Соціологічний напрямок у сучасній кримінології

Розвиток соціології злочинності ХХ ст. відбувався в межах соціологічного напрямку в кримінології, який абсолютно домінував у США, де власне кримінологія розглядається як соціологія злочинності. Саме в американських університетах було створено майже усі відомі соціологічні пояснення злочинності. Їх можна звести до трьох груп або напрямків: (1)трансмісійні концепції, (2) теорії соціальної напруги, (3) теорії контролю.

Трансмісійні теорії постали на методологічному фундаменті теорії наслідування, запропонованої видатним французьким соціологом, кримінологом, статистиком Габріелем Тардом (1843–1904). Він висунув гіпотезу, що головним чинником суспільного життя є наслідування ідей, винаходів, способу життя, тобто “інтеріндивідуальні” відносини. Інновації розходяться в соціумі як промені від одних людей до інших. Люди схильні “мавпувати” поведінку більш авторитетних, високопоставлених, освічених осіб; і, таким чином, “промені” наслідування пролягають від вищих до нижчих прошарків, від міста до села, від освічених прошарків до неписьменних тощо. Ці загальні тези дозволили Тарду стверджувати: злочин є актом пристосування і наслідування, який через свою простоту і невибагливість знаходить широке поширення у суспільстві. Першими, хто порушував закони моралі й держави, були провідні верстви, а потім вже новації “підхоплювали” нижчі прошарки суспільства: пияцтво, звичка палити, бродяжництво пішли від благородних пілігримів; отруєння, вбивства за допомогою найманців, підпали на початку були прерогативою феодалів; розбоями та грабунками займалося дворянство, а потім усе це поширилося на нижчий клас. Тард показав на прикладах, як у сучасній Франції злочинні винаходи набувають характеру епідемії. Так, жінки винайшли засіб поливати своїх коханців купоросом (першою це зробила у Парижі вдова Грас 1875 р.), а потім це вже поширилося на села… [34, с.192].

Найбільш відому та поширену концепцією цього типу – теорію диференційної асоціації (зв’язку) – запропонував класик кримінології Едвін Сазерленд (1883–1950). Він розглядає поширення злочинності як процес навчання й передачі кримінального досвіду, як культурну трансмісію та інтеракцію (міжособовий зв’язок, контакт). Ця теорія непогано пояснює існування професійної злочинності, а особливо – злочинність у неблагополучних кварталах великих міст, де діють молодіжні банди, що вербують собі нових членів із середовища емігрантів, кольорових і подібних груп населення, що скупчуються в цих підозрілих місцях. Теорія враховує очевидний факт: вибір контактів, суб’єктів спілкування, референтних груп не є вільним, фактично він обмежується місцем проживання і соціальним станом сім’ї. Отже, злочинність поширюється на кшталт інфекційної хвороби від одних носіїв вірусу до інших, якщо вони контактують між собою.

Теорії соціальної напруги засновані на ідеях Дюркгейма стосовно аномії в суспільстві і пов’язують злочин з класовим становищем індивіда та певними соціально-психологічними явищами сучасного життя. Класичною теорією подібного штибу є концепція Р. Мертона, який хоча й не займався кримінологією як такою, але прийшов до пояснення злочинності в Америці шляхом аналізу форм соціальної поведінки та манери пристосування різних індивідів до вимог культури. Він звернув увагу на те, що значні прошарки сучасного суспільства не мають змоги використовувати «нормальні» засоби для підтримки матеріального стандарту життя, і через те вони вимушено порушують закони, вдаються до злочинної діяльності (більш докладно див. у главі 14). Разом з тим ця теорія від початку мала певні обмеження. По-перше, люди в ній розглядаються як атоми, що не зчіплюються один з одним. Це органічний недолік усіх концепцій, які полишають за бортом «трасмісійні» погляди на злочинність, тобто не розглядають момент спілкування й передачі відповідних цінностей, звичок, методів, знань і вмінь від особи до особи. По-друге, теорія Мертона створювалася для Америки. Автор сам підкреслює, що «відсутність можливостей» та завищення матеріальних прерогатив ще не досить для виникнення справжньої структурної напруги. Якщо можливості відсутні для нижчих прошарків у традиційному суспільстві, то це звична й нормальна річ: вихідці з принижених каст і не можуть претендувати на високі життєві стандарти. Інша справа – сучасна Америка, культура якої побудована на ідеї індивідуального успіху, гонитві за матеріальними благами, конкуренції. Гроші перетворюються на самоцінність, вони в достатній мірі є анонімними аби приховати джерело їх походження. «Американська мрія», – стверджує Мертон, – не має межі, і тому ступінь «грошового успіху» є величиною не визначеною й відносною» [26, с.86].

Теорії контролю використовують ідеї теорії управління і поділяються на два типи: 1) теорії соціального контролю, що пояснюють злочинність як результат діяльності державних установ і офіційних зовнішніх чинників контролю, 2) теорії саморегуляції. Теоретичними підвалинами концепцій, які пояснюють злочин як певне порушення саморегуляції індивідів, є психоаналітичні ідеї З. Фрейда і теорія соціальної дії Т. Парсонса. Їх класичні теорії мають властивості інтегрувати різні концепції і пояснення тому, що вони засновані на ідеї ієрархічної структури особистості, де кожний наступний (більш високий) рівень контролює попередні елементи. А у структурі особистості виділяються і біологічні компоненти (організм), і індивідуальні (особистість), і соціальні (норми, що засвоює індивід), і культурні (цінності, притаманні суспільству). Такий підхід може, наприклад, непогано пояснити злочини, які найбільше жахають громадськість – масові й серійні вбивства. Є категорія людей, які не можуть контролювати власні сексуальні й некрофілічні імпульси (у термінології Фрейда – інстинкти Еросу і Танатосу). У них або сила природжених інстинктів вища за пересічний рівень, або мають місце серйозні дефекти особистості, супер-его, які не дозволяють індивіду впоратися з підсвідомістю. У цьому випадку конфлікт організму і особистості закінчується катастрофою, коли неконтрольовані потяги стають рушійною силою кримінальної поведінки і призводять до страшних злочинів. Посилюють вірогідність тяжкого злочину різні природжені й набуті дефекти психіки, алкоголізм і наркоманія, біографічні обставини, що змінюють особистість і вбивають сили саморегуляції.

