Дюркгейм про феномени злочинності й злочину

З юридичної точки зору злочин – оціночна категорія у стосунках між громадянином і державою, де останній відведена функція кожного разу визначати: що саме є злочином, а що ні. Ось це завжди й викликало незгоду соціологів, які інтуїтивно бачили у злочинах чинник, який становить довічну складову суспільства, що корелює з підвалинами соціального життя. Для того, аби розірвати “зачароване коло” і дати соціологічне визначення злочину, варто скористатися перевагами соціологічного мислення і проаналізувати об’єкт у більш широкому соціальному контексті. Саме у такий спосіб намагався вирішити проблему класик соціології Еміль Дюркгейм.

Свого часу він запропонував доволі парадоксальне тлумачення злочинності, яке так і не було термінологічно сприйняте науковою спільнотою. Видатний французький соціолог вважав важливою процедурою соціологічного дослідження розмежування нормальних фактів і соціальних патологій (відхилень). Злочинність в її пересічному розмірі для конкретно взятого суспільства він розглядав як нормальний факт, а різкі коливання рівня злочинності (прикладом можуть бути події в Україні першої половини 90-х рр.) трактував як патологію. Натомість класик соціології не виправдовував злочинців і конкретні злочини! Ідея Дюркгейма зводилась до того, що злочинність існує завжди в усіх типах суспільств, у “спокійні” періоди загальна кількість злочинів у країні з року в рік майже повторюється, і це для суспільства є певною соціальною (не плутати з юридичною) нормою. Більш того, він дійшов висновку: інститути права, моралі, релігії сформувалися такими, якими ми їх знаємо, не в останню чергу під тиском (через загрозу) злочинності. Отже, суспільство без злочинності уявити не можна, бо це вже буде щось зовсім інше і нам не відоме, а соціологи утопіями не переймаються.

Функціональний підхід до злочинності як соціального факту, що перебуває у щільному зв’язку з провідними соціальними підсистемами, врешті-решт дозволив Дюркгейму дати власне соціологічне визначення злочину. З його точки зору це – дія, що “зневажає відомі колективістські почуття, яким притаманна особлива енергія та визначеність”[12, с.87]. Дюркгейм співвідносить злочини із суспільною мораллю, яка хоча й змінюється “у часі та просторі”, але є більш об’єктивним і постійним чинником, ніж писані закони, які можуть довільно “переписуватися” з дня на день. Власне, кримінальний закон є вже похідною величиною від вимог “енергійних і визначених” моральних імпульсів. Інша справа, що реєстр моральних почуттів, та ще й відокремлених за критерієм “енергійності й визначеності”, скласти доволі важко. Визначення Дюркгеймазлочину як образи моральних почуттів, притаманних різним суспільствам у різні історичні епохи,є соціологічним і формально вірним. Але дослідникові доволі важко використовувати подібні твердження на практиці внаслідок певної “розмитості” змісту моралі, невизначеності моральних норм, особливо в історичному аспекті.

