§3. Соціально-територіальні структури

Соціально-територіальна структура суспільства виникає внаслідок розподілу населення на специфічні групи за ознакою місця проживан­ня. Існують дві вісі диференціації соціального простору за ознакою місця проживання: 1) поділ на сільські й міські спільноти; 2) розподіл населення на регіональні групи. Між наведеними спільнотами складаються специфічні відносини, які можуть мати доволі значний вплив на політичне життя і вибір моделі державного устрою.

Місто і село

Важливою характеристикою суспільства є рівень урбанізації: чисельність міського населення і його співвідношення із сільським. У традиційних, аграрних суспільствах домінує сільське населення. Англійське прислів’я твердить: “Бог створив село, людина побудувала місто”. Невпинний процес індустріалізації, що охопив країни світу у ХІХ–ХХ ст., зумовив швидку урбанізацію та перерозподіл населення країн на користь міста. Це в повній мірі стосується України, де протягом ХХ ст. розгорталися бурхливі процеси індустріалізації й урбанізації. Як наслідок, у сучасній Україні населення міст становить 67,2%, сіл – 32,8%. До Другої світової війни співвідношення міського й сільського населення визначалося майже такими ж числами, але з тією різницею, що 2/3 населення було не міським, а сільським.

Умови життя, характер праці, форми дозвілля в місті й селі знач­но різняться. Городяни відзначаються соціальною активністю, вони більш мобільні, частіше змінюють місце праці й професію, беруть дієвішу участь у суспільно-політичному житті. У містах зосереджені політичні, освітні, культурні, бізнесові установи; соціальний простір міста має більший обсяг, розгалужену мережу позицій, соціальних ролей, що створює кращі умови для мобільності й самовираження індивідів. Одночасно велике місто породжує відчуженість людини. Міський житель має багато випадкових соціальних контактів, суто функціональних зв’язків, які є поверховими та знеособленими. Коло первинних соціальних груп, неформальних зв’язків звужується.

Соціологи встановили, що в багатоквартирному державному будинку пересічно знають один одного в обличчя 5 осіб, відомі за прізвищем, ім’ям – 3 особи. У більшості випадків первинне соціальне середовище звужується до сімейного кола. Особливий тягар відчуженості у великому місті несуть самотні люди, які не мають родинних зв’язків. Такі умови існування відбиваються на психіці та рисах поведінки міських жителів: вони стають замкненими, не реагують на зміни й зовнішні обставини. Г. Зіммель порівнював місто з великим театром, де обличчя ховається за маскою, а холодність є вимушеною рисою. Сільське життя має свої переваги й особливості, які рельєфно проглядаються на фоні загострення екологічної кризи, що охоплює, перш за все, великі міста. Сільські спільноти зберігають традиції общинного життя, в них поширені неформальні зв’язки та засоби соціального контролю. Особа не відчуває себе відчуженою від людей і природного середовища, її життя більш виміряне, ритмічне, підпорядковується змінам пори року.

Політично й економічно місто завжди домінувало над селом; міські жителі часто-густо зверхньо ставилися до селян, а останні – з підозрою й осудом до міста. Як правило, село було змушене приймати зміни, реформи, які їм нав’язували міські жителі. Місто визискувало село економічно, обкладало податками. Не випадково за часів Української революції у нас сформувався потужний селянський визвольний рух під анархічними гаслами за свободу села, проти свавілля міста та чиновників, за недоторканість продуктів праці, створених руками селян тощо, і на загал – проти державного устрою, який асоціювався саме з пануванням міста. Найбільш яскравим виразником цих настроїв і легендарним народним ватажком тих часів був Нестор Махно (1884–1934), за яким стояло українське село на Півдні. Свого часу більшовики, підкоривши Україну, навіть проголосили гасло щодо “змички міста й села”, а в перспективі вони обіцяли повну ліквідацію розбіжностей між містом і селом. Це – утопічний проект, що не базувався на реальному стані речей і тенденціях розвитку сучасних суспільств. Але в 60-ті рр. були спроби втілювати його у життя, проектувалися так звані агроміста, знищувалися “неперспективні” села, а їх мешканців влада змушувала переселятися до більш крупних населених пунктів. Позитивних наслідків така політика не мала, окрім прискорення руйнації українського села і продовження низки поневірянь селян, на долю яких у ХХ ст. і так випало чимало трагічних подій. На Заході “змичка” здійснюється інакше: прокладаються сучасні дороги, телекомунікаційні системи, створюються модерні зразки будівель, що за комфортом не поступаються міським. Так що фермер десь у глибинці штату Айова може увімкнути комп’ютер, зв’язатися з брокером на біржі за сотні миль від дому і домовитися про продаж частини свого збіжжя.

Процес урбанізації триває, швидко виникають і зростають нові надвеликі міста – мегаполіси. Наприклад, населення великих міст України порівня­но з довоєнним часом зросло приблизно утричі. Усього в Україні офіційно нараховується 454 міста. В сучасному Києві мешкає близько 2600 тис. чоловік, ще чотири міста (Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса) мають населення понад 1 млн. осіб; у шести містах мешкає близько 500 тис. або більше: Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ. Ще 35 міст нараховують від 100 до 500 тис. осіб.

Специфіка міських і сільських спільнот полягає в різниці їх соціальних структур, зв’язку з класовою і етнічною структурою. У містах зосереджена промисловість, мешкають люди, що оволоділи індустріальними професіями; тут існують наукові й вищі освітні установи, і, як наслідок – високою є концентрація людей розумової праці. Нарешті, у містах розміщуються вищі прошарки суспільства, політична й фінансова еліта, видатні митці тощо. Це є загальною закономірністю й характерно для усіх суспільств. Але особ­ливий відтінок у стосунках міста й села з’являється в тому випадку, коли міські та сільські спільноти мають різну етнічну структуру. Така ситуація складається в колоніях, коли автохтонне, корінне населення залишається на землі, займається сільським господарством, а в політичних, бізнесових, торгових сферах, що зосереджені у містах, переважають чужинці, вихідці з метрополії. Яскравим прикладом є структура міського й сільського населення України ХІХ – початку XX ст. 1897 р. міське населення мало такий склад: 34% – росіяни, 30% – українці, 27% – євреї (решта – поляки, греки й інші етнічні групи). В найбільших містах (Одеса, Київ, Харків, Катеринослав) частка українців була ще меншою. Рівень урбанізації українців був занадто малим – тільки 5,5% корінного населення мешкало у містах. Основним заняттям українців було сільське господарство, де вони становили 85% усіх зайнятих. В окремих губерніях (Полтавській, Кам’янець-Подільській) українці-селяни взагалі становили близько 100% [3]. Майже у всіх інших галузях фахової діяльності та со­ціальних верствах українці становили меншість. Ситуація принципово змінилася у радянський період внаслідок трагічних подій, пов’язаних зі сталінською колективізацією та штучним голодомором 1932–1933 років. Мільйони українських селян почали шукати порятунку на великих будівництвах, у шахтах, у містах, що врешті-решт до деякої міри збалансувало етнічну структуру села й міста. Але й наприкінці ХХ ст. показник урбанізації та зайнятості інтелектуальною працею українців є дещо нижчим від аналогічних пересічних показників росіян і євреїв (див. Табл. 3.20 [11]).

Таблиця 3.20