Дослідження мотиваційної сфери відповідних категорій насильників і вбивць доводить, що поділ на два «основні інстинкти» є досить умовним: сфера підсвідомого у патологічних випадках породжує двоголових монстрів, коли сексуальний потяг переходить у некрофілію, а потяг до смерті, руйнування – у збочені сексуальні стосунки. Ось яскравий приклад поєднання двох основних інстинктів: насильник Анатолій Сливко, перебуваючи під слідством, розповів, як підлітком став свідком автокатастрофи: пошматовані трупи, агонія, кров – саме тоді він вперше відчув сексуальне задоволення.

Проблему некрофільських вбивств на багатому емпіричному матеріалі дослідив відомий спеціаліст у галузі кримінальної сексології Ю.М. Антонян, який тривалий час мав нагоду спостерігати серійних вбивць в інституті ім. В.П. Сербського у Москві, де вони проходили психіатричну експертизу за призначенням правоохоронних органів. Він вважає, що психічний стан некрофільських вбивць корелює з високим рівнем їх дезадаптації. Останнє сприяє тому, що у внутрішньому світі цих людей відбувається активна автокомунікація, тобто інтенсивне спілкування із самим собою. Вони зіштовхуються з потужними власними станами свідомості («таємні супутники», голоси, демонічні сили, «воно») і потягами, що не характерні для переживань інших людей. У багатьох агресивних осіб у період піку агресивності надто звужується раціональність і вони потрапляють у скрутне становище, яке виключає зміни й альтернативи. Ці люди потерпають від двох обставин: вони відчужені і в них немає особистого ресурсу приборкати небезпечні потяги.

Для подібних злочинців характерним є «безжалісне» Его (Я), абсолютно замкнена на себе психіка, для якої існування інших людей є чимось не реальним. Вони, за висловом Колінза Вілсона, чинять з іншою людською істотою так, «ніби то дешевий інструмент, який можна відразу викинути після використання як одноразовий носовик» [6, с.254]. Ці риси цілком підтверджують описи особистих психічних станів, які на слідстві давав серійний вбивця Чикатило (мовою оригіналу): «ничего с собой поделать не мог»; «это доставляло неизъяснимое удовольствие»; «чувствовал, что если сейчас не нападу, то потеряю сознание»; «не могу сказать, с какой целью я это делал, но стоны, крики, агония давали мне разрядку и какое-то наслаждение»; «ничего с собой сделать не мог. Одну девушку, которую я повел лесом, я искромсал ножом. Меня всего трясло, произошло семяизвержение»; «при виде крови начинал бить озноб, весь трясся, совершал беспорядочные движения»; «я не обращал внимания на крики и стоны, не думал и о том, что меня могут поймать, и действовал как «заведенный»; «резал, колол, бил не только жертву, но и ее одежду, деревья, кусты, траву; срывал и ломал ветки, разбрасывал части тела, иногда долго их носил по лесу и только потом закапывал» [3, с.344]. Отже, з точки зору теорії управління подібні злочини породжується дисгармонією між підсистемою організму і підсистемою особистості у структурі злочинної дії. Автоматично це блокує всі інші (більш високі) чинники контролю, бо вони мають сенс лише як складові особистості, індивідуальної свідомості.

Сучасні американські кримінологи М. Готтфредсон і Т. Герші запропонували власну загальну теорію злочину, яка відстоює погляд на злочинність як сукупність недоліків саморегуляції певних прошарків населення. Вони заперечують, що злочин сприяє кращій соціальній адаптації і може бути надійною формою зайнятості. Вони ставлять під сумнів раціональні аспекти злочину і дивляться на нього як на миттєву втрату розуму, “зрив”, емоційну й ірраціональну дію. Американські кримінологи бачать у злочині проблему саморегуляції, недоліки виховання й соціалізації. Вони особливо підкреслюють значення сімейного виховання і манери поводження батьків з дітьми. Обов’язковими умовами формування надійної саморегуляції автори вважають: 1) любов батьків до дитини, 2) батьківський нагляд, 3) розпізнання девіантної поведінки, 4) покарання за девіантні вчинки. Вони досить аргументовано пояснили криву розподілу злочинців за віком: саме в молодіжному, ювенальному віці виникають найбільші проблеми із саморегуляцією. У подальшому переважна більшість людей набуває сталої системи саморегуляції, отже крива різко падає [9]. Треба зазначити, що і наведена теорія у способі її обґрунтування має американське коріння. М. Готтфредсон і Т. Герші не бачать раціональних підстав займатися злочинною діяльністю в країні, де легальні заробітки є високими, а ризик, який супроводжує злочини, не перекриває можливих прибутків. Це вони переконливо аргументують різними числами та підрахунками, але, як відомо, далеко не усі країни й народи перебувають у подібних соціально-економічних умовах. У бідних країнах злочинність, безперечно, має іншу функцію, ніж ситуативне задоволення неврівноваженої психіки.