§4. Трансформація соціально-класової структури України

Вище мова йшла переважно про соціально-класову структуру розвинутих країн, яка є певним орієнтиром для недалекого й віддаленого майбутнього України. У пострадянських країнах відбуваються бурхливі процеси соціальної переструктурації. Вони є унікальними і потребують спеціального вивчення.

За часів існування СРСР у нас в країні була офіційно визнана теоретична модель, згідно з якою радянське суспільство складається з двох класів – робітників і колгоспного селянства, а також соціальної групи – інтелігенції (службовці й спеціалісти). За даними офіційної статистики в 1983 р. населення СРСР поділялося на робітників (81 млн, 63%), службовців та спеціалістів (35 млн, 27%), колгоспників (13 млн, 10%) [14, с.130]. Але цю модель не можна визнати за класову, бо вона не мала стосунку до стратифікації суспільства. Три “класові групи” радянською наукою і пропагандою розташовувалися в горизонтальному вимірі соціального простору й визначалися як “дружні”. Насправді подібна модель була не класовою, а скоріше – професійно-галузевою. Вона розроблялася з певним ідеологічним наміром: довести, що ми досягли вищого ступеня класової рівності, і залишився ледь не один крок до безкласового суспільства – комунізму.

Дійсність була іншою, якщо пригадати реальну стратифікацію за часів “класичного” сталінського соціалізму 30–50-х років. Ми мали своєрідну соціальну піраміду. На найнижчому щаблі постійно перебули кілька мільйонів рабів ГУЛАГу. Ці страждальці не тільки відбували термін “покарання” – вони виконували важливі економічні функції як дармова робоча сила. Умовно вільним (відсутність паспортів і заборона вільно мігрувати не дозволяє віднести селян до більш високої позиції) було багатомільйонне колгоспне селянство: його становище дорівнювало станові кріпаків за часів панщини. Вищим був соціальний статус міських робітників, та й вони скидалися на державних робітників доби Петра І, особливо коли їм забороняли вільно змінювати місце праці, а за запізнення притягали до карної відповідальності (знамениті укази 1940 р.). Ще вищим (в очах людей) був статус фахівців, людей інтелектуальної праці, тих, хто мав відповідний диплом і рівень освіти. Хоча їхні заробітки часто відставали від оплати робітників, але освіта й характер праці надавали певні статусні переваги. Та лікарі, вчителі, інженери (не кажучи вже про службовців-нефахівців) належали фактично до нижчих прошарків інтелігенції та державних службовців. Привілейований стан завжди зберігався за офіцерами НКВС, війська, міліції. І, нарешті, існувало вузьке коло далеко просунутих “угору” інтелектуалів – “генералів” літератури, кіно, науки, які виконували відповідальні ідеологічні завдання влади і в обмін отримували доволі високий рівень життя, різні привілеї. А над цією пірамідою височіла ще одна надбудова – номенклатурна ієрархія партійно-господарських кадрів. Усе це вінчав апарат ЦК, Політбюро й сам генсек із фантастичним обсягом влади та винятковим статусом. Як і решта громадян, Сталін формально не мав приватної власності, капіталу, але в основу нашої піраміди були покладені інші критерії…

Величезну роль у радянському суспільстві відігравала ознака доступу до влади, місце в державній ієрархії, а економічне розшарування не мало вирішального значення. Щоправда, користування реальною владою “відчиняло двері” до матеріальних благ, комфортного і ситого життя. Це не випадково: усі без винятку сфери й галузі суспільного життя були одержавлені, а люди, що не мали приватної власності, перетворювалися на державних службовців (у широкому розумінні поняття). Отже, високопоставлені державні службовці контролювали основні суспільні капітали. Але і це не вичерпує специфіки радянського суспільства. Майже неймовірно, але в ньому поруч існували усі без винятку системи стратифікації – рабство, касти, стани, класи. Табірні в’язні – це класичне рабство, колгоспне селянство – щось середнє між кастою і станом кріпаків доби Середньовіччя. Депортовані народи перетворювалися на своєрідну касту. Наприклад, дитина, що народилася в сім’ї кримських татар в Узбекистані, несла на собі “прокляття” роду, бо вона не могла згодом повернутися в Крим і мати там будь-яке житло. Справжня класова структура розглядалася як “державна таємниця” соціалістичних країн. Першим, хто спромігся трохи розвіяти ідеологічний туман, був відомий югославський політик Мілован Джиллас. Він написав книгу, де розкрив таємницю існування “нової правлячої верстви”, яка виникла в країнах соціалістичного табору, – класу партійної бюрократії, комуністичної верхівки [3]. Правда про “новий клас” видавалася правлячому режиму бомбою, що загрожує його існуванню, – автора було ув’язнено, хоча раніше він входив до числа правлячої еліти, особисто зустрічався зі Сталіним у Москві. Ґрунтовне дослідження на цю ж саму тему стосовно верхівки радянської піраміди належить перу М. Воскленського [2].

