Ескалація конфлікту

Ескалація конфлікту означає перетворення його на відкрите протистояння етнічних груп і включає низку перехідних форм етнічних відносин. Суть їх – у поетапному загостренні конфлікту, що може досягати форми збройної боротьби, масових заворушень і погромів. Така ескалація має декілька загальних фаз: 1) інцидент, 2) мобілізація етнічних груп та ресурсів для боротьби; 3) відкриті ворожі дії; 4) кульмінація боротьби; 5) зниження рівня протистояння – консервування або припинення конфлікту. Крупномасштабні конфлікти із застосуванням зброї, що навіть переростали у громадянські війни, часто починалися з незначних сутичок та інцидентів. Спрацьовував механізм запалу, схожий на вибух пороху від однієї іскри. Інцидент може торкатися двох осіб або сімей, але обов’язково, аби вони належали до різних етнічних спільнот, між якими вже певний час визріває конфлікт, точиться приховане протистояння. Механізм подальшої ескалації полягає в тому, що починають діяти закономірності етноцентризму та консолідації етнічної групи для боротьби з “чужинцями”. Сам інцидент, його причини і насправді винні особи нікого вже не цікавлять: “чужинці” сприймаються як вороги, з якими треба боротися усіма можливими засобами. Саме так вибухнув один з перших відкритих етнічних конфліктів, з якого починався розпад СРСР, – узбецькі події 1989 р. Конфлікт почався на побутовому ґрунті: узбека на прізвище Зіяєв було госпіталізовано з травмами; той зробив заяву, що його було побито двома турками-месхетинцями, з якими разом він пиячив (потім слідчі з’ясували, що в дійсності то були узбек і азербайджанець). Серед узбеків почали швидко ширитися чутки про звірства турків-месхетинців. Останні не були корінними жителями, 1944 р. їх за наказом Сталіна було депортовано з Грузії. Родичі потерпілого зібрали озброєний натовп, і почався стихійний погром осель турків-месхетинців [9].Звичайний побутовий конфлікт, який з кримінально-правової точки зору “тягнув” на хуліганські дії та тілесні ушкодження, і міг би бути за звичайних обставин предметом міліцейського розслідування, перетворився на детонатор потужних і небезпечних подій. Усе закінчилося вже другим недобровільним переселенням. Турків-месхетинців за рішенням Москви було розпорошено по різних областях СРСР.

Щось подібне сталося у другій половині 90-х рр. в американському місті Цинціннаті. Близько 40% громади міста складають чорношкірі американці, вони переважно живуть окремо, у районах для бідноти. Там поширеними явищами є наркоманія, алкоголізм, безробіття, злочинність. Інцидент відбувся, коли білі поліцейські застрелили афроамериканця, який дійсно представляв небезпеку і був озброєний. До міста негайно прибули лідери “чорної Америки”, і підняли справжнє повстання. Кілька діб тривало безладдя, створювалися барикади, білим було небезпечно появлятися у певних районах тощо. Було проголошено надзвичайний стан, стягнуто додаткові поліцейські сили і заворушення врешті-решт було припинено. Але місто зазнало слави “расистського”, і деякі артисти, громадські діячі демонстративно відмовлялися від поїздок до міста на знак солідарності з афроамериканцями. Сьогодні в американських містах намагаються якомога ширше залучати до служби в поліцію кольорових американців, аби кримінальні інциденти і відповідне реагування поліції не набували міжетнічного забарвлення і не призводили до ескалації конфліктів.

Погром є однією з найбільш радикальних фаз ескалації конфлікту, коли сили сторін заздалегідь є нерівними. До погромів на території України вдавалися царські чиновники за часів Російської імперії. Об’єктом погромів обиралося єврейське населення, а погромниками виступали шовіністично налаштовані кола, так званий “Союз русского народа” або чорносотенці, яких очолював імператор Микола ІІ, та різна наволоч, волоцюги, хто розраховував поживитися чужим майном. Погром у Києві 1881 р. на Подолі та у прилеглих містечках тривав три дні – стільки на це “дійство” відпустив часу київський генерал-губернатор А.Р. Дренталь. Очевидець описує ситуацію так (мовою оригіналу): «Части войск без офицеров, толпы хулиганов и босяков носили бревна, коими разбивали двери и входы в еврейские магазины и лавки при пении песни «Эй, березушка, ухнем», врывались в магазины и лавки и все еврейское имущество предавали частью уничтожению, а частью грабежу. Местности были оглушаемы криками и воплями евреев, кои попадались в руки толпы, которая била их беспощадно. Части войск были разбросаны и, кучками человек в 15–20, находились на улицах, смотрели как на театральное зрелище и абсолютно бездействовали. Полиция отсутствовала» [12, с.157].

Які цілі переслідували організатори погромів? Треба зазначити, що імперський принцип правління – поділяй і володарюй – завжди використовувався як технологія правління і відволікання населення від нагальних проблем. У Росії процвітала ідеологія великодержавного шовінізму і роздмухувалися шовіністичні настрої “низів”. Термін “шовінізм” походить від прізвища солдата наполеонівської армії Н. Шовена (Chauvin), який увійшов в історію через своє людиноненависницьке ставлення до арабського населення під час єгипетського походу (1798–1801). Шовінізм є ідеологією і політикою етнічної або національної виключності, вищості й переваг власного народу над іншими. Великодержавний шовінізм (в даному випадку великодержавний російський шовінізм) є політикою правлячої верстви, якою задурманюють голови “низів” титульного етносу (наразі – “великоросів”). Шовіністичний угар був потрібний для військових цілей, виправдання загарбницький колоніальних воєн. А всередині країни – для маніпулювання людьми, пошуку “козлів спокути”. Євреї найкраще підходили на роль таких “козлів”. Погроми “випускали пару”, що накопичувалася у темній свідомості людей, задурманених шовінізмом і горілкою.