Інституційне трактування злочину

Більш перспективним є інституційний підхід, який пов’язує формулювання складу злочинів не з моральними почуттями, а з інституційною структурою суспільства. І в першому, і в другому випадках соціологічний підхід розглядає злочини як виклик соціальному порядку. Юридичне формулювання змісту злочину є реакцією суспільства на загрозу соціальному порядку. Законодавець із соціологічної точки зору виконує роль проміжної ланки, а не всемогутньої “кінцевої інстанції”. У свою чергу соціальний порядок можна інтерпретувати в різних термінах. Інституційний підхід має ту перевагу, що соціальний порядок чітко визначається через соціальні інститути, які в кожний момент історії є визначеними, а з іншого боку – достатньо рухомими для того, аби відобразити суспільні зміни. Процеси криміналізації й декриміналізації можна простежити, співставляючи результати праці законодавців зі змінами в інституційній структурі суспільства. Кожній статті Кримінального кодексу відповідає один або кілька соціальних інститутів, які підтримуються шляхом криміналізації діянь, що суперечать їх вимогам, підривають чинність відповідних цінностей і норм, на яких і ґрунтується той чи інший інститут. Далеко не всі інститути підтримуються через острах кримінальної репресії, шляхом суворих покарань. Традиційно подібними перевагами користуються провідні, базові інститути, власне ті, що й визначають соціальний порядок даної епохи і країни. Протягом останніх кількасот років беззаперечними лідерами тут були інститути людини, держави, власності. Тривалий час до цього списку входив інститут релігії як домінантна інституція Середньовіччя. У той період законодавство європейських країн визнавало як тяжкі кримінальні провини богохульство, відступництво, єресь, розкол, чаклунство, невиконання релігійних обрядів, самогубство, аборт, позашлюбні стосунки, зв’язок з іудеями, кровозмішування тощо. За ці діяння здебільшого призначали смертну кару. У такий жорсткий спосіб і підтримувався інститут релігії. Цікаво, що ще раніше, за часів пізньоримської імперії, подібні діяння не були криміналізовані, інститут релігії не мав тоді такої виключної сили, як у більш пізні часи Середньовіччя. Включно до ХІХ ст. кримінальні закони багатьох країн були зорієнтовані на підтримку інституту релігії. Так, Уставом про попередження злочинності 1890 р. на цивільне й військове начальство Російської імперії покладалося завдання стежити за тим, щоб православні кожного року сповідувалися й причащалися у піст або в інший час, а також усіх дітей віком від 7 років приводили до сповіді. Тепер, у сучасних кримінальних кодексах цивілізованих країн ми не знайдемо будь-якого натяку на кримінально-правову підтримку релігії, хоча сам інститут не зник. Це пояснюється зміною соціальної ролі інституту, він втратив провідні позиції й підтримується іншими чинниками: релігійною мораллю, традиціями.

Ще до прийняття чинного Кримінального кодексу України, зі старого кодексу (КК УРСР набув чинності 1 квітня 1961 р.) станом на 2000-й рік було вилучено близько 40 статей, натомість з’явилися нові або змінилися редакції окремих статей та формулювань. Зміни були зумовлені як появою нових загроз “старим” інститутам, так і розвитком саме інституційної структури, яка потребувала юридичного “підкріплення”. Але нова доба української історії вимагала вже не звичайних поточних змін і доповнень, а прийняття принципово нового правового документу. Перехідні періоди на кшталт того, який переживало українське суспільство 90-х рр., позначені докорінною перебудовою інституційної структури: з’являються і стверджуються нові інститути, змінюються пріоритети й суспільна вага інститутів. Старі інститути вже не потребують захисту з боку кримінального права, натомість нові, принципово важливі для нового соціального порядку, – вимагають пресингу кримінального закону. Держава і державні інституції, державна власність і державна ідеологія, інститути старої господарчої системи як головні об’єкти правового захисту радянської доби, поступилися місцем інститутам людини та різноманітних її прав, інститутам громадянського суспільства, інститутам ринкової економіки, інститутам, які регулюють поведінку особи стосовно довкілля. Новий КК вже не розрізняє державну і так звану індивідуальну власність (у структурі старого КК ці поняття взагалі були рознесені у різні розділи, бо державне майно було першорядним об’єктом правового захисту). Натомість новий КК підтримує інститут власності без розмежування суб’єктів, які володіють майном. Таким чином, приватна власність ствердилася де-юре. Зникли такі цікаві з погляду сучасного життя статті як “Злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки” чи “Злочинно-недбале зберігання зерна й насіння олійних культур” (ст.147 старого КК з позначками відповідно 2і3). Ці статті підтримували інститути колгоспу й радгоспу. Але кому яке діло, як людина зберігає техніку або насіння, якщо це її власне майно? Право вживати за власним розсудом і навіть зловживати майном завжди становило характерну рису приватної власності. А якщо шкоду заподіяв найманий працівник, то є ст. 196 нового КК, що передбачає покарання за необережне знищення або пошкодження чужого майна. Ключовим стає поняття “чуже”, яке однаково стосується і приватної власності, і колективної, і державної. Ціла низка статей нового КК зорієнтована на підтримку нових ринкових економічних інститутів. Отже, з соціологічної точки зорузлочин є діянням, що суперечить вимогам того або іншого провідного соціального інституту, функціонування якого суспільство підтримує шляхом криміналізації цього діяння.