Нижчий клас

Нижчий клас об’єднує осіб і сім’ї, чий статус не дотягує до середнього; спосіб життя та стандарти цього класу залежать від економічної ситуації в країні, але вони не є престижними та не виступають об’єктом заздрості. До класу належать виконавці, люди, які зайняті переважно фізичною працею або існують завдяки системі соціального страхування (наприклад, пенсіонери). Цікаво, що у розвинутих країнах на долю цього класу припадає не більше третини населення, бо основна частина населення становить середній клас. Протягом ХХ ст. нижчий клас складав резерв росту середнього класу: висхідна соціальна мобільність була загальною закономірністю там, де спостерігався стабільний економічний поступ. Місця для “білих комірців” створювалися набагато швидше, ніж місця для “синіх комірців”. “Білими комірцями” в соціології позначають службовців і осіб, що переважно зайняті розумовою працею, а “синіми комірцями” – робітників, які працюють фізично (у ХІХ ст. синя блуза була розповсюдженим одягом французьких робітників). Але нижчий клас не може розчинитися у вищих прошарках, навіть теоретично, бо жодному суспільстві не потрібно, аби усе населення мало університетську освіту: невизначено довго і у майбутньому буде зберігатися потреба у виконавцях і тих, хто регулярно здійснює доволі примітивні функції, що не потребують ґрунтовної освіти та підготовки. До того ж, зберігається і природна нерівність, нерівність стартових можливостей, психологічна різниця, яка далеко не усіх членів суспільства надихає на гонитву за престижем, великими грошима, високим статусом.

Кожен клас має певні соціально-психологічні риси. Психологічні риси нижчого класу зумовлені його економічним становищем. Для представників цього класу завжди зберігається загроза бідності. Їх стратегія виживання, тактика боротьби за існування здебільшого не передбачає так званого статусного споживання, яке притаманне вищому і середньому класу. Останнє полягає в тому, що люди відходять від стурбованості базовими цінностями (хлібом насущним), а переймаються статусними цінностями, престижними речами. Представники нижчих класів не можуть собі цього дозволити. Вони шукають найдешевших товарів і послуг, не цураються розпродажів і дешевих крамниць, користуються різними соціальними програмами допомоги незаможним, наймають недороге житло у непрестижних районах, їх діти вчаться у загальних державних школах тощо. Але може бути і протилежна тактика дій, коли особа, що мріє піднятися по сходинках суспільної ієрархії, “з останніх сил” намагається копіювати манери, одяг, стиль поведінки представників вищих кіл.

У різних соціально-класових моделях фігурують і інші класові групи. Так, англійські соціологи замість нижчого класу виділяють більш звичний робітничий клас.Але відносно цього класу існує певна методологічна проблема, бо у розвинутих країнах велика частка робітників вже досягла стандартів середнього класу. Сучасний робітничий клас поділяється на кваліфікованих робітників, “робітничу аристократію” і некваліфікованих або малокваліфікованих робітників. Перші мають високу оплату, що дозволяє їм переселятися до кварталів або зон, де мешкає середній клас. В американській соціології навіть з’явився термін “заможний робітник”. Такий тип робітника тривалий час був характерним явищем для автомобілебудівної промисловості. Після Другої світової війни праця на великих автопідприємствах стає мрією для багатьох кольорових юнаків, бо робітнича кар’єра відкривала шлях до нових матеріальних стандартів життя, яких не було в родинах чорношкірих американців.

Структурно класова модель розвинутих країн нагадує ромб, де незначну за площею верхівку посідає вищий клас, основна частина належить середньому класу, а низ, що звужується, відведено нижчому класу. Але така модель не враховує декласовані прошарки, ті групи, які “випадають” із соціальних класів, на яких ґрунтується суспільство. Залишаються різні знедолені, так зване “суспільне дно” або люмпени. Люмпени (від нім. lumpen – лахміття) – це бродяги, злидарі, кримінальні елементи, бомжі. У соціології введено спеціальний термін – найнижчий клас (aндерклас, буквально “підклас”), – яким позначаються прошарки, що лишаються “за бортом” індустріального суспільства. До них належать соціальні невдахи, хронічні безробітні, а також волоцюги, алкоголіки та наркомани, що скотилися “на дно”. У США до цих прошарків переважно потрапляють емігранти у першому поколінні, вихідці з Латинської Америки, чорношкірі. Найнижчий клас утворює власні райони проживання – трущоби, нетрища великих міст, своєрідні сучасні гетто, куди “не ступає нога” представників середнього класу, хіба що проводиться кримінальне розслідування чи здійснюється якась благодійна акція.

У розвинутих суспільствах проблеми представників найнижчого класу мають здебільшого ментальний, психологічний характер. Спеціальні соціологічні дослідження свідчать, що добра половина цих людей не шукають постійної роботи, вони змирилися зі своїм становищем і розраховують на соціальну допомогу (в цих країнах система соціальної підтримки невдах дійсно не дозволяє вмирати з голоду). Але така допомога має подвійний ефект: негативний аспект полягає у тому, що вона породжує споживацьку психологію і небажання самостійно заробляти собі на хліб. Драматичною є доля молоді у трущобних кварталах, яка не отримує належного виховання й освіти, дуже рано знайомиться з насильством, криміналом і наркотиками. Отже, цей прошарок – постійна головна біль, навіть для найбагатших суспільств.

В іншій теоретичній традиції фігурує поняття “виключені прошарки”. У вертикальній площині соціального простору – це найнижчі групи, які ми вже розглянули, а у горизонтальній – зовнішній периферійний прошарок суспільства. Зовнішні прошарки мають назву “маргіналів” (від лат. marginis – край, межа). Маргінальні прошарки є погано інтегрованими у соціальну структуру групами, що мають обмежені зв’язки з основними класами й спільнотами. Маргінальність може бути наслідком надмірної мобільності в обох напрямках, міграції населення, урбанізації за рахунок селян. Людина, що втратила зв’язок зі своєю групою та відповідним культурним середовищем, але не встигла інтегруватися в інший соціокультурний простір, стає маргіналом. Наприклад, переселенці, емігранти досить тривалий чає складають маргінальні прошарки в країнах свого нового оселення; в цьому стані можуть перебувати релігійні та національні меншини; така ж доля може спіткати безробітного, наркомана або хворого на ВІЛ-СНІД. Останнім часом маргінальним прошаркам, права яких порушуються, приділяється усе більше уваги як дослідниками, так і різними державними й неурядовими організаціями.