Інституалізовані форми етнічного насильства

Несправедливі, насильницькі, гнобительські відносини у сфері етнічних відносин в історії людства були вельми поширеними, застосовувалися протягом тривалого часу і мали різні форми й засоби легітимації (узаконення). Виникали певні соціальні інститути, які підтримували подібне становище речей. Джерелом цих інститутів були здебільшого імперські держави, які накопичили і вікові традиції гноблення етнічних, расових, релігійних меншин.

Найпоширенішою практикою в історії людства, що відображала нерівність етнічних статусів, була (і залишається) дискримінаціянародів та їх представників. Подібні взаємини складаються у суспільствах, де єпанівний етнос і “другосортні” абопідкоренінароди. Дискримінація мала різні форми: наприклад, заборони або обмеження на певні види занять, придбання землі та забудову, розселення в тих чи інших районах, поклоніння власним богам або вимоги носити певний одяг, який би відрізняв представників даного етносу тощо. Дискримінація закріплювалася державними актами, законами країни, існувала на побутовому рівні. Такі практики мали усталений характер і могли спостерігатися протягом сотень років. Сьогодні етнічність розглядається як невід’ємне право людини на самобутність. У сучасних суспільствах етнічна дискримінація сприймається як архаїзм, в більшості країн вона заборонена законодавчо, але може спостерігатися на побутовому рівні й у неформальних стосунках. Роботодавець, наприклад, може відмовити працівникові у роботі через його етнічне походження або поліцейські вважають за можливе поводитися особливо прискіпливо чи несправедливо, бо перед ними чорношкірий, емігрант, представник незахищеної меншості тощо.

У багатьох суспільствах спостерігався так званий етноцид по стосовно тих чи інших етнічних груп. Етноцид – політика, спрямована на ліквідацію певного етносу шляхом переходу його в іншу етнічну якість. Фактично те ж саме значення має термін “примусова асиміляція”– насильницьке розчинення діаспори, некорінного або малочисельного етносу у лавах корінного народу, панівного етносу. Примусова асиміляція є інституційним засобом етноциду. Політика етноциду і примусова асиміляція переслідували кілька цілей: розв’язати у такий спосіб “національне питання”, збільшити розміри панівного етносу, матеріалізувати різні імперські мрії та утопії про “велику країну”, “велику націю”, або мали відверто ксенофобський характер. Практично примусова асиміляція здійснювалася шляхом заборони використання рідних мов, переведенням системи освіти на мову титульного етносу, руйнуванням культурних закладів, переслідуванням релігійних течій та конфесій, створенням нерівних умов для здобуття вищої освіти або кар’єри, що повинно було змушувати людей відходити від власного етнічного походження й переймати культуру панівного народу. Така політика в Російській імперії називалася “русифікацією” національних окраїн. Чиновники, вчителі навіть отримували грошову надбавку за успіхи в русифікації краю, якщо вони “плідно” працювали серед аборигенів. Подібні відносини складалися між росіянами та українцями в Російській імперії від часів Петра І. Історія залишила нам цілу низку різних державних актів на підтримку такого типу відносин, своєрідну вершину яких складають Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876). Від українців вимагалося одне: перестати бути українцями і почати себе ідентифікувати з “великоросами”. Доля українців є типовою для становища національних окраїн і меншин у складі імперії. Євреям, наприклад, було встановлено так звану лінію осілості, яку вони не мали права перетинати (ця зона, між іншим, обмежувалася українськими, білоруськими й литовськими землями). Від них вимагалося, аби вони хрестилися у православному обряді й виходили з єврейських общин. Така особа, яку до революції називали “вихрест”, вже мала право жити, де заманеться і користуватися усіма громадянськими правами, вчитися в університетах або робити кар’єру чиновника. Примусова асиміляція, як правило, розрахована на довгий термін, вона вимагає від держави, чиновників послідовних і безкровних дій, що спонукають людей нібито добровільно відрікатися від етнічних коренів. Ефект примусової асиміляції особливо є помітним на дітях і нових поколіннях, що нібито природним шляхом переходять до нової якості.

Систематична етнічна, расова, релігійна дискримінація в деяких країнах набували форм роздільного проживання різних етнічних груп. У Середні віки в Європі існували так звані гетто– ізольовані райони великих міст, де приписувалося проживати представникам певних етносів або релігій. Практику гетто за часів Другої світової війни щодо євреїв відновив у кількох містах Європи Гітлер. Цей “винахід” дозволив нацистам систематично здійснювати свою “історичну місію”, яку вони вбачали у знищенні євреїв, або, за їх термінологією, – “остаточне вирішення єврейського питання”.

Практика роздільного існування зветься сегрегацією, вона означає просторове відокремлення раси або етнічної групи шляхом застосування насильницьких дій та спеціального законодавства. Сегрегація мала місце на Півдні США до 1950-х рр. щодо чорношкірих американців. Останні у США складають своєрідний корпоративний етнос – “афроамериканці”. На Півдні існували так звані закони “Джіма Кроу”. Термін походить від загальної й принизливої назви раба. Суть законів полягала в тому, що “чорні” й “білі” повинні були користуватися різним транспортом, закладами освіти, місцями проведення дозвілля і не ставати до змішаних шлюбів. Повсюди у містах і містечках того часу можна було побачити написи: “тільки для чорних” або “тільки для білих”. У Південно-Африканській республіці до початку 1990-х рр. існувала системаапартеїду, яка також передбачала окреме існування білої меншості та чорної більшості. На той період створювалися так звані бантустани – райони, призначені виключно для чорних.

Сегрегація може і не набувати форм законодавчого закріплення, але існувати на практиці через етнічну або расову дискримінацію та соціально-економічні причини. Подібні відносини завжди нагадують стиснуту пружину, що може розпрямитися будь-коли і призвести до непередбачених наслідків. Власне, так і відбувалося у різних країнах, колоніях, де поневолені або пригнічені народи боролися за свої права і здобували свободу. У сучасному світі офіційних систем сегрегації практично не існує, міжнародне співтовариство досить різко виступає проти різних форм дискримінації. Країна, де існує щось подібне до гетто, апартеїду або примусової асиміляції, стає фактично ізгоєм. Етнічність розглядається міжнародним правом як невід’ємне право людини на самобутність, ідентичність та зберігання культурних взірців.