Дослідження професійної злочинності

Саме професійні злочинці є найбільш цікавим об’єктом соціологічних досліджень через те, що вони уособлюють альтернативний світ і соціальні відносини порівняно з нормальним суспільством. Але стосовно них головна “зброя” соціологів – масове опитування – є зовсім не ефективною. Чи можливо опитати кількасот злодіїв-професіоналів, та ще й репрезентативно їх відібрати із загалу? Навіть, якщо міліція згодиться допомагати, то нічого путнього не вийде. Силувати респондентів відповідати на питання анкети не можна. Соціологічне опитування – не допит, він базується на принципах добровільності, анонімності, щирості, довіри до тих, хто опитує. Обробляти анкети, де немає правдивої інформації, – безглуздя. Е. Сазерленд свого часу знайшов вихід із ситуації. Йому вдалося умовити лише одного професійного злодія, якому виповнилося 50 років, і який мав за плечима 20 років кримінального стажу й 3 судимості, щиро і повно відповідати на запитання. Таке опитування є прикладом якісного слабкоструктурованого біографічного інтерв’ю. Воно може розтягуватися на кілька днів і відбуватися у формі невимушених бесід. Дослідник робить записи (краще безпосередньо під час спілкування за допомогою диктофону), а потім опрацьовує текст, використовуючи специфічні прийоми. Цікаво, що Сазерленд запропонував своєму респондентові дати письмові відповіді у вільній формі на поставлені запитання, а потім дослідник вдався до процедури верифікації (перевірки) інформації, показуючи тексти іншим злодіям і поліцейським чиновникам. Кримінолога очікував успіх, оскільки він знайшов єдиний ефективний метод зовні проникнути у закритий для стороннього ока світ професійних злочинців. Сазерленд видав книгу, де намагався зберегти мову і установки професійного злодія, яка стала свого роду науковим бестселером.

Подібне складне завдання наприкінці 90-х рр. намагалися вирішити соціологи Національного університету внутрішніх справ (м. Харків), коли в рамках спільного з американськими вченими проекту виникла потреба дослідити норми й стандарти поведінки злочинців в організованих злочинних угрупованнях. Врешті-решт було обрано метод монографічного опису.Його суть полягає в тому, що визначається один об’єкт, який є автентичним представником того класу явищ, яким цікавиться дослідник, а потім він вивчається усіма можливими засобами. За матеріалами судових процесів було відібрано злочинну групу, яка діяла протягом 1996–1997 рр. у Полтавській та Харківській областях. Це – доволі типова група загальнокримінального спрямування, що займалася крадіжками, грабунками, рекетом, шахрайствами. Вона нараховувала 7 осіб, які відбували різні терміни покарання в місцях позбавлення волі. Основним методом вивчення діяльності групи та її членів було визначено якісні інтерв’ю біографічного типу із засудженими. Додатково застосовувався метод вивчення і вторинної обробки документів, якими супроводжувався кримінальний процес – матеріали попереднього слідства і судові матеріали, – а також інтерв’ю зі співробітниками установ виконання покарань, які спостерігали за поведінкою засуджених. Треба зазначити, що попередньо за судовими матеріалами було відібрано сім організованих злочинних груп, до яких належало загалом 69 осіб. Але саме кременчуцька група дала найбільшу результативність: усі її учасники погодилися на інтерв’ю. Виняток складав відомий кримінальний авторитет, так званий “положенець”, який проходив по цій кримінальній справі, але на момент дослідження він вже благополучно звільнився… Досить велика попередня чорнова робота принесла цікаві наукові результати (за правилами подільники мають відбувати покарання в окремих місцях, отже соціологам треба було працювати у різних регіонах України). Наприклад, з’ясувалися структурні особливості організованої злочинності в Україні. На відміну від жорстко централізованих мафіозних структур, які характерні для Америки, структура організованої злочинності в Україні має горизонтальний профіль. Декілька не надто чисельних угруповань діють на певній території, можуть підтримувати між собою “професійні” контакти, але залишаються автономними; вони сплачують частку прибутків місцевому авторитетові для того, аби мати певний статус у кримінальному світі, бути нібито “легальними” в очах криміналітету, а в разі потреби – звертатися за захистом. Наразі роль кримінального авторитета виконував той самий “положенець”, якого й було засуджено за справою групи. Як з’ясувалося з інтерв’ю, його на цю “посаду” було “висвячено” російськими “злодіями у законі” в одному з російських міст. Горизонтальна павутина є доволі життєздатною організаційною формою: в разі вдалого “удару” правоохоронних органів, досить великі централізовані структури припиняють своє існування, а знищення однієї або кількох територіальних груп проблеми не вирішують. Було також досліджено чинність ідеологічних впливів і функції кримінальних інститутів, які у сукупності складають загальну регулятивну основу соціуму злочинців: інститути “злодія у законі” і кримінального старшинства, інститут чорної каси або “общака”, інститут злодійської сходки (“сходняк”), інститути стигми (татуювання, сленг). Для того, щоб зробити висновок стосовно чинності й актуальності традиційних інститутів кримінального світу, було додатково опитано певну кількість засуджених і співробітників міліції за стандартизованими анкетами. Найбільш поширеним виявився інститут тюремного “общака”, з яким так чи інакше стикалися близько 40% опитаних злочинців. Склалося враження, що український кримінальний світ (порівняно з російським криміналітетом) не є ідеологічно заангажованим, і відбувається певна метаморфоза традиційної “злодійської ідеї”. Наприклад, втратили свою “ідейну” силу татуювання, яки стали чимось на зразок розваги, а не “паспорту”, що раніше був невід’ємною часткою тіла злочинця. Але є речі, які переходять від старого “закону” (низка правил професійних злочинців, яка склалася ще у 30–40 рр. ХХ ст.) до новоспечених “понять”. Це – ідея виключного статусу і переваги кримінального “братства” стосовно “фраєрів”, тобто не злочинців. Навіть, коли мова йде про тих, кого вони беруть “під дах”, тобто дають нелегальні охоронні послуги, а фактично займаються договірним рекетом. Зрада, відверта брехня або залякування і брутальне “доїння” у формі “гойдалки” є звичайними речами, і про них засуджені розповідають із гордістю й цинізмом. Ось фрагмент інтерв’ю ватажка кременчуцької групи стосовно того, як вони чинили з підприємцями, яких нібито охороняли (мовою оригіналу):

