Марксистське пояснення нерівності

К. Маркс розглядав нерівність як історичне явище, обумовлене інститутом приватної власності. Його пояснення є моністичним, бо стратифікацію він розглядає практично в одному вимірі – економічному. Первісне суспільство, згідно з теорією марксизму, було соціумом рівних, бо не існувало приватної власності й нерівного розподілу здобутків колективної охоти чи інших плодів праці між членами общини. Отже, то були часи примітивного комунізму. Гріхопадіння людства, як вважали різні утопісти, відбулося тоді, коли люди почали ділити землю, її плоди, матеріальні речі на “своє” та “чуже”. Щоправда, Маркс розглядав появу приватної власності як історичну закономірність, що діє протягом усіх так званих класово-антагоністичних формацій, і, нарешті, зникає в межах комуністичного суспільства. Як тільки трапиться звільнення суспільства від інституту приватної власності, знову запанує соціальна рівність: колективна праця буде доповнюватися рівним розподілом матеріальних благ. Але зрівнялівка не є привабливою річчю для багатьох людей, і Маркс знайшов вихід. Згідно з його теорією комуністичне суспільство сягне таких небачених висот виробництва, що кожен індивід буде “черпати” стільки, скільки йому потрібно; гаслом нового суспільства буде: “від кожного – за його здібностями, кожному – за потребами”. Фінальна частина теорії Маркса є чистої води утопією, з якою важко дискутувати, бо вона складається з умоглядних припущень, вигадок і недоведених гіпотез. Але соціологи скептично ставляться й до твердження Маркса про первісний комунізм як суспільство рівних, що був колись “втрачений” подібно до міфічного “золотого віку”. Сучасні спостереження етнографів, культурних (соціальних) антропологів за способом життя примітивних народів світу доводять: у подібних соціальних системах є своя, досить жорстка за правилами й традиціями ієрархія та нерівність статусів. Але, дійсно, ця нерівність є позаекономічною. Отже, стає очевидним, що монізм Маркса був органічним недоліком теорії. Стратифікація суспільства може виникати поза сферою виробництва й розподілу матеріальних благ, або не зводитися до приватної власності, як це, наприклад, спостерігається у тюремному соціумі або у військових казармах. То чи соціальна нерівність є загальною закономірністю? Або вона становить лише один з варіантів організації соціального простору?

Функціональне пояснення

Оскільки соціологи не знають суспільств соціальної рівності, то вірогідною є гіпотеза про функціональність нерівності. Представники функціонального напрямку в соціології – американські вчені Т. Парсонс, У. Мур, К. Девіс – розглядали нерівність як необхідний і принципово важливий елемент організації суспільного життя. Кінгслі Девіс (1908–1997) разом з У. Муром у статті “Деякі принципи стратифікації” (1945) ініціював довготривалу дискусію стосовно причин нерівності та її наслідків для суспільства.

Американські вчені визнають позаісторичність й функціональну обумовленість стратифікації. Вона необхідна для нормального існування суспільства. Головні тези цієї теорії може бути сформульовано так:

а) розвиток суспільства пов’язаний із диференціацією його функцій, існують виключно важливі функції, від яких залежить доля суспільства; є другорядні й малозначущі функції, але усі вони висувають певні вимоги до людей, що мусять їх реалізувати;

б) з іншого боку, є люди, які значно різняться за своїми здібностями, професійною підготовкою, рівнем освіти, отже, виникає проблема пошуку і селекції (відбору) осіб, здатних виконувати ті чи інші функції;

в) механізм селекції полягає в тому, що суспільство створює нерівність соціальних статусів, віддає перевагу тим позиціям, що забезпечують найважливіші функції, мотивуючи суб’єктів конкурувати, боротися за входження до привілейованих груп;

г) довкола пріоритетних позицій створюється конкуренція, суспільство визначає спеціальні процедури добору, аби перемогли найбільш достойні особи. Останні, виконуючи функції належним чином, отримують винагороду в розмірі, пропорційному масштабу і важливості функцій.

Сам К. Девіс стисло визначав зміст теорії стратифікації так: “Кожне суспільство стикається з необхідністю розподіляти індивідів згідно з позиціями у соціальній структурі та спонукати їх до виконання обов’язків, що відповідають тим позиціям. Воно повинно, таким чином, вирішити проблему мотивації так, або, по-перше, викликати у відповідних індивідів бажання заповнювати визначені позиції, і, по-друге, спонукати індивідів належним чином виконувати обов’язки, притаманні даній позиції” [12, с.108]. Функціональне пояснення іззовні виглядає доволі переконливим, але ця теорія задовільно “спрацьовує” переважно стосовно суспільств західного типу, власне, вона й створювалася на американському досвіді. Суспільство, де домінують неофіційні інститути, латентні функції, розподіляє свої багатства за іншими схемами. З функціональної точки зору важко пояснити, чому процвітають корумповані політики й ділки, тіньові бізнесмени, “хрещені батьки” мафії, і, навпаки, залишаються матеріально не влаштованими освітяни, медики або чесні поліцейські. Соціальна дійсність є більш багатою на варіанти, аби усі вони були “укладені” у вузькі теоретичні схеми.