§ 3. Методи дослідження класової структури

Емпірична соціологія намагається змалювати картину класів та класових відносин у кількісних показниках. Для цього проводяться різні обстеження сімей, вивчається спосіб життя, характер зайнятості, структура споживання, стиль поведінки та типові форми дозвілля. Принциповою проблемою є емпіричне визначення класового поділу: соціологи намагаються встановити процентну частку кожного класу у структурі суспільств. Задача виглядає не складною, але це лише на перший погляд. Вона має кілька варіантів розв’язання, хоча жоден підхід не є вичерпним. Тут залишається місце для новацій та свіжих думок. Проблема розпадається на дві частини: 1) визначення класової моделі суспільства як апріорної гіпотези; 2) пошук методів для виміру класів та проведення відповідних польових досліджень. Кожна з цих частин має різні варіанти розв’язання проблеми, і це породжує неоднозначність ситуації. Розглянемо нижчі основні методи, за допомогою яких здійснюється емпіричне вимірювання класової структури.

Об’єктивний метод

Суть методу полягає в тому, що до складу соціальних класів соціологи зараховують сім’ї та осіб, які мають певні об’єктивні ознаки або речі, що можуть розглядатися в якості класових індикаторів (ознак). Універсальними індикаторами є грошові доходи або витрати; володіння нерухомістю – землею, будинками, квартирами; наявність виробничого або фінансового капіталу (за методом Маркса). Залежно від економічної ситуації та традицій країни соціолог може підібрати й інші класові ознаки, наприклад, наявність або відсутність прислуги (так робив Ч. Бут), користування різними привілеями або престижними речами. Визначення класових індикаторів – творчий процес, момент дослідження, він відкриває широкий простір для реалізації кращих якостей вченого – досвіду, спостережливості, розуміння природи соціального. Складаючи плани дослідження, не треба забувати про практичні можливості щодо їх реалізації. Для успішного користування об’єктивним методом потрібно або мати надійну державну соціально-економічну статистику, або самостійно проводити широкомасштабне обстеження населення. Останнє далеко не завжди “по кишені” навіть цілим соціологічним установам, не кажучи вже про окремих дослідників. Треба зважати на національну специфіку. Наприклад, у США вельми надійними є дані податкових управлінь, які знають прибутки американців за рік. На основі статистики сплати податків, від чого в країні мало хто може ухилитися, американський соціолог може побудувати стратифікаційну піраміду, визначити класові критерії. В Україні ситуація з податками фізичних осіб є заплутаною і недостовірною, бо хоча й декларування особистих прибутків є обов’язковим, заможні верстви ухиляються від сплати у державну казну, бо їх статки формуються у так званій тіньовій економіці. Остання складається поза банківським обігом, бухгалтерськими книгами. Зважаючи на цю специфіку варто прискіпливо вивчити систему споживання українців. Звернімося до даних державної статистики. У табл. З.2 [15, с.212]наводиться структура середніх грошових витрат українського населення за місяць.

Таблиця 3.2

Розподіл населення за рівнем середньодушевихмісячних грошових витрат,

дані за перші 9 місяців 2001 р. (у %)

	усі домогосподарства	у тому числі проживають
		у міських поселеннях	у сільській місцевості
все населення	100	100	100
до 60,0 грн.	8,9	4,9	17,3
60,1–90,0 грн.	13,0	9,7	19,7
90,1–120,0 грн.	15,6	14,4	18,2
120,1–150,0 грн.	14,4	14,7	13,8
150,1–180,0 грн.	11,4	12,3	9,4
180,1–210,0 грн.	8,7	9,9	6,2
210,1–240,0 грн.	6,6	7,8	4,3
240,1–270,0 грн.	5,3	6,3	3,4
270,1–300,0 грн.	3,9	4,7	2,1
понад 300,0 грн.	12,2	15,3	5,6
частка населення з доходами, нижчими прожиткового мінімуму	89,1	86,2	95,1

За цими даними можна зробити деякі припущення стосовно класової структури України, але доволі обмежені, бо обстеження, яке кожного року здійснює Державний комітет статистики України, фактично не розкриває структуру витрат заможних громадян. За останнім рядком “понад 300,0 грн.” приховані й ті, хто витрачає на свої потреби і 10.000, і 100.000, а може і мільйон гривень на місяць… Можливо і те, що статистики просто випускають з обліку вищі прошарки. Така ситуація добре відома усім соціологам-емпірикам, коли принаймні дві категорії респондентів систематично не потрапляють до вибірки: представники вищого класу і соціального андеграунду. Але якщо бомжів та хронічних алкоголіків ще можна практично обстежити (за великим бажанням та наполегливістю дослідників), то вищі кола – це дійсно “важкодосяжні респонденти”. Але соціолог мусить використовувати наявну інформацію і “витягувати” з неї максимально корисні факти для своєї роботи. Отже, дані у таблиці свідчать, що, по-перше, питома вага середнього і вищого класу в українському суспільстві дорівнює 10–12 відсотків; по-друге, поширеним явищем є бідність; по-третє, існує помітна різниця між соціально-економічним становищем міста і села, не на користь останнього. З таблиці випливає, що майже 90% наших співгромадян на початку нового тисячоліття мали витрати, нижчі від прожиткового мінімуму (2001 р. він складав 311,3 грн. на особу). Але ця цифра потребує уточнення й інтерпретації, бо, по-перше, витрати не є прибутком, по-друге, витрати можуть мати й негрошові форми. Якщо звернутися до загальних (сукупних) витрат, то частка малозабезпечених знизиться до 83,1% (у місті – 80,9%, селі – 87,5%).

