Соціальна мобільність

Людина має можливість пересуватися в соціальному просторі подібно до фізичного руху у більш звичному для нас геометричному просторі. У соціології рух суб’єктів у соціальному просторі називається соціальною мобільністю. Соціальна мобільність може бути двох типів – вертикальна і горизонтальна. Перший тип пов’язаний з переходом людини з однієї спільноти до іншої, якщо ці групи мають різний соціальний статус, тобто одна порівняно з іншою є “нижчою” або “вищою”. Вертикальна мобільність може бути висхідною, коли людина здійснює рух по так званій соціальній драбині “нагору”, підвищує свій статус, або низхідною (людина втрачає звичне соціальне становище і переходить до нижчої групи). “Кроки” у суспільному просторі робляться людьми не хаотично, а в певних напрямках, що співпадають з осями диференціації соціального простору. В цивілізованому демократичному суспільстві, яке є плюралістичним у своїй основі і утворює десятки осей, людина має значно більше можливостей для руху, мобільності, зміни обставин свого життя. Можливість вибору, право бути господарем своєї долі є ознакою соціальної свободи, якою користується особистість у суспільстві. Навпаки, примітивне, традиційне суспільство, де існує вузька соціальна структура, обмежена кількість осей диференціації (частина яких є ще й закритими для широкого загалу спеціальними заборонами), звужує свободу, робить долю людини запрограмованою від народження до смерті.

Соціологи розрізняють індивідуальну й групову мобільність. У першому випадку індивід змінює свою соціальну позицію (статус) шляхом виходу з певної соціальної групи й приєднання до іншої спільноти. Наприклад, отримавши диплом спеціаліста, вчорашній студент стає представником певної професійної групи, його індивідуальний статус підвищується, звичайно, якщо не відбулося щось гірше і за молодою людиною, наприклад, надовго закріпився статус безробітного. Індивідуальна мобільність має певну часову закономірність, яка графічно може сприйматися як випукла синусоїда: на початку життя, в молодості та роки максимальної соціальної активності людина досягає найбільших статусів, типовою для цього періоду є висхідна мобільність; а разом із зниженням активності, відходом від справ, пенсією індивід дещо втрачає у соціальному становищі.

Групова або структурна мобільність пов’язана зі змінами в самій архітектурі соціального простору, коли певні соціальні групи або просуваються “вгору”, або втрачають свій попередній ранг.

Тема соціальної мобільності є однією з найважливіших у дослідженнях соціологів, оскільки прямо стосується гострих соціальних проблем і доль абсолютної більшості людей сучасного суспільства. Ця проблема майже не існувала у традиційному, феодальному суспільстві, де люди проживали майже те ж саме життя, що й їх батьки. Статус людей середньовіччя був визначений, як правило, ще до їх народження. Сучасне суспільство є ареною боротьби людей за кращу долю у сенсі просування на соціальній драбині “вгору”. Існує багато теорій, що пояснюють мобільність різних верств населення, акцентують увагу на умовах і факторах мобільності, наслідках тощо. Класичною вважається праця П. Сорокіна “Соціальна мобільність” (1927).

Для дослідження соціальної мобільності соціологи застосовують різноманітні емпіричні методи. У 60-ті рр. ХХ ст. американці Пітер Блау і Отіс Данкен дослідили рух їх співгромадян у суспільстві, використовуючи загальнонаціональну вибірку обсягом 20 тис. осіб. Вони розрізняли мобільність всередині покоління і так звану міжгенераційну мобільність (порівняння статусу батька і основного статусу сина). У ті роки США були на підйомі в економічному й соціальному контекстах. Опитування зафіксувало значну вертикальну мобільність, яку автори пояснювали тим, що вакансії службовців (“білих комірців”) зростають швидше порівняно з вакансіями робітників, що зайняті фізичною працею (“сині комірці”). Протягом 50–60 рр. у США вертикальна мобільність, що перетинала лінію “сині комірці” / “білі комірці”, сягала 30%. Американські соціологи вважають, що у сучасному суспільстві особливого значення набувають освіта й професіоналізм як фактори індивідуальної висхідної мобільності.

90-ті рр. ХХ ст. в Україні були позначені переважно низхідною мобільністю широких верств населення, що пояснюється економічною кризою і трансформаційними тенденціями. Індивідуальна низхідна мобільність зумовлювалася закриттям багатьох підприємств, несплатою заробітної плати, масовим офіційним і прихованим безробіттям. Існує низка соціально-біологічних факторів, які негативно впливають на індивідуальні статуси. До них належать, наприклад, алкоголізм і наркоманія, хронічні хвороби, каліцтва. Одночасно відбувалася групова (структурна) низхідна мобільність стосовно значних професійних і соціально-класових груп. За радянських часів, наприклад, дещо підвищеним статусом користувалися ті прошарки населення, які мали так званий “лівак”, тобто неофіційні підробітки. Цим привілеєм користувалися таксисти, офіціанти, певні категорії працівників торгівлі. Сьогодні зазначені професійні групи займають доволі скромне місце, врешті-решт, як і на Заході. Але одночасно зазнали “статусних втрат” такі групи, як шахтарі, робітники-верстатники на великих виробництвах, значні прошарки службовців, освітян. Можливо, це явище є тимчасовим і економічний підйом виправить становище функціонально важливих для суспільства груп.

Для 90-х рр. характерною формою соціальної мобільності були горизонтальні переміщення, пошук роботи на нових місцях праці, різноманітні міграції населення. Міграція – це специфічна форма соціальної мобільності, пов’язана зі зміною місця проживання або роботи за межами звичних соціально-територіальних спільнот. Розрізняють так звану маятникову міграцію (наприклад, виїзд на сезонні роботи і повернення після їх завершення) і постійну або незворотну міграцію: пошук кращої долі у зарубіжжі або інших регіонах країни, переїзд із села до міста або навпаки на постійне проживання.