогрес творчою енергією, що випромінюють люди внаслідок сублімації, тобто – “зміною русла” сексуальної енергії, якою природа щедро збагачує людство. Теорія інстинктів не задовольнила нові генерації соціологів, бо вона змінювала контекст теорії і виводила її на поле психологів.

У ХХ ст. спостерігалося певне повернення до теоретичної спадщини Маркса, саме до ідеї соціальних протиріч. Але сучасні конфліктологічні концепції, які націлені на пояснення соціальної динаміки, трохи по-іншому інтерпретують протиріччя. Маркса цікавили так звані антагоністичні конфлікти, які за визначенням є непримиренними в рамках даної системи і рано чи пізно її підривають. Сучасна конфліктологічна парадигма радше звертається до ідей Г. Зіммеля, який розглядав конфлікт у якості нормальної форми усуспільнення поведінки індивідів. Конфлікти – рушійні сили змін, бо вони збурюють індивідів і групи, змушують їх вдаватися до саморозвитку і ставлять питання про розвиток інституційної структури. Наприклад, поширення нелегальних наркотиків можна розглядати як конфлікт між різними соціальними групами й частинами суспільства. Відповіддю суспільства на новий виклик став розвиток традиційних і поширення нових інститутів. Зміни відбулися у системі охорони здоров’я, шкільній освіті, кримінальному законодавстві і системі юстиції. Виникли нові підрозділи поліції і окремі служби, які займаються проблемою нелегальних наркотиків. Нарешті, на цьому тлі відбувалася зміна суспільної свідомості, причому у різних напрямках. Виникли неформальні групи й неофіційні інституції, такі як “Анонімні наркомани” або рухи за здоровий спосіб життя, а в іншому варіанті (Голландія) відбулася легалізація вживання марихуани. Останнє у свою чергу викликало великий резонанс і значну дискусію в різних країнах. Взагалі, усі так звані соціальні проблеми можуть бути розглянуті в контексті теорії соціальних конфліктів. Але сучасні соціологи зорієнтовані не на пошук шляхів їх роздмухування в революційне полум’я, а на конструювання інституційних шляхів вирішення проблем.

У сучасній соціології починає домінувати концепція агентності, згідно з якою левова частина перетворень є свідомими і контрольованими зусиллями суб’єктів різного рівня. Суб’єктивний фактор історичного процесу знову виходить на передній план, як це було ще в протосоціологічний період. Але наголос робиться не на виключних людях, месіях та харизматичних лідерах, що ведуть народи за собою, а на масовій повсякденній творчій діяльності різноманітних агентів: від пересічних громадян до політичних структур, від бізнесових та громадських організацій до соціальних рухів. Західні соціологи усе частіше звертають свої погляди насоціальні рухияк провідних агентів змін у сучасному суспільстві. На останок зупинимося на цьому питанні.

Соціальні рухи можна визначити як вільно організовані колективи, що діють у неінституційних формах з метою сприяння певним змінам у суспільствах. Історично вони були щільно пов’язані з модернізацією. Так звані “старі рухи” переважно орієнтувалися на економічні інтереси певних груп і прошарків, на досягнення демократичних стандартів або здобуття державної незалежності. Найбільш потужними були робітничі й фермерські рухи, рухи за демократію, за рівне загальне виборче право, національне самовизначення. “Нові рухи” – феміністський, екологічного протесту (“зелені”), рух за мир – торкаються більш широкого кола питань, що пов’язані з правами людини, соціальною безпекою, культурними проблемами. За методами і загальною спрямованістю можна поділи рухи на реформаторські й радикальні, прогресивні і консервативні. Історія знає випадки, коли у певному русі брали участь мільйони і навіть десятки мільйонів громадян однієї або багатьох країн. Наприклад, масовість характеризувала рух “Солідарність” у комуністичній Польщі. Він виник як профспілковий, але набув рис політичного протесту проти панівного режиму і врешті-решт зіграв роль могильника комуністичної системи. На останніх фазах своєї боротьби “Солідарність” перетворилася на радикальний масовий рух, що вимагав відсторонення від влади комуністів. Сьогодні цього руху не існує, бо він досяг своїх цілей і вичерпав потенціал. На прикладі “Солідарності” добре помітна циклічність існування подібних утворень: (1)спонтанне виникненняпісля стихійного страйку на судноверфі у Гданську – рух очолив електромонтер Лех Валенса; (2)фаза мобілізації, коли до “Солідарності” приєднувалися різні дисиденти, робочі, студенти, представники інтелігенції, невдоволені режимом, тощо; (3)внутрішнє структурування, поява керівників, ідеологів, поділ на активістів і співчуваючих, “стійких” членів і випадкових попутників; 4)досягнення своєї “вершини”,коли більшість працюючих поляків вважали себе членами “Солідарності” і відбулася поразка правлячого режиму, а президентом країни став Валенса; 5) спад активності, затухання інтересу поляків до активної політики і “Солідарності”, фактичнеприпинення існування руху.

Соціальні рухи є показником активності суспільства. Суспільства, які пригнічують соціальні рухи, знищують тим самим власний механізм самовдосконалення. Не всі соціальні рухи досягають своїх цілей, іноді самі рухи є доволі реакційними або суперечливими. Вони можуть дуже по-різному оцінюватися у суспільстві, як це має місце стосовно рухів за право на аборт, узаконення марихуани, різних акцій сексуальних меншин, расистських виступів тощо. Але це не підриває значущості самого принципу, що лежить в основі соціальних рухів: формування вільних колективів, об’єднання людей довкола ідеї або мети, недержавний і неформальний характер виступів та активності громадян. Соціальні рухи є важливим фактором соціалізації, чинником формування громадянської позиції індивідів, і в цьому також проявляються їх позитивні властивості.

Ми розглянули низку факторів, які фігурували в різних соціологічних теоріях, і яким віддавали перевагу ті чи інші автори. Хто з них є ближчим до істини? Мабуть, постановка такого питання не є до кінця коректною, бо суспільства – багатофакторні системи, які приводяться у рух десятками різних причин і механізмів. Серед них можна знайти зовнішні й внутрішні чинники, об’єктивні й суб’єктивні фактори, протиріччя і функціональні зв’язки, інтереси і мотиви різноманітних агентів. Не варто відкидати і взаємні впливи, акультурацію, глобальне розповсюдження культурних елементів, значення яких стрімко зростає у сучасну епоху.