Таблиця 3.4 Самооцінка матеріального становища

Шкала матеріального становища	Абс. кількість	%
Доводиться у всьому собі відмовляти, іноді не вистачає на хліб	542	15,6
На харчування так-сяк вистачає, але в іншому буває скрутно	1606	46,0
Вистачає на харчі й одяг, але купувати речі тривалого користування дуже складно	1072	30,8
Маємо деякі накопичення, час від часу купуємо речі тривалого вжитку	256	7,2
Ми ні у чому собі не відмовляємо	13	0,4
Усього	3485	100,0

Як бачимо з наведених прикладів, “суб’єктивний” метод має кілька спірних або слабких сторін. По-перше, його результати суттєво залежать від методики опитування, шкали, що застосовує соціолог і розуміння людьми різних дефініцій; по-друге, негативно спрацьовує ефект тяжіння до середини; по-третє найнижчі й найвищі прошарки активно уникають зустрічей із соціологами.

Метод “оцінки репутації”

Творчо розвинув методику соціологічного виміру класової структури в межах проведення польового дослідження відомий американський соціолог Вільям Лойд Уорнер (1898–1970). У 30–40-х роках ХХ ст. він здійснював проект за назвою “Янкі Сіті”. Польове дослідження за спеціальною методикою, розробленою Уорнером, відбувалося у невеликих містах (наприклад, у Ньюбарипорті, штат Массачусетс). У мешканців містечка було взято багато інтерв’ю; респондентам пропонувалося оцінити статус своїх знайомих, сусідів, мешканців різних кварталів, визначити їх репутацію в місті, порівняти з власною. За підсумками своїх досліджень Уорнер накреслив класову структуру американського суспільства часів Другої світової війни. Вона включала шість класових груп (див. табл. 3.5) [13, с.52–54]. Американський соціолог дещо модернізував тричленну структуру. Кожен соціальний клас у нього розпадається у свою чергу на два шари – вищу частину класу й нижчу. Така структура нібито не була спланована заздалегідь, а склалася у результаті обробки й аналізу інтерв’ю. Взагалі, експеримент Уорнера виявився новаторським, “свіжа” ідея полягала у тому, щоб обмежити поле експерименту типовою американською общиною, де люди є авторитетними експертами щодо своїх сусідів і співмешканців, бо ніде “кожен та багато не знає про усіх”, як у провінційному містечку. Праця вимагала великого терпіння та наполегливості у намаганнях розплутати статусний клубок общини. Але соціологів чекали різноманітні великі й малі відкриття.

Таблиця 3.5

Статус	Соціальні класи	Соціальний склад	%
1	вищий шар вищого класу	вельми багаті люди з “аристократичних” родин	1.44
2	нижчий шар вищого класу	багаті громадяни, що не мають “аристократичного” родоводу	1.56
3	вищий шар середнього класу	бізнесмени, комерсанти, володарі капіталу й найбільш престижні професії (юристи, лікарі);	10.22
4	нижчий шар середнього класу	“білі комірці”, службовці, банківські касири, секретарі тощо	28.12
5	вищий шар нижчого класу	фабричні робітники, “сині комірці”, люди фізичної праці	32.60
6	нижчий шар нижчого класу	найбільш бідні й знедолені, люмпен-пролетаріат	25.22

