Критерії стратифікації

Стратифікація – це не лише обов’язкова характеристика соціального простору, але й безперервний процес, який поділяє людей (сім’ї) на ієрархічно розташовані шари. У чому полягає нерівність страт? Що складає критерії стратифікації? Ці питання свого часу дослідив М. Вебер, який був постійним опонентом К. Маркса, зокрема, критикував його за економічний монізм. Вебер додав до економічного критерію інші ознаки нерівності, які не тільки доповнюють матеріальну диференціацію, але за певних умов можуть бути провідними чинниками. Він сформулював три провідні критерії стратифікації:

а) багатство (економічне становище особи, рівень доходів, володіння рухомим і нерухомим майном, землею тощо);

б) влада (можливість втілювати у життя свої наміри попри опір, невдоволення, небажання інших людей);

в) престиж (оцінка стану людини громадською думкою, статус у суспільстві).

У різних соціокультурних системах значення вказаних критеріїв змінюється. У військовій імперії, тоталітарному суспільстві найважливішою є політична стратифікація (влада); сучасні капіталістичні країни віддають перевагу економічним цінностям. Ці критерії доповнюють один одного, хоча опанувати усі три щаблі на високому рівні – справа нелегка. Наприклад, тіньовий ділок має купу грошей, але не користується повагою і відчужений від влади. Професор університету – позиція вельми престижна, але вона не дає високих прибутків. Народні депутати України не мають реальної особистої влади (їм не надані розпорядчі функції), їх офіційні прибутки також не є великим, але статус, престиж парламентаря – один з найвисоких у країні. До цієї системи критеріїв можна додати й інші ознаки стратифікації, наприклад, рівень освіти. П. Сорокін у книзі “Соціальна мобільність” розглядає три типи стратифікації: 1) економічну; 2) політичну; 3) професійну. За сучасних умов освіта й професія можуть мати вирішальне значення для визначення місця людини в соціальному просторі. Професійні групи створюють ієрархію, мають різний статус у суспільстві. Наш час є епохою професіоналів: службова, професійна кар’єра відіграє вирішальну роль у досягненні головного статусу людини. Професійні ознаки визначають і рівень доходів, економічне становище індивідів.

Кожен критерій стратифікації лежить в основі утворення окремої осі диференціації соціального простору. Якщо користатися багатьма незалежними критеріями, важко збагнути дійсне становище особи – соціальний простір втрачає цілісність. Цей недолік можна частково ліквідувати, якщо використати модель тривимірного геометричного простору. Припустимо, що вісь Х – багатство, Y – влада, Z – престиж. Якщо ми знайдемо кількісні індикатори нерівності позицій, нанесемо відповідний масштаб на вісі, то модель буде придатною для практичного застосування. Позицію конкретної особи у соціальному просторі буде позначено точкою у системі координат. Близькі за відстанню точки створять соціальну страту.

Історичні системи стратифікації

Реально існують системи стратифікації, які включають набори типових позицій та статусів, критеріїв і ознак нерівності, правил і традицій, що регулюють стратифікацію. Е. Гідденс виділив найбільш універсальні історичні системи стратифікації, які можна розглядати як типові наднаціональні форми соціального. Англійський соціолог відносить до них кастову систему, рабство, стани й соціальні класи.

Класична кастова система нерівності склалася на території стародавньої Індії. У “Законах Ману” (1200 р. до н.е.) зафіксована чітка кастова структура з розподілом поміж групами статусів, привілеїв, функцій. Провідну роль у суспільстві грали жерці-брахмани, другий за рангом статус закріплювався за воїнами-кшатріями; і першим, і другим повинні були коритися селяни, ремісники, торгівці, які становили касту вайшия; нарешті, остання каста – шудри – мусила смиренно коритися усім і виконувати роль служників. Брахману заборонялися фізичні контакти з шудру – ось чому останні отримали назву “недоторкані”. В “Законах Ману” стверджувалося, що Бог зробив брахмана, кшатрія, вайшия, шудру відповідно зі своїх уст, рук, стегон і підошов для того, щоб суспільство процвітало. Категорично заборонявся перехід з однієї касти в іншу, а також – займатися невластивою роботою. Людина народжувалася, одружувалася й закінчувала свій вік у межах своєї касти. Слово “каста”, до речі, не індійського, а португальського походження, воно тлумачиться як “чистий рід”.

Індійські провідники були мудрими людьми: свого часу вони створили стабільну стратифікаційну структуру, яка забезпечувала порядок, легкість управління, прогнозованість подій, а до того – була ще й легітимною з точки зору індуських вірувань, релігії, традиції. Але вони не враховували однієї обставини: відсутність вертикальної мобільності призводить до зупинки розвитку й застійних явищ. Саме такі наслідки спіткали індійське суспільство – воно перетворилося на легку здобич англійських колонізаторів, бо, як з’ясувалося, європейська цивілізація далеко випередила стародавню культуру.

