Глава 15. Суспільство і злочинність

Продовжимо тему девіантної поведінки розглядом проблеми злочинності. Злочин є найбільш небезпечною і поширеною формою асоціальної поведінки. Саме супроти злочинців, перш за усе, спрямована діяльність офіційних інститутів соціального контролю. Нещодавно соціологи “оминали” тему злочинності, бо за часів СРСР ця проблема фактично була закритою для дослідників: не оприлюднювалася кримінальна статистика, завжди був ризик порушити ідеологічні канони стосовно трактування злочинності в умовах соціалізму, бо в теорії вона мусила увесь час скорочуватися і зводитися нанівець, а в реальному житті окреслювалися інші тенденції.

§1. Злочин і злочинність: юридичне і соціологічне трактування Злочин і покарання: юридичний підхід

Поняття злочину є водночас і простим,і складним. “Злочин” – загальнопоширене слово, яке вживає кожна пересічна людина, даючи свої присуди певним особам, діям, обставинам, або констатуючи відомі явища нашого життя. Але “злочин” поза побутовою лексикою, перш за усе, єюридичним терміном. Правознавці його вживають більш обачливо, існують досить чіткі визначення того, що ж таке злочин, так що за юридичною дефініцією можна визначити долю людини, навіть “відібрати” у винного життя. Злочин протягом усієї історії людства був пов’язаний зкримінальнимпокаранням. “Ганебне або болісне покарання” (вислів з Карного кодексу Наполеона, 1810 р.) мусило бути відплатою за завдання кривди потерпілим і виконувати функціїзагальної та спеціальної превенції (попередження злочинів у майбутньому). Загальна превенція полягає у психологічному тиску на загал, посиленні остраху перед відплатою шляхом демонстрації страждань покараних злочинців. Для цього раніше застосовувалися витончені тортури, так звані кваліфіковані види покарань і публічні страти, коли людину публічно принижували, катували, вбивали не відразу, а з метою заподіяти якомога більших болю і страждань, викликати тваринний страх у оточення. Страчували злодіїв прилюдно, часто примушували усе населення дивитися на це дійство. Спеціальна превенція зводиться до того, щоб надовго ізолювати злодія від суспільства і не давати йому на термін ув’язнення скоювати нових злочинів, або ще краще – стратити і скасувати небезпеку від конкретного злочинця назавжди. Донедавна кримінально-правові системи так і будувалися: ще на початку ХІХ ст. у “цивілізованій” Англії смертна кара передбачалася за 222 види злочинів. Наприклад, така доля чекала крадія вівці або того, хто викрав 5 шилінгів з крамниці[22, с.13].

Кара і сьогодні розглядається як ознака злочину. Але не кожна санкція є зворотною стороною злочину: тут йдеться про кримінальні покарання, які передбачені кримінальним законом і призначаються у судовому порядку. Натомість асоціальні, аморальні побутові вчинки, порушення дисципліни на підприємстві, дрібні правопорушення, які не передбачають застосування кримінального покарання, не є злочинами як такими. І самі злочини юристами розрізняються залежно від тяжкості покарання. В українській системі кримінальної юстиції злочини поділяються на чотири види: невеликої тяжкості(покарання – ув’язнення на термін не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання),середньої тяжкості (не більше п’яти років),тяжкі злочини(не більше 10 років),особливо тяжкі злочини(понад 10 років або довічне ув’язнення). Отже, легковажити з юридичним визначенням злочину не можна, і тому термін трактується не довільно різними суддями або державними установами, а його визначено у законодавчому порядку.

Чинний кодекс України (прийнято Верховною Радою України 5 квітня 2001 р.) у ст. 11 дає таке формулювання: “Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину”. Ця формула включає кілька однаково важливих юридичних ознак злочину, на яких будується кримінальний процес – діяльність органів дізнання, попереднього слідства й кримінального суду. Отже, що є вирішальним для юридичного тлумачення злочину? По-перше, злочин мусить мати відповідник у так званих диспозиціях статей Кримінального кодексу, де визначається зміст злочинних діянь. Якщо опису діяння немає в жодній статті, то дія людини не може бути кваліфікована як злочин і бути предметом досудового (попереднього) слідства або судового розгляду. Це є найбільш фундаментальним і стародавнім положенням, яке формулювали ще у Давньому Римі: “nullum crimen sine lege” – немає злочину, не передбаченого законом. По-друге, злочином є те, що несе певну суспільну небезпеку, суттєво шкодить інтересам фізичних або юридичних осіб. Малозначність негативних проявів, навіть якщо є формальні ознаки злочинної дії, не дає підстав для кваліфікації діяння як злочинного. У такому разі до порушника можуть бути застосовані заходи іншого ґатунку – адміністративне покарання, наприклад, у формі штрафу, службове розслідування й покарання в межах компетенції начальника або роботодавця (“вища міра” – звільнення з роботи), нарешті, вжито різні неформальні санкції з боку оточення, трудового колективу, кола друзів. По-третє, бездіяльність у ситуації, яка вимагає дії, наприклад, приховування злочину, або не виконання службових обов’язків (від чого постраждали інші особи) може розглядатися як злочин. По-четверте, так званийсклад злочинумає дві частини – об’єктивну і суб’єктивну, отже, недостатньо розглядати виключно об’єктивну фабулу події. Для того, аби злочин відбувся у юридичному сенсі, необхідно вказати на винну особу, суб’єкт злочину. Злочинцем за українським законодавством може бути лишефізичнаосудна особа. Вину потрібно довести у законному порядку, тобто встановити обвинувальним вироком суду. Є кілька категорійнеосуднихлюдей (за віком, хворобливим станом психіки, внаслідок недоумства), які взагалі не несуть кримінальної відповідальності.