Перші ж інтерв’ю підтвердили, що стратифікація визначається економічним становищем і професією індивідів, але велике багатство не гарантувало вищих соціальних позицій. Існувало ще щось дуже важливе. Респонденти давали приблизно такі визначення своїх співгромадян: “поважна людина, що має гроші” або “прості бідні люди”, тобто розрізнялися два аспекти: гроші й репутація. Можна було бути найбільш багатим у цьому місті, але не входити до еліти, бо походження або поведінка особи не відповідали уявленням про вищий статус. Один з респондентів так визначив класову ієрархію у місті: “Аби чогось досягти у Янкі Сіті, треба мати сім’ю і гроші”. Сім’я (родовід) уособлювала престиж становища. З’ясувалося, що верхівку суспільства складала місцева аристократія – багаті люди, які походили з відомих родин. Дослідники визначили цей шар людей як “вищий – вищий клас”. Аристократи в Америці не мали титулів як у Європі, але до уваги брався термін проживання у місті (особливо цінилися перші поселенці, засновники общини) і належність предків до поважних сімей протягом кількох поколінь. Ось чому привілейовані класи складали закриті групи, де шлюб беруть переважно у своєму середовищі і не приймають вискочок з нижчих класів. Практично усі сім’ї вищого прошарку общини мали спільних родичів, оточення нормально ставилося до шлюбу двоюрідних братів і сестер. “Нижчий – вищий” клас складали переселенці з інших районів Америки або земляки, що просунулися ‘‘вгору” за допомогою соціальної мобільності. Вони контролювали капітали не менші за ті, що належали найвищому шару, але не сприймалися як аристократія. Потрібно було прожити на одному місці кільком поколінням однієї родини і поводити себе “гарно”, щоб зробити наступний крок і увійти до “вищого – вищого” класу. Уорнер на основі емпіричних спостережень зробив висновок: соціальні класи – це два або більше шари людей, у існування яких вірять члени місцевої громади і яким приписуються більш високі або більш низькі позиції [17]. Люди не оперують соціологічними дефініціями, але мають власні визначення класів, наприклад, використовують для цього назви місцевостей, де здебільшого мешкають представники тих чи інших груп. Так, вищий клас у місті називався людьми “з вулиці Хіл” або “хіл-стрітівці”. Нижчий клас – “рівербруківці” або люди “з Рівербрука”. Про цю верству відзивалися з презирством, розповідали різні непристойні анекдоти або випадки про рибалок і робітників, які населяли цей топографічний район. “Сайд-стрітівці” асоціювалися із середніми прошарками і т. ін. Ця топоніміка, назви районів перетворювалися на самостійні поняття, які пов’язувалися вже не з географічним, а з соціальним простором, тобто “рівербруківцем” респонденти могли називати кожного, хто мав низький статус або поводився неморально. Отже, найбільш цінним в експерименті Уорнера виявилося те, що він максимально прислухався до громадської думки, намагався розібратися в оцінках статусів, які існують у реальній суспільній свідомості, і не є плодом гіпотез та теорій, що нерідко народжуються у тиші кабінетів вчених.

Соціально-класова структура в сучасному суспільстві швидко змінюється. Так, у повоєнні часи удвічі розширився середній клас, він “увібрав” різні прошарки, навіть частину “синіх комірців”. Американські соціологи намагаються розвинути нові більш сучасні теоретичні схеми класового поділу. Р. Перуччі і Е. Вайсонг змальовують класову структуру сучасної Америки як подвійний ромб. Перший ромб складає привілейований клас, який поділяється на кілька страт. Вищу позицію займає суперклас – невелика кількість наймогутніших сімей, основні власники та роботодавці країни (1–2%); далі йдуть високопоставлені менеджери корпорацій та публічних організацій (13–15%) та високооплачувані професіонали (4–5%). Таким чином, близько 20% населення країни займають позиції, які приблизно відповідають “вищому” або “вищому – середньому” класам на шкалі Уорнера. Другий ромб складає переважно новий робітничий клас – люди, що не контролюють капітали і змушені продавати свій інтелект і робочі руки на ринку праці. Він об’єднує як “білих”, так і “синіх комірців”, становить близько 60% у структурі населення і за традиційними уявленнями відповідає середньому класу. Верхівка другого ромба належить самостійним підприємцям, які зайняті малим власним бізнесом (3–4%), а найнижчу позицію посідають представники виключеного класу, що виконують некваліфіковані тимчасові роботи (10–15%). В Америці громадськість, політики, вчені висловлюють занепокоєність небувалою концентрацією капіталів у руках небагатьох сімей. Суперклас, власне 1% усього населення, контролює 40% власності країни [1].