За брежнєвських часів соціально-класова структура зазнала певних змін: було знищено найбільш архаїчні системи стратифікації. Країна потроху багатіла (люди у меншій мірі), різко збільшувалося міське населення. Саме у містах складалася тоді якась подоба середнього класу. Радянський середній клас значно відрізнявся від аналогічної ланки у структурі західних країн. Але класові критерії потрібно сприймати у контексті розшарування й добробуту, властивого конкретній країні. Отже, гарантована робота, ізольована квартира, омріяна малолітражка, дачні 6 соток, літня відпустка на морі, вища освіта для дітей – складали матеріальні ознаки цього класу. Але справжня трансформація відбулася, коли почала руйнуватися соціалістична планова економіка і країна вступила у смугу жорсткої системної кризи. По-перше, розвалилася стара політична ієрархія, хоча немала частка її суб’єктів встигла вскочити в нове сідельце – різні адміністративні й політичні структури – й утриматися “на коні”. По-друге, внаслідок масового зупинення військових підприємств, які складали основу економіки України, постраждав середній клас службовців, кваліфікованих фахівців і робітників – усі ті, хто старанно працював на державу й мав завдяки державі певний достаток. Цей клас зазнав рішучого краху, принаймні, економічного. По-третє, різко зросла кількість членів люмпенізованих прошарків, які в кризові 90-і рр. поповнювалися переважно переселенцями з села у першому поколінні, які були погано адаптовані у містах і, втративши роботу на військових підприємствах, швидко скочувалися “на дно”, перетворювалися на алкоголіків, бомжів тощо. Натомість відбувся потужний стрибок угору вчорашніх ділків “тіньової економіки”, яких не визнавав радянський закон, учорашніх комсомольських і партійних функціонерів, що завдяки “соціальному капіталу” – зв’язкам, солідарності, доступу до інформаційних джерел – посіли крісла у фінансово-банківській системі, очолили комерційні структури. Нині вони за законами стратифікації прагнуть не тільки багатства, але й влади, високого соціального статусу. Протилежні за змістом процеси – швидкий підйом нечисленних за розміром прошарків і падіння в економічну прірву основної маси населення – змінили профіль стратифікаційної піраміди українського суспільства. Вона витягнулася, відбулася глибока диференціація прибутків.

Докорінно змінилися провідні ознаки стратифікації. На перше місце вийшов фінансовий, економічний стан суб’єкта. Це обумовлено специфікою ринкових стосунків і поступовим роздержавленням різних сфер і галузей. На колишнє місце бюрократичної кар’єри усе впевненіше претендує фінансовий успіх, і відповідно трансформується суспільна думка й оцінки населення. В Україні хоча й важко, але складається загальнорозповсюджена структура з поділом на вищий, середній та нижчий класи. Але ця структура лише тільки вимальовується. Нагальним є процес класової кристалізації, тобто формування нових класових спільнот. Кристалізація утруднюється двома обставинами. По-перше, утворюються нові соціально-класові групи – фермери, дрібні підприємці, різні власники, банківсько-фінансові кола, працівники, що зайняті індивідуальною працею. Вони “шукають” свою класову нішу, місце в суспільній ієрархії. Ці прошарки ще далекі від остаточного оформлення і закріплення в соціальному просторі. По-друге, існує значна невідповідність між економічним статусом та рівнем престижу і доступом до влади. Наприклад, більшість державних службовців, військові, офіцери міліції, люди інтелектуальних професій зберігають досить високе становище в “позаекономічному” просторі, але з точки зору прибутків їх значно випереджають дрібні торговці, крамарі, комівояжери і люди, що перебувають у сфері “тіньової економіки”. Значний розрив цих ознак перешкоджає класовій кристалізації.

