§3. Злочинність як соціальна проблема

Злочинність є невід’ємною і вельми помітною складовою суспільного життя, вона повсякденно реально загрожує життю, правам, гідності кожного громадянина. Видатний дореволюційний дослідник злочинності Д. Дріль (1846–1910) писав: “Сфера злочинності й злочинів – це сфера безмежного людського горя й страждань, які залежно від їх кількісного та якісного розвитку, більшою чи меншою мірою розладнують і отруюють людське співжиття” [11, с.3]. Це спостереження, зроблене на початку ХХ ст., цілком залишається актуальним сьогодні. Усі суспільства витрачають значні кошти й людські ресурси для приборкання злочинності. Кримінальна політика є важливою складовою діяльності держави. Уряди не в останню чергу оцінюються за тим, які в країні криміногенна ситуація і тенденції її розвитку.

“Ефект 2003 року” і латентна злочинність

З 1995 р. по 2002 р. в Україні за даними офіційної статистики відбувалося суттєве щорічне зниження рівня злочинності, що сприймалося як певна “компенсація” різкому зростанню її показників у попередні шість років (див. вище рис. 5.3). Відповідно, українські правоохоронні органи трактували зниження рівня злочинності як показник ефективності власної діяльності. Але за результатами 2003 р. показник рівня злочинності підскочив відразу на 29,8% (з 450,6 тис. до 556,3 тис. на рік)! Чи не відбулася в країні “кримінальна революція”? Ні, 2003 р. нічим практично не відрізнявся від попередніх років. Увесь секрет полягав у початку нової реформи в органах внутрішніх справ, запропонував новий міністр внутрішніх справ Микола Білоконь. Складовою реформи є, за словами нового міністра, “наведення елементарного порядку в реєстрово-обліковій справі”. Фактично було визнано, що міліція уникає реєстрації усіх заяв і повідомлень громадян, створюючи так звану “штучну” латентність. Латентна злочинність– це кримінальні події, приховані від обліку. В усіх країнах їх частка є значно більшою, ніж кількість злочинів, що потрапили до статистики. Головна причина – потерпілі далеко не завжди звертаються до поліції, іноді навіть вони чітко не усвідомлюють факту злочину. Західні кримінологи називають латентну злочинність “темним числом злочинів”.

У другій половині ХХ ст. у розвинутих країнах починається справжнє полювання на “темне” число, розроблено і випробувано кілька методик, за якими підраховувалися незаявлені й невиявлені злочини. Найбільш масштабним і ефективним є метод масового репрезентативного опитування, об’єктом якого стає або усе населення країни, або територіальні спільноти. Методика передбачає, що під час опитування респонденти пригадають усі випадки злочинних посягань за певний період (півроку або рік) і принагідно розкажуть про власні дії: чи зверталися вони до поліції? Така методика придатна не для усіх видів злочинів, а здебільшого – злочинів загальнокримінального спрямування, які мають конкретних потерпілих. Приховані економічні злочини, “злочини без жертв” виявляються за іншими методиками. Першими вдалися до загальнонаціонального віктимологічного опитування (об’єктом є жертви злочинності) американці у 70-ті рр. ХХ ст. Потім їх приклад наслідували британці, інші західні країни, і подібні виміри стали регулярними. У США вони проводяться з великим розмахом: опитуванням охоплюються близько 100 тисяч осіб у 50 тис. домоволодінь (за методикою, у випадково відібраних сім’ях опитуються усі, хто старший за 12 років). Для того, щоб порівнювати з офіційними даними, опитування включає інформацію стосовно восьми видів так званих індексних злочинів, за якими ведеться статистика в усіх штатах: вбивство, зґвалтування, напад з обтяжуючими обставинами, берглері (вторгнення до житла з наміром пограбування), пограбування, крадіжка майна, викрадення авто, підпал. Дані National Crime Survey (таке персональне ім’я надано цим дослідженням) перевищують показники офіційної статистики у 3–5 разів.

В Україні ситуація є набагато гіршою. Пересічно латентна злочинність в кілька разів є вищою від європейських показників. Заміри, які проводилися соціологами НУВС у Харківській області, свідчать: загальний коефіцієнт латентності може сягати 100 і більше одиниць. Тобто на 100 злочинних посягань реально може бути зареєстрована тільки 1 подія. Усе залежить від виду злочину. Загальний коефіцієнт є добутком двох інших коефіцієнтів – “природної” та “штучної” латентності. Перший тип латентності пов’язаний з тим, що потерпілі з різних причин не звертаються до правоохоронних органів, другий – є показником укриття міліцією злочинності від реєстрації (свідома нереєстрація, різні юридичні маніпуляції або тиск на потерпілу особу, щоб та забрала заяву). Наприклад, опитування в Харківській області зафіксувало, що жертвами кишенькових крадіжок за 2000-й рік стали 9,5% респондентів. Певна кількість опитаних були в ролі потерпілих 2 і більше разів. Оскільки опитування охопило 3500 осіб, то дані перераховувалися на 1000 мешканців області. З’ясувалося, що на 1000 опитаних припадає 130 кишенькових крадіжок за рік. Коефіцієнт “природної” латентності, виходячи з інформації респондентів стосовно їх подальших дій, склав 9,3. Це означає, що приблизно тільки одна особа з десяти потерпілих зверталася до міліції. Експертне опитування працівників міліції показало, що у випадку кишенькової крадіжки реально може бути зареєстровано від 5 до 20 фактів зі 100 заяв потерпілих [10]. Такі справи вважаються в міліції дрібними і не вартими розгляду через їх начебто процесуальну неперспективність. Якщо прийняти коефіцієнт “штучної” латентності за 7, то загальний коефіцієнт складає: 9,3 * 7 = 65,1. “Штучна” латентність у цілому є протиправним і ганебним явищем, залишком радянських часів, коли від “органів” вимагалася “гарна” цифра розкриття злочинів. Існують цілі технології того, як не реєструвати заяви громадян. Пересічні мешканці розуміють це, відчувають нещире ставлення до себе в ролі заявителів і не поспішають у кожному випадку “турбувати” міліцію. Отже, обидва компонента латентної злочинності пов’язані між собою.

Новий міністр внутрішніх справ, який приступив до виконання обов’язків у середині 2003 р., звернув увагу на те, що в Україні реєструється набагато менше злочинів порівняно з іншими європейськими країнами. Так, у Німеччині реєструється 680 злочинів на 10.000 населення, у Франції – 480, а в Україні – лише 91. І це не тому, що у нас є ліпшою криміногенна ситуація, а внаслідок вказаної вище традиції, яка не покращує імідж міліції, а навпаки – відштовхує населення від співпраці з органами внутрішніх справ. Міністр почав вимагати “реєструвати усі злочини”, і вже до кінця поточного року загальне число зафіксованих злочинів різко виросло. Але за рахунок яких саме кримінальних подій відбувається маніпуляція статистикою? Для цього треба розглянути структуру злочинності, саме там ми знайдемо компоненти, що можуть більш-менш довільно зменшуватися або збільшуватися у статистичних звітах.