Парадокси юридичного підходу

Інститут осудності, який захищає від кримінальної репресії тих, хто чітко не усвідомлює власних дій, може вщент зруйнувати юридичну конструкцію злочину. І тут виникаєперший парадокс: невідповідність житейських уявлень про злочин змісту деяких юридичних рішень. За буквою закону виходить так, що масовий або серійний вбивця у випадку, коли судовими експертами доведено його психічну хворобу, нібито і не скоїв багатьох злочинів, хоча на його рахунку можуть бути десятки закатованих осіб. Більш того, те, що він скоїв, навіть не може бути зараховано до кримінальної статистики. Якщо немає суб’єкта злочину і обвинувального вироку суду, то вбивства можна порівняти з дією стихії – блискавки, паводку або пожежі, які також призводять до загибелі людей, але не мають винних і не становлять кримінальні події. З такою логікою важко погодитися не юристам, тим, хто керується просто здоровим глуздом. До речі, раніше діяв принцип так званої об’єктивної осудності – каралися усі без винятку і в однаковому розмірі незалежно від того, хто став до суду – підліток, вагітна жінка чи недоумкуватий. За Середньовіччя нерідко до суду притягалися і зазнавали кари навіть свійські тварини – свині, собаки, коти тощо.

Другий парадоксюридичного трактування злочину полягає у тому, що злочинність існує нібито завдяки Законодавцеві. Держава встановлює кримінальні закони і відбувається так званакриміналізаціяпевного кола діянь. Випадковим і необґрунтованим рішенням парламенту, указом короля чи президента можна поставити поза закон мільйони осіб, особливо, якщо йдеться про розповсюджені форми поведінки, – виробництво і продаж спиртних напоїв, куріння марихуани, гомосексуалізм або перебування жінки на людях без чадри у мусульманських країнах. Виходить, що ті, хто є борцями зі злочинністю, власне її і творять, збільшують чисельність армії злочинців у країні…

Наскільки вагомими можуть бути соціальні наслідки доповнень до кримінальних кодексів, можна простежити на прикладі проблеми наркоманії та вживання нелегальних наркотиків. В Україні нелегальний обіг наркотиків є карним діянням. Заборона поширюється на виготовлення, транспортування, зберігання, продаж та подібні дії, але саме вживання нелегальних речовин не є злочином. З цим не погоджуються різні громадські діячі, представники правоохоронної системи, деякі політики. Особливо потужний рух за карну відповідальність споживачів наркотиків спостерігається в Росії. А тепер припустимо, що подібні гасла втілилися у кримінальний закон. В Україні за підрахунками фахівців – близько 0,5 млн. наркоманів та осіб, які більш-менш регулярно вживають наркотики. Ще кілька мільйонів молодих людей “куштували смак” або вживали наркотичні речовини кілька разів. Таким чином, у разі криміналізації вживання наркотиків, ми автоматично на півмільйона збільшимо кількість осудних злочинців і надамо майже необмежені права правоохоронній системі (міліції, прокуратурі, судам) для кримінального переслідування цієї частини молоді. До речі, як свідчить світова практика, острах перед покаранням зменшує вживання алкоголю, тютюну або нелегальних наркотиків не надто суттєво. То чи виграє від цього суспільство?

Протилежні рішення Законодавця – декриміналізація– звільняють певні види діяльності й форми соціальної поведінки від карної відповідальності, зменшують кількість потенційних злочинців та навантаження на суди і систему виконання покарань. То чи не варто взагалі відмовитися від кримінальних кодексів і покінчити зі злочинністю? Сама постановка подібного запитання є провокаційною, вона потрібна для того, аби замислитися: а чи насправді злочинність є чимось на кшталт позапланової функції Законодавця? Ортодоксальні правознавці стверджують, що злочинність з’явилася разом з появою держави, системи юстиції. Ось і виникає “зачароване” коло, де держава, її законотворчі функції укупі з правозастосуванням відіграють провідну роль у визначенні кола злочинів і злочинців, тим самим нібито детермінуючи злочинність.