Оригінальний емпірично обґрунтований погляд на динаміку соціально-класових процесів у пострадянській Росії належить відомому соціологу акад. Т.І. Заславській. Її підхід можна застосовувати і для аналізу структурних змін в Україні. Російські дослідники, яких очолювала Заславська, базували свої висновки на спостереженнях і матеріалах, які збиралися під час регулярних опитувань 50 тис. росіян у межах моніторингу “Економічні й соціальні зміни у Росії”, що з 1993 р. здійснює Всеросійський центр вивчення громадської думки. Т.І. Заславська виходить з того, що в Росії ще не виникло класів, які б відповідали загальносвітовим стандартам, а триває процес їх формування. У процесі дослідження на першому етапі було виділено 14 більш-менш гомогенних соціально-професійних груп працюючого населення. На другому – їх було розподілено між чотирма ієрархічно розташованими шарами населення, яким відповідали високий, середній, нижче середнього й низький статус. На початку 1997 р. співвідношення між ними складало пропорцію 6:18:66:10, якщо прийняти за 100 усе населення Росії (“висока” еліта не враховувалась, бо соціологи не мали практичної можливості дослідити цей прошарок). Верхній шар (6–8%) – це субеліта, особи з високим економічним статусом і владним потенціалом – великі й середні підприємці, директорський корпус, відповідальні чиновники. Середній шар (14–18%) об’єднує тих, хто має прибутки пересічно у три рази більше, ніж основна маса працівників, що розташована на шкалі нижче середнього шару. Сюди відносяться дрібні підприємці, менеджери, керівники невеликих підприємств, певні категорії професіоналів, що мають попит на ринку, середня ланка місцевої бюрократії, вищі та середні офіцери. Базовий шар є найбільш масовим, складає близько 70% працюючого населення, включає інженерів, вчителів, лікарів, кваліфікованих робітників, селян-фермерів, працівників масових професій торгівлі та сфери послуг. Нарешті, нижчий шар об’єднує некваліфікованих працівників, робітників без професій (різноробочі) [5].

Базовий шар є найбільш цікавим і перспективним явищем структури перехідного періоду. Він увібрав уламки старої структури і радянського середнього класу. Соціально-економічне становище цих людей є незадовільним і таким, що вступає у протиріччя з рівнями освіти, кваліфікації та очікуваннями робітників. Для подібних груп характерним явищем є депривація – розбіжність між очікуваннями і реальним статусом. Існують деякі методики для практичного вимірювання депривації, наприклад, шляхом з’ясування невідповідності реальної оплати праці тим уявленням, що мають представники верстви про справедливу винагороду. Депривація створює напругу у класових відносинах, вона може бути прихованим мотивом соціальних конфліктів.

Соціально-класові відносини в пострадянських суспільствах складаються доволі хаотично, вони потребують інституціоналізації, впорядкування. Наприклад, гострою проблемою залишається свавілля роботодавців, відсутність соціальних гарантій і соціального страхування. Знижуючи до мінімуму розцінки й тарифи, роботодавці змушують робітників працювати по 12 годин на добу, щоб мати мінімальний заробіток. Найманим працівникам не сплачуються лікарняні, жінкам – декретна відпустка і т. ін. На Заході протягом століття відбувалася запекла боротьба за права робітників і вирішення соціального питання. У результаті відносини “роботодавець – найманий працівник” відносяться до найбільш унормованих і захищених від свавілля. У США ще у 30–40 рр. ХХ ст. було встановлено тверді правила: не можна платити часову ставку менше, ніж визначає закон, не можна силувати робітника працювати понаднормово (а у разі обопільної домовленості треба платити удвічі), не можна робітникам сплачувати бартером, сурогатними грошима, продукцією, а тільки грошима і т. ін. Головне те, що є механізми, які примушують дотримуватися чинного законодавства. “Соціальне питання” у повному обсязі стоїть сьогодні перед Україною, і суспільство буде змушене його розв’язувати під загрозою нестабільності й загострення класових стосунків.

Базовий шар є певним резервуаром для поповнення середнього прошарку, на його основі формується середній клас. Кристалізація середнього класу буде, насамперед, здійснюватися за рахунок тих прошарків, які вже мають певні ознаки цієї спільноти – належний рівень освіти, престижність професії, доступ до влади, або певний рівень доходів, володіння нерухомим майном. Для лікаря, науковця, програміста, офіцера поліції (міліції) або війська приналежність до середнього класу буде визначатися підвищенням доходів. Фермери, комерсанти, індивідуали мусять отримати суспільне визнання, підняти престиж своєї позиції, здобути належну освіту, залишити “тіньову економіку”. Економічна стратифікація українського суспільства характеризується швидким зростанням розриву між протилежними стратами. Пригадаймо, що П. Сорокін, досліджуючи стратифікаційні процеси, дійшов висновку: процес поглиблення економічного розшарування – об’єктивний, але не безкінечний. На певному етапі його припиняють ті чи інші обставини, найрадикальнішою з яких може бути революція та насильницький перерозподіл багатств. Оптимальним шляхом для України є врівноваження системи не за рахунок експропріації, а шляхом підвищення рівня життя основної маси населення. Формування розлогого середнього класу є пріоритетним завданням українського суспільства на найближчі десятиліття.