Подібні обстеження завжди мають ухил до заниження відомостей про прибутки й витрати. Сім’ї часто приховують своє реальне фінансове становище. Потрібно шукати такі ознаки, які не можна приховати і які будуть використовуватися в аналізі структури не зі слів респондентів. Універсальних і досить простих об’єктивних критеріїв не існує. Наприклад, розмір житла й наявність прислуги, як критерії розшарування в сучасній Україні, не допоможуть виявити справжню класову структуру суспільства. Більш придатним критерієм є наявність у сім’ї автомобіля, його тип, рік випуску. 2001 р. володарями авто були 16% громадян України. Саме авто може бути ознакою класового статусу, бо, по-перше, його не можна приховати, існує відповідний державний облік, нарешті, авто можна просто підраховувати на дорогах і вулицях; по-друге, у нас володіння автомобілем перетворилося на провідну форму статусного споживання. Усі авто не складно поділити на найдорожчі та ексклюзивні, якими користується переважно вищі прошарки українського суспільства, просто коштовні іномарки, нові, але порівняно не дорогі машини, дешеві вітчизняні авто, старі та зношені тощо. Далі залишається підрахувати кількість авто кожного типу й співставити їх володарів з певною класовою групою. Такий метод є реалістичним для виміру обсягів привілейованих прошарків українського суспільства А ось у західних країнах наявність авто і навіть його вартість не розглядається незаперечним свідченням достатку, як це було ще 50–60 років тому.

“Суб’єктивний” метод

“Суб’єктивний” метод полягає у самооцінці людьми свого класового статусу в процесі спеціальних соціологічних досліджень, наприклад, під час опитувань. Респонденту (людина, яка відповідає на запитання, є джерелом інформації) надається можливість самостійно, вільно визначити своє місце у суспільстві та ідентифікувати себе (свою родину) з одним із класів або стратифікаційних груп у ряду, що йому пропонує соціолог. Цей метод приваблює своєю універсальністю й синтетичністю: вільний вибір замінює десятки дрібних і локальних показників і вирішує спори соціологів довкола того, де повинна пролягти “грошова межа” між тим чи іншим класом. Але він має суттєву ваду – суб’єктивність оцінок і некомпетентність абсолютної більшості населення щодо класової структури. Більшість не переймається соціологічними проблемами, існує багато таких людей, які ніколи не задумувалися над своєю класовою належністю. Як правило, третина респондентів намагається уникнути відповіді, обирає нейтральну позицію – “важко відповісти”. Але й інша частина не дає адекватних відповідей. Спрацьовує ефект усереднення, респонденти тяжіють до середніх позицій. У табл. 3.3 [16, с.147]наведено типовий приклад, який ілюструє закономірність самооцінки. Дані було отримано при проведенні моніторингу Інститутом соціології НАН України, опитування проводилося в м. Києві 2001 р. Як видно з розподілу самооцінок, досить велика частка дорослих киян зараховує себе до середньої верстви. Це аж ніяк не відповідає даним статистики, які наводилися у табл. 3.2

Таблиця 3.3

Розподіл відповідей на питання:

“До якого майнового прошарку Ви віднесли б себе?”

Майновий прошарок	% відповідей
Високозабезпечені	0,2
Вище середнього	4,2
Середній	38,0
Нижче середнього	41,3
Низький	16,3

Більш “приземлені” дані можна отримати, якщо запитувати про конкретні речі і не робити “підказки” у вигляді середньої позиції. В межах міжнародного дослідження, яке проводилося Національним університетом внутрішніх справ 2001 р., було здійснено репрезентативне опитування населення Харківської області, усього опитано 3485 респондентів. У табл.3.4 подано розподіл відповідей стосовно матеріального становища харків’ян. Тільки дві останні позиції запропонованої шкали матеріального становища за змістом відповідають поняттям середнього або вищого класу; загалом це 7,6%, що більше відповідає уявленням українських соціологів про питому вагу зазначених прошарків. Останній показник є мінімальним, бо на практиці заможні є більш “важкодосяжними” і обережними респондентами щодо питань про їх статки.