Глава 7. Етнічна структура

Етнічна структура складається з етносів і етнічних відносин. На відміну від класових структур, етнічні – не пов’язані безпосередньо із соціальною нерівністю, хоча історично в різних цивілізаціях і політичних системах можна знайти чимало прикладів етнічної дискримінації або панування окремих народів над іншими. На перший план у етнічному поділі суспільства виходять культурні аспекти, соціокультурна самобутність племен і народів. Етноси є історичними групами з більш давнім корінням (порівняно з класовими групами), які заглиблюються у такі пласти минувшини, що фактично не є прозорими для сучасної науки. Але тема етносів – як ніколи актуальна для сучасних суспільств. Відомий американський соціолог Д. Белл ще на межі 50–60-х рр. у праці “Кінець ідеології” передрікав занепад усіх ідеологій, особливо комуністичної. Місце ідеологій, на думку Белла, мусила посісти етнічністьяк суміш спільних цінностей, вірувань, міфів, норм, смаків, самосвідомості, що притаманні різним етнічним групам (народам). Дійсно, класові протиріччя, на які покладався Маркс, не зруйнували європейських капіталістичних суспільств. Сталося інакше: наприкінці ХХ ст. так звані соціалістичні країни (СРСР, СФРЮ, ЧССР) розпадалися через етнополітичні проблеми. Розвинуті західні країни або потужні східні держави теж не застраховані від етнічного сепаратизму і загострення відповідних проблем. Так звана країна Басків у Іспанії, Ольстер у Великій Британії, Корсика у Франції, Кашмір в Індії, нарешті, Чечня в Росії є вузлами саме таких протиріч, де час від часу ллється кров через намагання самовизначення певних етнічних груп. Народів – багато, а країн – мало, отже, різним етнічним групам належить жити поруч, бути громадянами одних держав, вступати у тривалі стосунки, етнічні відносини між собою.

§1. Поняття етносу і етнічні ознаки

Науковий інтерес до проблеми етнічності виник у другій половині ХІХ ст., коли по усій Європі спостерігалося пробудження народів до самостійного культурного і політичного життя. Ця проблема вперше знайшла ґрунтовне висвітлення у працях французького історика і філософа Е. Ренана й австрійського соціаліста О. Бауера. Питання етнічного буття й етнічних відносин досліджували М. Вебер, У. Самнер, М. Грушевський, П. Сорокін. До сучасної соціології термін “етнічність” увів американський соціолог і журналіст Девід Рісмен 1953 р. Цей термін є вельми широким і багатозначним. Ключовим елементом у розумінні його значення є визначення поняття етносу або етнічної групи.

Кожна людина має певні етнічні ознаки, належить до відповідної спільноти. Слово “етнос” (еthnos) – грецького походження, тлумачиться як плем’я, група. У соціології під етносами розуміють вельми широкий клас спільнот від справжніх первісних племен до сучасних багатомільйонних народів. Етнічна група – це частина суспільства, члени якої є носіями спільної культури, і вони відрізняються від інших груп як за власною думкою, так і з точки зору оточення. Професор Оксфордського університету Ентоні Д. Сміт вважає, що розвинутій етнічній спільноті притаманно шість основних атрибутів:

• групова власна назва;

• міф про спільних предків;

• спільна історична пам’ять;

• один або більше диференційних елементів спільної культури (мова, релігія, традиції, фольклор);

• зв’язок із конкретним “рідним краєм”;

• почуття солідарності у значної частини населення [19, c.30].

Виходячи з вищесказаного, під етнічною спільнотою можна розуміти групу людей, члени якої мають спільні назву й елементи культури, оперують певним міфом (версією) щодо походження і власною історичною пам’яттю, асоціюють себе з особливою територією і наділені почуттям солідарності.

Ознаки етносу можна об’єднати у три групи: (1) об’єктивні біологічні й природні риси, (2) об’єктивно-культурні ознаки, (3) суб’єктивний критерій.

“Рідний край”, раса, етногенез, ментальність

Першою ознакою етносу, яка безпосередньо “впадає в око”, є типова зовнішність, сукупність біологічних рис – колір шкіри, волосся, очей, а також форма черепу, розріз очей, зріст та безліч дрібних прикмет, які складаються у знайомі нам і зрозумілі портрети представників того чи іншого народу. Кожному етносу притаманний антропологічний тип, за яким можна ідентифікувати людину, визнати її належність до певного народу. Типова зовнішність дозволяє досить легко відрізнити італійця від шведа, німця від болгарина, китайця від індійця тощо. Типова зовнішність не виключає певного діапазону коливань антропологічних ознак. Наприклад, українці можуть бути як темно-, так і світловолосими. Антропологи з’ясували, що серед українців темноволосих – близько 50%, а людей зі світлим волоссям – тільки 10% [6]. Тільки сукупність усіх антропологічних рис створює типовий етнічний образ. Але для близьких етнічних груп антропологічний критерій не може бути вичерпним. Досить важко за цим критерієм розрізнити усіх українців і поляків, українців і білорусів, українців і росіян, бо є прошарки населення як з одного, так і з другого боку, що “відхиляються” від стандарту (типова зовнішність) “на користь” сусідів.