«Занимались мы, конечно же, не только грабежами. Некоторым предпринимателям делали «крышу»: гарантировали безопасность занятия бизнесом и за это получали плату. Это нормальные и стабильные деньги. Однако, чтобы их регулярно получать, требуется примерно раз в полгода сделать «качели», то есть профилактику, чтобы человек не наглел, потому что все стремятся избавиться от зависимости, уйти от оплаты взносов в нашу пользу. Для профилактики примерно раз в полгода я связываюсь со своим знакомым, который, например, занимается таким же делом в Киеве. Говорю ему: мол, так и так, надо подъехать к этому предпринимателю, «наехать» на него, затребовать платить на них, а они будут делать «крышу». Приятель с бригадой «наезжает» на предпринимателя. Тот, конечно же, кричит, что у него уже есть «крыша», которой он платит, то есть– мы. В ответ мой знакомый говорит, что его не волнует этот вопрос, и вообще моя бригада ничего не значит и ничего не стоит, и назначает сумму и день выплаты. Мой предприниматель звонит срочно мне, говорит, что на него «наехали», требует разобраться и т.п. Я беру пару своих ребят, для особого ажиотажа у нас с собой пара «волын», и приезжаю в назначенное время к своему предпринимателю, чтобы встретить «гостей». Для создания эффекта мы достаём «волыны», бряцаем ими, говорим что «порвём» обидчиков. При виде такой картины наш предприниматель уже готов платить на обе стороны, начинает нас уговаривать бросить эту затею с разборками, что лучше он заплатит. Однако мы не отступаем, так как вроде затронуты и наши личные интересы. В назначенное время приезжает мой приятель с бригадой, который тоже выставляет на показ свои «пушки» и мы садимся за стол переговоров. При «переговорном» процессе обязательно присутствует и мой предприниматель, чтобы произвести на него наибольшее психологическое воздействие. Тут начинается представление. Мы начинаем выяснять отношения между собой, при чём все время, выясняя обстоятельства разговора с «обидчиками» у предпринимателя, хватаем друг друга за грудки, машем «пушками». Я постоянно апеллирую к словам предпринимателя о разговоре с «обидчиками», знакомый мой обвиняет предпринимателя в клевете и т.п. Видя, что наш объект достаточно напуган и готов уже на что угодно, я выставляю его за дверь, якобы для вынесения окончательного вердикта. Через некоторое время мы выходим к нему, я сообщаю, что все вопросы улажены, и что надо накрыть для ребят моих и моего знакомого «поляну». В итоге спектакль заканчивается, мы едем «оттянуться» за счёт предпринимателя. После этого мой предприниматель продолжает добросовестно платить дань, а знакомый, благодарный и сытый, возвращается домой. Такой же спектакль мы проигрываем, если возникает необходимость, и на его территории» [29, c.39–40].

Яка практична користь від соціологічних досліджень, якщо вчені не можуть змінити життя на краще і зробити його безпечним від злочинців? Сьогодні соціологи можуть ефективно вирішувати два завдання: по-перше, висвітлювати “темні” боки нашої дійсності, давати правдиву інформацію громадськості, політикам і управлінцям, отже, збуджувати суспільство і громадську думку, справляти вплив на кримінальну політику держави; по-друге, соціологи вже мають усе необхідне для участі в розробці нових соціальних технологій, які б ставили бар’єри на шляху корупції, наркоманії, злочинності, слугували справі профілактики, попередження злочинності, сприяли кращій взаємодії населення і міліції.