Рабство існувало протягом багатьох століть і було поширене в різних суспільствах. Лише у XIX ст. рабство було остаточно скасовано на Американському континенті. Воно суттєво відрізнялося від кастової системи тим, що в рабство можна було обернути вільну людину, але водночас раб мав шанс потрапити на волю, тобто змінити свій статус. В Україні рабство ніколи не було поширеним, проте українці його добре знали. Ще не так давно, за часів існування Кримського ханства, майже кожного року з півдня на Україну робили набіги татарські загони. Головна їх мета полягала в грабунку й захопленні людей (тому татари отримали в Україні назву людоловів). Бранці – молоді чоловіки та жінки – врешті-решт потрапляли на невільницькі ринки, де торгували людьми, бо вони вже мали статус рабів. Якщо сім’я захопленого у полон, була заможною, вона розшукувала свого родича, щоб викупити його за гроші. Українську дівчину Анастасію Лісовську спіткала особлива доля – її було продано в служниці до палацу турецького султана. Вона стала дружиною могутнього султана Сулеймана Великого (1520–1566), з яким прожила в моногамному шлюбі усе життя і була широко знана в Європі й Азії як Роксолана. Цей історичний приклад свідчить про те, що тимчасове рабство не завадило видатній жінці зайняти найвищу сходинку у тогочасному соціальному просторі – таке неможливо уявити в межах кастової стратифікації. Раб розглядався, по-перше, як “рухоме майно”, що можна було придбати за гроші, або продати, по-друге, як знаряддя праці, що повинне приносити хазяїну прибуток. Натомість рабська праця залиша­лася малоефективною, вона застосовувалася у примітивних аграрних суспільствах.

У феодальну епоху люди розподілялися за станами. Класичним в цьому відношенні було французьке суспільство, яке поділялося на три групи. Перший стан утворювала аристократія, шляхтичі; другий – католицьке духовенство; третій – усі інші (вільні селяни, міські ремісники, купці, буржуазія). Кожен стан надсилав своїх представників до органів станового представництва – Генеральних штатів; мав визначене коло прав та обов’язків, наприклад, перші два стани звільнялися від державних податків, мали переважне право доступу до державних посад.

Верхівку давньоукраїнського суспільства складала стара аристократія – нащадки князів та бояр часів Київської Русі; існувала українсько-польська шляхта, що володіла маєтками і була наділена різними привілеями; окремий стан утворило козацтво, яке також мало свою ієрархію – старшинство; більшість населення складали селяни (гречкосії) та міщани; існував і стан кріпацтва (став швидко поширюватися від часів Катерини ІІ). Становий поділ у Росії від ХVIII ст. включав дворянство, духовенство, селянство, купецтво і міщанство. Був скасований 1917 р.

Станова система не була настільки жорсткою, як кастова – допускалася (хоча і була дуже обмеженою) вертикальна мобільність. Наприклад, траплялися випадки міжстанових шлюбів, а багатство “відчиняло двері нагору” (так вчинили брати Ротшильди, яким австрійський уряд надав баронство в обмін на великі кредити). Почесного титулу і відповідного стану можна було набути за геройський вчинок на війні, а в Російській імперії дворянство надавалося навіть тим, хто успішно закінчив університет або отримав упродовж служби певний чин (але цей титул не можна було передати у спадщину). Залишки станової системи можна в деяких країнах спостерігати і у сучасну епоху. Так, верхні поверхи соціальної стратифікації Англії складає станова система, а нижні – класова. Залишився фактично один стан – аристократія, яка усередині себе стратифікує за титулами. Загальна чисельність англійської аристократії – 800 сімей, глави яких є членами Палати лордів. 1950 р. внутрішня стратифікація була наступною: 26 герцогів, 38 маркізів, 138 графів, 99 віконтів, 453 барони. Титули є спадковими, але вони належать лише главам сімей.

Велика Французька й інші революції, нові демократичні конституції скасували станову систему. Було урочисто проголошено: усі люди народжуються вільними й рівними; існують природні права людини, які не можна відмінювати і порушувати. Та чи запанувала з тих часів рівність? Ні, але система стратифікації трансформувалася в розподіл людей за соціальними класами. Для класової системи головним критерієм стратифікації є економічне становище, доходи сім’ї. Класова диференціація не закріплюється формально, не фіксується юридичними документами, наприклад, належність до того чи іншого класу не заноситься у паспорти (в Російській імперії у паспортах обов’язково позначалася станова належність особи). Межі між класами є умовними, як і саме визначення класів не має загальноприйнятих дефініцій. Класова диференціація й реальна стратифікація сучасних суспільств становлять актуальний напрямок соціологічних досліджень.