Соціологічна школа в науці кримінального права

Пізніше, в останню чверть ХІХ ст. і на початку ХХ ст., сформувався доволі потужний напрямок – соціологічна школа в науці кримінального права, який продовжив традицію Кетлє. Напрямок виник у межах кримінальної юриспруденції як реакція на певну догматичність науки кримінального права і недосконалість юридичної системи, що, на думку критиків, не забезпечували захисту суспільства від злочинності і застаріли морально. Новий загальний напрямок у науці кримінального права його прибічники називалипозитивістським, оскільки вони намагалися ґрунтувати власні висновки на емпіричних спостереженнях і даних природничих, “позитивних” наук. Усе почалося із сенсаційного “відкриття” італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1836–1909). Він висунув гіпотезу існування так званогоприродженого злочинця(Homo delenquente) – типу людини, яка приречена стати небезпечним злочинцем, вбивцею, насильником через свою спадковість і психофізіологічні особливості. Ломброзо дав зовнішній опис природженого злочинця, що збігався з малюнками доісторичних первісних людей: голова тупа, неоковирного вигляду, несиметричне обличчя, маленькі хижі очі, величезні квадратні щелепи, низьке, відкинуте назад чоло, бровні дуги й вилиці, що виступають назовні, відстовбурчені або загострені вуха, густі пасма жорсткого волосся, рідка борода, або повна її відсутність. До того – понижений “больовий поріг”, моральна тупість, бажання вкривати власне тіло різними татуюваннями. Ломброзо пояснював феноменHomo delenquente атавізмом, тобто відхиленням, яке зумовлене зберіганням у певної категорії людей біологічних особливостей далеких пращурів. Отже, застосовувати до природжених злочинців ті ж самі кримінальні закони й методи превенції, як і до інших людей, не раціонально. Їх треба або ув’язнювати на невизначений термін, або тримати в тюрмах довічно, або робити спеціальні хірургічні операції (лоботомія, кастрація), або виключати зі списку живих … Тепер у кримінальному процесі ключовою фігурою повинні були стати медики, біологи, різні експерти, а не власне юристи. Довкола гіпотези Ломброзо точилися гострі дискусії кілька десятиліть. Врешті-решт зійшлися на тому, що італієць не зовсім коректно робив спостереження (обмірював черепи злочинців), і нібито ця гіпотеза не підтвердилася.

Поряд з антропологічною гілкою в межах позитивістського напрямку почала розвитися соціологічна школа, засновники якої виходили з того, що вчинками людей управляють як спадковість, так і чинні соціальні умови. Розробляти цей напрямок взявся сподвижник Ломброзо професор Римського університету Енріко Феррі (1856–1928). Він написав фундаментальну працю “Кримінальна соціологія”, де намагався роз’яснити задачі нової науки, яка б сполучала теоретичні й практичні функції, об’єднувала дані юриспруденції, психології, біології стосовно злочинності і надавала їм соціологічного спрямування. Ідеї соціологічного підходу до злочинності знайшли своїх прихильників у Німеччині, Франції, Росії та інших тогочасних європейських країнах, що й посприяло формуванню соціологічної школи в науці кримінального права. Головним своїм завданням прибічники напрямку вважали розробку темисоціальної етіології (причин) злочинності. Ідея полягала в тому, що впливати на рівень злочинності можна, усуваючи причини, які її породжують.

Але попередньо треба були виявити причини, описати, зважити їх вплив на злочинність. Такий шлях привів прибічників соціологічної школи до теорії факторів. Ця теорія пояснює злочинність у традиції детермінізму, згідно з якою кожному явищу, змінам і тенденціям відповідає певна причина (фактор). Дослідники зосередилися на пошуку причинно-наслідкових зв’язків. До уваги бралися кілька десятків факторів, які можуть впливати на злочинність. Серед них – космічні (пора року, частина доби), кліматичні й фізичного оточення, антропологічні, медичні, демографічні, нарешті, власне соціальні (економічні кризи і коливання цін на хліб, житлове питання, майнова нерівність, стан освіти та релігії, професія, місце помешкання, пристрасть до алкоголю, бродяжництва, азартних ігор тощо).

Аналіз кримінальної статистики залишався головним методом, яким користувалися дослідники. Було виконано безліч наукових робіт на тему етіології злочинності, цей напрямок чинний і до сьогодні. Прикладом подібних робіт може слугувати стаття відомого дослідника Є.Н. Тарновського (у дореволюційний період очолював статистичний відділ Міністерства юстиції Російської імперії): “Вплив хлібних цін та врожаїв на рух злочинності проти власності в Росії”. Аналізуючи динаміку майнових злочинів за 1874–1894 рр., автор дійшов висновку: щорічний показник крадіжок та пограбувань у Росії перебуває у прямому співвідношенні з цінами на хліб і сягає максимальних величин у ті роки, які позначені неврожаями, голодом, стрімким підвищенням ціни на хліб. Така ситуація склалася у голодні 1891–1892 рр. і протрималася ще два роки на думку дослідника тому, що економічно слабке населення не в змозі було протягом тривалого часу повернутися до нормального життя.

Теорія факторів не досягла своєї кінцевої мети, бо так і не розкрила “загадку злочинності”. У ХІХ ст. багатьом вченим та політичним діячам здавалося, що достатньо нагодувати нижчі класи, вирішити житлову й подібні соціальні проблеми, й у абсолютної більшості населення відпадуть мотиви до злочинів. Але швидкий соціально-економічний поступ ХХ ст., навіть суспільство “масового споживання” в Америці, не вирішили питання злочинності. У більшості країн світу злочинність продовжувала збільшуватися протягом усього ХХ ст. З наукової точки зору методологія детермінізму виявилася не досконалою, це було доведено шляхом вивчення властивостей складних систем, до яких належить і суспільство. В останніх даремно шукати первинних і вирішальних факторів, бо усі елементи скріплено павутиною прямих та зворотних зв’язків. Отже, загострилося питання подальшої теоретичної інтерпретації злочину й злочинності.