Етнічна структура суспільства

Саме цей рівень етнічності досі є основним, бо люди себе ідентифікують, перш за все, з певними народами, що мають власні назви і ознаки, які було вже розглянуто вище. Етнічна структура сучасних суспільств формується в межах державних кордонів, вона складається з етнічних груп (народів), що населяють країну, і чинних міжетнічних відносин. Етнічну структуру України (українського суспільства) подано у табл. 3.8 [17].Її складено за даними двох переписів населення (1989, 2001 рр.), таблиця відображає структурні зміни за останні 12 років.

Таблиця 3.8

Етнічна структура України (за даними переписів населення)

	Кількість (тис. осіб) станом на 2001 р.	У % до підсумку		Структурні зміни (у %)
		2001 р.	1989 р.
українці	37541,7	77,8	72,7	+5,1
росіяни	8334,1	17,3	22,1	-4,8
білоруси	275,8	0,6	0,9	-0,3
молдовани	258,6	0,5	0,6	-0,1
кримські татари	248,2	0,5	0,0	у 5,3 р.б.
болгари	204,6	0,4	0,5	-0,1
угорці	156,6	0,3	0,4	-0,1
румуни	151,0	0,3	0,3	–
поляки	144,1	0,3	0,4	-0,1
євреї	103,6	0,2	0,9	-0,7
вірмени	99,9	0,2	0,1	у 1,8 р.б.
греки	91,5	0,2	0,2	–
татари	73,3	0,2	0,2	–
цигани	47,6	0,1	0,1	–
азербайджанці	45,2	0,1	0,0	+0,1
грузини	34,2	0,1	0,0	+0,1
німці	33,3	0,1	0,1	–
гагаузи	31,9	0,1	0,1	–
інші етноси	177,1	0,4	0,4	–

Етнічна структура складається віками, на співвідношення її елементів впливають різноманітні фактори: переселення народів і сімей, асиміляція, політичні чинники і зміни у етнічній самоідентифікації. Основу структури складають аборигени, автохтони(від грец. autochthôn – місцевий), тобто етноси, які вважають дану територію своєю історичною батьківщиною, “рідним краєм”. Загальна закономірність виникнення етнічної структури полягає у наявності в якості її складових представників найближчих територіальних сусідів. У структурі українського суспільства віддавна були присутні росіяни, білоруси, поляки, молдовани, румуни, угорці, а також представники кавказьких етносів. Такі етнічні групи можуть, по-перше, локалізуватися вздовж відповідних кордонів, по-друге, утворювати етноареали (щільні моноетнічні поселення, райони, містечка, села, де переважно мешкають представники одного етносу), по-третє, розселятися у містах по усій країні. Сучасні міста нерідко розвиваються як космополітичні спільноти, мають змішаний етнічний склад. А село головним чином належить автохтонам. Ось чому навіть у прикордонних українських областях, таких як Сумська, Харківська або Донецька, сільське населення розмовляє українською мовою або так званим суржиком (суміш української та російської), а міста здебільшого є російськомовними. Поширеною практикою є наявність етнічних груп, що втратили власну батьківщину, зазнали катастроф, перетворилися на біженців, розпорошилися по світу. В Україні більше тисячі років мешкають євреї, були часи (ХІХ – початок ХХ ст.), коли їх загальна частка в етнічній структурі складала 5–6%, а в окремих районах, містечках – близько половини населення.

Неодноразово у формування етнічної структури вмішувалися держави, які своєю політикою намагалися збільшувати, наприклад, присутність корінних етносів і зменшувати розміри діаспор. Відповідно стимулювалася однонаправлена асиміляція: розчинення меншин у складі домінуючих “державних” етносів. Проілюструємо це прикладами. У Російській імперії українці не визнавалися за окремий народ, їх мову офіційно вважали діалектом російської мови. Але як би там не казали в офіційному Петербурзі, а розповсюдження українського етносу було значним. 1914 року Імператорським Російським географічним товариством було видано карту діалектів російської мови. Згідно з цим документом, що аж ніяк не був проукраїнським, сфера панування української мови включала теперішню Білгородську і половину Воронезької області Російської Федерації, майже весь Краснодарський край, а перехідні діалекти захоплювали частини Ростовської, Курської та Брянської областей. Тепер, після 90-річного перебування цих регіонів у складі Росії, мало що нагадує про ситуацію початку ХХ ст. Місцевих українців було асимільовано, перетворено на росіян. Інструменти застосовувалися різні: на початку 30-х рр., коли громадянам СРСР видавалися паспорти, усім мешканцям прикордонних областей видавалися документи, де у так звану п’яту графу робився запис – “росіянин” або “росіянка”; було знищено українські школи та культурні заклади, культивувалося зневажливе ставлення до українців тощо. Саме у Росії українці найшвидше асимілюються, така доля вже спіткала багато мільйонів вихідців з України. Ось і останній перепис у Росії (2003 р.) завсідчив, що чисельність російських українців за проміжок часу між переписами зменшилася удвічі. Зниклі українці реально продовжують мешкати в Росії, але вони змінили свою ідентичність, на питання анкети перепису вони тепер відповідають, що є представниками більшості.