Теорія розселення Homo sapiens, згадувана у першій главі, пояснює різну зовнішність людей, що мали згідно з концепцією генетичної Єви спільну матір. За кілька десятків тисяч років сучасні люди опанували практично усі континенти і широти (за винятком Антарктиди). Але кожен новий крок у “Великих мандрах” означав розрив зв’язків між соціальними групами, формувалися доволі замкнені ареали розселення Homo sapiens. Різні кліматичні умови, північні райони або пустелі, примор’я або безводні простори, гори чи рівнина спонукали людей включати біологічні ресурси адаптації, отже, залежно від зовнішніх факторів змінювався зовнішній вигляд, колір шкіри, розріз очей тощо. Формувалися расові спільноти (негроїди, монголоїди, австралоїди, кавказці, європейці тощо), яких іноді плутають з етнічними групами. Відомий вислів “особа кавказької національності” означає вказівку не на етнос або націю, а на певний расовий тип людини. На сучасному Кавказі мешкають кілька відносно великих і десятки малих народів, що мають несхожі культури та мови, але зовнішньо, особливо для представників інших расових груп, вони виглядають як щось єдине. Раса є біологічним поняттям, расові ознаки успадковуються генетично, а етнічність виникає внаслідок культурної диференціації. Але певний зв’язок між расою і етнічністю дійсно існує. Його закладено у механізм етногенезу (виникнення етносів). Кожен етнос (народ) має обмежену територію, що є “рідним краєм”, “колискою”, з якої він походить. Саме там на основі певної расової групи протягом тривалого часу складаються унікальні культура, мова, традиції, що стають “візитівкою” етносу на майбутнє. Географічне положення історичної батьківщини зумовлює зв’язок етносу з певною расою: у більшості випадків одна раса “розпадалася” на велику кількість племен та народностей. Надалі органічний зв’язок народу з історичною батьківщиною, “рідним краєм” може порушуватися шляхом розширення ареалу розселення (як приклад, – історичний шлях росіян), через переселення народу на нові землі (не усі знають, що етнічне ядро угорців у старі часи розташовувалося між Уралом і Волгою), або внаслідок розпорошення та утворення діаспор (доля євреїв). Але расово-антропологічні риси зберігаються протягом багатьох поколінь, бо це зумовлено генетичним механізмом.

З обставинами етногенезу пов’язані етнічні міфи, легенди, що у казковій або містичній формі передають історичні обставини виникнення народу. З міфів починається спільна історична пам’ять, яка об’єднує етнічну спільноту, породжує етнічну свідомість. Греки вивчали Гомера і вірили в історичність Троянської війни та її героїв. Українці вірять у Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь; у Іллю Муромця та Котигорошка; у своїх неперевершених лицарів, які нібито атакували Константинополь, пустивши бойові кораблі під різнобарвними вітрилами по суходолу на колесах і т. ін. Давня історія часто-густо свідомо міфологізувалася літописцями, правителями, ченцями, навіть сучасні історики і політики докладають до цього зусиль, бо це – один із засобів відстоювання національних інтересів або розв’язання певних політичних завдань. Міфи та спільна історична пам’ять мобілізують населення, породжують національну гордість, творять з нього народ. Важливо підкреслити, що міфи щільно пов’язані з географією, топонімікою, фауною та флорою історичної батьківщини, вони включають до текстів назви історичних сусідів та відлуння дійсних історичних подій.

Історична батьківщина, расові коріння, спільна історія породжують загальні соціально-психологічні риси народу, які на рівні особистості сприймаються як особливий менталітет представника етносу. Менталітет (від лат. mentalis – розумовий) як світосприйняття та сукупність психологічних рис на практиці пізнається через поведінку особи. Отже, етнічний менталітет включає типові психологічні риси і зразки поведінки, притаманні тому чи іншому народу. Ментальність є “психічною фізіономією”, яка репрезентує етнос у світі, і може становити предмет анекдотів для оточення. Наприклад, загальновизнаними рисами ментальності німців є дисциплінованість та акуратність; англійців – впертість і послідовність, стриманість, манірність; італійців – екстравертність (орієнтація поведінки назовні), темперамент, публічність. Етнічні риси українців були предметом вивчення багатьох дослідників. Вони розглядали наступні риси: індивідуалізм (на відміну, наприклад, від колективізму росіян), інтровертність (спрямованість психіки на внутрішній світ), ескапізм (від англ. escape – втеча, тобто тенденція до мрійництва), кордоцентризм (від лат. cordis – серце, означає сентиментальність, ліризм), пісенність, (наприклад, В. Винниченко називав українців “нацією тонкосльозих людей”), консерватизм, загальна аполітичність, анархічність [16]. Особливості етнічного менталітету закладалися ще сотні і тисячі років тому під впливом різноманітних обставин: наприклад, сприятливі кліматично-географічні умови з одного боку зумовили фермерський тип хліборобства, хуторянське життя, що розвивало індивідуалістичні риси; з іншого – любов до природи і естетичну направленість особистості пересічного українця. Глибинним джерелом індивідуалізму українського селянства, як вважають деякі дослідники, є спільність української та індійської протокультури, яка обумовлює формування інтровертного типу особистості, схильного більше до індивідуальних форм споживання. “Любов до природи” і схильність до “свого кутка” були формами втечі від активного суспільного життя як результат політичних поразок і бездержавного життя багатьох поколінь українців. Численні невдачі українців у спробах створення власної національної держави завдали певної психологічної травми, яка успадковується прийдешніми поколіннями від минулих у вигляді байдужого ставлення до суспільно-політичних справ. Розселення українців по всьому світу у несприятливі й трагічні періоди історії виявило такі риси, як терплячість, вміння адаптуватися до різних суспільних систем, впертість у подоланні перешкод і соціальній мобільності “вгору”. На перших етапах творення сучасної української держави ментальні риси українського народу мали неоднозначний вплив на політику. Невміння згуртуватися, виявити рішучість або агресивність не сприяє політичним перемогам на “коротких дистанціях”, але вміння вперто працювати, схильність до приватного життя і власності, демократизм і несприйняття авторитаризму можуть виявитися добрим підґрунтям для побудови сучасного суспільства у довгостроковій перспективі.