Теорія к. Маркса та історична доля пролетарів

Класовий підхід до соціальних і політичних явищ є серцевиною іншого соціологічного методу, запропонованого Марксом. Але він не залишив розгорнутої класової теорії, не визначив чітко поняття класу. Але з різних праць вимальовується досить по­слідовна теорія, заснована на провідному принципі марксистської соціології – економічному детермінізмі. Маркс, на відміну від Сміта, не вважав спосіб отримання прибутку визначальним чинником класової структури. Саме власність, її форми й стосунки людей, що складаються довкола власності, є для німецького дослідникапершоосновою класового поділу. На думку Маркса, клас – це група людей, що перебувають в однаковому стосунку до засобів виробництва. Характер власності визначає сутність історичного класу. Якщо у суспільстві є легітимним володіння людьми, то верства, що має рабів і використовує їх для цілей виробництва, є класом рабовласників. Володіння землею та приписаними до неї кріпаками породжує клас феодалів.

Маркс вважав, що кожна суспільно-економічна формація (за винятком первісно-общинного ладу) утворює два чільних класи. Один з них володіє засобами виробництва й займає панівне становище у політичному житті, а другий – ні, отже, виступає як пригноблена верства. Між ними точиться безперервна й запекла боротьба, що є рушійною силою суспільного розвитку. Капіталізм виводить на історичну сцену два провідних класи – пролетаріат (робітники) й буржуазію (капіталісти). Пролетарі – це усі, хто позбавлений власності на засоби виробництва й мусить продавати свою робочу силу на ринку праці капіталістам. Останні утворюють вищий клас, а робітники – нижчий. Маркс усвідомлював, що існують й інші соціальні класи, але вважав їх проміжними, або залишковими від попередньої формації. Ремісники, дрібні торгівці й власники, традиційні землевласники, селяни тощо згодом мають або розоритися і потрапити до лав пролетарів, або стати справжніми буржуа.

Маркс зосередився на класових відносинах, бо вважав, що зіткнення великих соціальних груп є загальною передумовою історичного поступу, а боротьба пролетарів проти буржуа призведе до загибелі капіталізму й відкриє шлях до комунізму.

Маркс сформулював два соціально-економічні закони, дія яких повинна була відіграти особливу роль у подальшій історії. Це закон доданої вартості й закон абсолютного та відносного зубожіння пролетаріату. Перший закон розкривав таємницю збагачення буржуазії, що відбувається, на думку Маркса, за рахунок невідшкодованої праці робітників, яка привласнюється капіталістами. Другий наголошував на тому, що розрив між прибутками буржуазії та заробітком пролетарів увесь час збільшується на користь капіталу. Але й цього мало. Буржуазія під тиском конкуренції, в гонитві за прибутками зменшує заробіток найманих працівників, і останні втрачають засоби підтримки свого фізичного існування. Таким чином, з одного боку, питома вага пролетарів постійно зростає, і вони стають абсолютною більшістю суспільства, а з другого – робітники доведені до відчаю, їм вже нічого втрачати, “окрім своїх кайданів”. Це неминуче призводить до пролетарської революції та експропріації власників. У новому комуністичному суспільстві не існуватиме приватної власності – отже не буде підстав для розподілу людей на класи. Таким чином, класи у марксистській соціології виступають як історичне явище, зумовлене приватною власністю. Руйнація інституту приватної власності неминуче підриває коріння класової системи. Соціальна рівність означає безкласове суспільство.

Теорія Маркса в XIX ст. здавалася досить переконливою, і в неї увірували широкі кола соціалістів та робітників. Вплив марксизму в Європі був значним і “вірні” нової церкви очікували кінця старого світу й початку обіцяного комунізму. Але Маркс не все розрахував так, як належить. Невдовзі по його смерті деякі прихильники Маркса почали помічати тенденції, що розходилися з теорією вчителя. Наприкінці XIX ст. з критикою окремих положень марксизму як таких, що застаріли, виступив на сторінках соціалістичних видань Е. Бернштейн – добрий приятель Маркса. Так відбулася перша криза марксизму. Засудив Берштейна як ревізіоніста (людину, що довільно переглядає теорію) лідер німецьких соціалістів К. Каутський. Другу кризу спричинила більшовицька Жовтнева революція в Росії, яку Каутський і західні соціалісти не бажали визнавати за пролетарську. Тепер вже В. Ленін засудив Каутського як ренегата, опортуніста. Щоправда, російська революція аж ніяк не вкладалася в марксистську схему: відсоток пролетарів у країні був незначним, а капіталізм тільки-но набирав сили, і до його “вичерпання” було дійсно далеко. Подальший перебіг радянської історії довів, що так званий соціалізм, побудований у СРСР, дуже віддалено нагадував плани Маркса щодо комуністичної формації. Робітничий клас ані у нас, ані у Китаї чи інших “країнах соціалізму”, не перетворився на панівну силу. Реальна влада у цих суспільствах належала класу партійної бюрократії, який швидко сформувався з представників різних соціальних верств. Події XX ст. взагалі підірвали довіру до класової теорії марксизму.