Етнічна структура включає кілька важливих соціальних позицій, що впливають на міжетнічні відносини і самопочуття представників етнічних груп. По-перше, етнічні групи мають різні формальні й неформальні соціальні статуси. Тобто можуть існувати “більш вигідні” або “більш небезпечні” позиції, і люди у такому випадку мають стимули змінювати свій статус на кращий. Це є одним з мотивів добровільної асиміляції. По-друге, етноси відносяться або до корінних, або до некорінних (діаспори). Корінний етнос – це народ, що з діда-прадіда посідає певну територію, яка вважається його батьківщиною, здійснює на цій землі економічну, господарську діяльність. Люди, що переселилися на інші землі і підтримують власну етнічність, створюють діаспору. На нових місцях оселення вони вже розглядаються як некорінний етнос (якщо тільки нова територія не була пустелею, або її до того не займав жоден з народів світу). Треба розрізняти великі корінні етноси, які у сучасних державах перетворюються на так звані титульні народи, і невеликі корінні етноси (наприклад, у Росії є кілька десятків корінних народів Півночі й Кавказу, що нараховують від кількох сотень до кількох тисяч осіб). Діаспори, переселенці, нечисленні некорінні етноси відносяться до так званих національних меншин. Саме вони можуть виступати як об’єкти гноблення з боку численних і корінних етносів, які мають політичну підтримку з боку держав. У Російській і Радянській імперіях виключний статус мали росіяни (до революції вони офіційно називалися “великоросами”). Не випадково, що багато громадян цих країн, де етнічність (або віросповідання) фіксувалися в адміністративних документах, паспортах, прагнули перетворитися на росіян. Ось чому чисельність росіян зростала завжди швидше, ніж під впливом природних факторів (народжуваність – смертність). Так, в Україні 1970 р. росіян за даним перепису населення нараховувалося 9136 тис. осіб, а вже 1989 р. – 11340 тис. Але 2001 р. перепис зафіксував суттєві структурні зміни – чисельність росіян впала до 8334,1 тис. Куди ж подівалися більш ніж 3 млн осіб? Відповідь доволі проста: по-перше, змінилася самоідентифікація певної частини громадян України, особливо у тих, хто народився у змішаних сім’ях, має етнічні українські коріння, почувається громадянином нової держави; по-друге, відпав мотив (на території України) будь-що ставати росіянином.

Табл. 3.8 свідчить і про інші структурні зміни. Посилилися структурні позиції етнічних українців. Їх абсолютна кількість в умовах, коли загальна чисельність населення країни суттєво зменшилася, виросла лише на 0,3% , але питома вага у структурі населення – на 5,1 відсоткових пунктів. Суттєво (більш ніж у п’ять разів) збільшилася абсолютна кількість кримських татар за рахунок їх повернення на Батьківщину; вони посідають п’яте місце у списку етносів, і у перспективі можуть вийти на третю позицію після українців і росіян. А от євреї втратили свої позиції, ще 1970 р. (до початку масових виїздів до Ізраїлю, США і ФРН) вони впевнено посідали третє місце і нараховували за офіційними даними близько 777 тис. осіб. Нарешті, збільшилися відсотки представників кавказьких етносів, особливо вірмен. Це можна пояснити воєнними діями і потужною економічною кризою в країнах цього регіону. Отже, на прикладі України можна зробити висновок про рухомий характер складу етнічної структури. Динаміка посилюється в перехідні періоди, коли відбуваються різні епохальні зміни в політиці й економіці.