§2. Культура – регулятор соціальних зв’язків Соціокультурний підхід.

Слово “культура” має латинське походження (cultura – догляд, плекання, розвиток), і на початку, за часів Римської імперії, воно стосувалося обробки ґрунту, вирощування врожаїв. Значення цього слова мінялося, наприклад, прикметник “культурний” у Європі додавався до людей витончених, вихованих, аж доки воно не перетворилося на одне з найбільш широких сучасних понять. Існує безліч визначень, що ж таке культура, часто це слово вживається у значенні цивілізації, суспільства, наприклад, “трипільська культура”. Але в ньому завжди зберігається ядро первинного змісту – відокремлення творчих набутків людини від того, що породжує сама природа. Культура в найбільш широкому розумінні цього слова – це все те, що виходить за межі природи та органічного життя і має штучне походження.

Культура не наслідується генетичним шляхом, вона органічно пов’язана із соціальними системами, підпорядковується соціальним механізмам спадкоємності. Якщо соціальні системи руйнуються – гине (припиняє свій розвиток) культура. Наприклад, загибель стародавніх суспільств у Єгипті, Середземномор’ї, Південній Америці назавжди припинило розвиток самобутніх культур, а останки, які вивчають археологи і історики, є артефактами (матеріальними залишками, свідоцтвами) мертвих культур. Культурні елементи становлять невід’ємні складові соціальних систем і відіграють у їх межах важливі інтегративні й регулятивні функції, вони містять правила, за якими люди спілкуються та об’єднуються у спільності. Культурна, ідеологічна криза, відсутність поступу в цій сфері, може бути достатньою причиною для розпаду суспільства.

Цікаво, що на перших етапах розвитку соціології вчені свідомо уникали долучати до теоретичного дискурсу “безтілесні” й “суб’єктивні” культурні чинники. Ставлення до культури почало змінюватися наприкінці ХІХ ст., коли класики соціології Е. Дюркгейм і М. Вебер незалежно один від одного з’ясували важливі соціальні функції, які належать інститутові релігії та релігійній моралі (етиці) в історичному процесі та організації суспільного життя. Е. Дюркгейм вважав, що соціальні факти як предмет соціології поділяються на морфологічні й факти колективної свідомості, а останні фактично збігаються з усталеними проявами культури. Ігнорувати культуру як “несоціологічний предмет” далі було неможливо. П. Сорокін трансформував предмет соціології із “соціального” у “соціокультурне”, а соціологію почав розглядати як наукове вивчення соціокультурних явищ і соціокультурного простору. Себе, як вченого, він відносив до соціокультурної школи у соціології. Особистість, суспільство і культуру американо-російський соціолог розглядав як нерозривну тріаду. Наукова теорія є неадекватною, якщо вона не включає хоча б одну сторону цього трикутника. Так, з дидактичних міркувань, щоб полегшити дослідний процес, зазначені елементи можна вивчати окремо, але “коли аналіз кожного члена тріади завершено, цей елемент мусить бути поставлено у відповідність до потрійного різноманіття, або матриці, у якій він існує” [17, с.219].