Що ж саме не врахував Маркс? По-перше, фактичний поділ суспільства на класи не співпадав з марксистським прогнозом. По-друге, розподіл суспільного багатства в капіталістичних країнах набув дещо відмінних форм: абсолютного зубожіння найманих робітників за сто років так і не відбулося. Навпаки, відбулося значне поліпшення матеріальних умов життя, робітники отримали соціальний захист і певні гарантії. Робітничий рух, що був досить грізною силою ще на початку XX ст.., поволі втратив політичне забарвлення. У Західних країнах фактично забули, що таке політичний страйк, про який у всесвітньому масштабі так мріяли анархо-синдикалісти, комуністи й інші ліві. У Європі вже нікого не лякає перспектива пролетарської революції, гострота класових протиріч спала, вони відійшли на другий план.

Класова структура європейських країн, США протягом ХХ ст. швидко змінювалася відповідно до економічних реалій і технічного прогресу. Перед Першою світовою війною найчисельнішою групою в усіх цих країнах були селяни-фермери. Друге місце посідала прислуга. І лише на третій позиції (не більше 10% у структурі населення країни) – пролетарі, що працювали на промислових підприємствах, шахтах, будівництві. Але коли мова заходила про “соціальне питання”, то, дійсно, розумілися передусім саме пролетарі, бо здебільшого серед них організовувалися страйки, вони гуртувалися у профспілки та політичні партії соціалістичного спрямування. Промислові робітники реально загрожували капіталістичній системі. Селяни і слуги при цьому були “непомітними”, бо виявилися не здатними до політичної самоорганізації. Робітники на початку ХХ ст.: 1) не одержували пенсій, 2) не мали оплачуваних відпусток, 3) не одержували оплати за понаднормову роботу, робочий день міг сягати і 14, і 16 годин, 4) їм не сплачувалася підвищена ставка за роботу у нічну зміну або у неділю. Робітники не мали жодних гарантій щодо зайнятості і не отримували компенсацій по безробіттю. Через 50 років, після Другої світової війни, ситуація змінилася докорінно: на селі у розвинутих державах залишилося не більше 5% (від чисельності населення країни), значні прошарки прислуги фактично зникли, а промислові робітники вже становили абсолютну більшість осіб, зайнятих у народному господарстві. Проте революцій вони не робили, бо їх доходи наблизилися до рівня статків середнього класу, вони отримали гарантії стосовно зайнятості, тривалі оплачувані відпустки, страхування по безробіттю тощо. Робітники з початку ХХ ст. були об’єднані у потужні профспілки, з якими рахувалися роботодавці, політики й уряди. Але вже у 90-ті рр. ХХ ст. ситуація знову змінилася: чисельність традиційних промислових робітників впала, а на перше місце у виробничій сфері вийшла постать технолога – інтелектуального робітника. Якщо в 1950-х рр. промислові робітники складали дві п’ятих від загальної кількості працюючих американців, то на початку 1990-х вони становили менш ніж одну п’яту, тобто робітників знову стало не більше, ніж у 1900 р. До 2010 р. в кожній розвинутій країні частка промислових робітників становитиме одну восьму від загальної кількості працюючих.

У капіталістичних країнах відбулася нечувана соціально-економічна революція, яка поставила хрест на революціях політичного змісту. Кожне нове покоління робітників мало умови життя набагато кращі, ніж попереднє. Починаючи з 1881 р. (за два роки до смерті Маркса), за рахунок технічних та організаційних новацій кожного року продуктивність праці пересічно зростала на 3–4%. За 110 років це склало 50-разове підвищення продуктивності праці в розрахунку на одного робітника. Усі соціальні та економічні здобутки минулого століття є результатом саме зростання продуктивності праці. І всупереч теорії Маркса, значна частина прибутків від зростання продуктивності праці дісталася промисловому робітнику – половину з них використали для різкого скорочення тривалості робочого дня, а ще половина пішла на 25-разове підвищення заробітної плати [4, c.41–42].

Класова теорія Маркса відповідала реаліям ХIХ ст., суспільствам, де відбувалося первинне нагромадження капіталу. У цьому сенсі вона сьогодні більш придатна для України і зовсім погано пояснює розшарування населення в розвинутих країнах. Україна у найближчі роки може реально зіштовхнутися з робітничим рухом, впливом на нього лівих сил і соціально-класовими конфліктами в різних формах. Головний критерій класового поділу, запропонований Марксом, – володіння (або неволодіння) засобами виробництва, – ефективно “спрацьовує” у двочленній класовій структурі, тобто для розмежування буржуа й пролетарів. Але його не досить для вивчення більш складних та розширених структур, що притаманні сучасним суспільствам.