Соціальна дія як елементарна соціальна форма

Аналіз соціального має на меті відповідь на питання: “що є суттю суспільства?” А відповідь на це кардинальне питання ставить у свою чергу на порядок денний проблему визначення вихідної елементарної форми суспільного життя. З позицій системного підходу проблема формулюється як визначення елемента системи, що відіграє роль найпростішої та неподільної форми соціального, одночасно зберігаючи суттєві властивості суспільства. Ця задача аналогічна відкриттю біологами свого часу клітини, яка є вихідною цеглиною побудови організму, тканин, кісток, нервових волокон тощо, містить властивості живої матерії і не може бути зруйнована без того, щоб у підсумку не припинилося життя. Що є умовною “клітинкою” суспільства? Це питання можна розглядати в якості основного питання соціології. Філософи й соціологи давали різні відповіді на це кардинальне запитання. Варіанти мали стандартні вади: або розглядалися досить складні об’єкти, що не є елементарними формами соціального (сім’я, особистість), або пропонувалися власне не соціологічні категорії (людина як біологічне явище), або бралися в розрахунок структурні (а не функціональні), тобто “неживі” елементи. До останньої категорії належить і “соціальна позиція”. Для правильного розв’язання проблеми потрібна була чітка концепція суспільства, яка б і визначила напрямок пошуку. Вона почала вимальовуватися наприкінці ХІХ ст. Суть її полягала в тому, що ізольовані індивіди не складають суспільства. Отже, мільйон Робінзонів, кожен з яких мешкає на власному острові у теплому морі, не творять суспільства, якщо між особами немає зв’язку. Навпаки, двоє людей, припустімо, Робінзон і П’ятниця, що постійно спілкуються та діють з урахуванням взаємних інтересів, кладуть початок суспільному життю. Людина творить соціальне тоді, коли вона діє і вступає у зв’язок з іншими суб’єктами. Є підстави шукати первинну “клітинку” суспільства у площині соціальної поведінки або соціальних дій. Саме таке рішення запропонував М. Вебер. Його думка зводиться до того, що суспільне життя починається із соціальної дії.

Теорія м. Вебера

Теорія соціальної дії М. Вебера, по-перше, розглядає соціальну дію як елементарну соціальну форму, що зберігає основні властивості суспільного життя і виступає предметом соціології; по-друге, містить визначення змісту категорії соціальної дії; по-третє, включає до теоретичного дискурсу мотиви людських вчинків; по-четверте, визначає типи соціальних дій. За Вебером соціальна дія є типом поведінки людини, що містить три компоненти: а) фізичну складову; б) раціональне осмислення поведінки; в) момент орієнтації на іншу людину або соціальну групу. По-перше, дія є фізичним станом (можлива і бездіяльність, якщо вона зумовлена ситуацією, наприклад, розвідники переховуються певний час від противника у засідці). По-друге, діяч планує дію або її усвідомлює. Можливість конструювати власну поведінку на основі раціонального мислення, набутих знань та навичок є прерогативоюHomo sapiens. По-третє, вирішальною ознакою, що відділяє соціальні форми поведінки від несоціальних, є орієнтація на очікування інших, корекція та планування поведінки з урахуванням умовностей та вимог суспільства. Якщо відсутній третій елемент, дія не вважається соціальною.Наприклад, перехожий зняв капелюха на вулиці, бо відчув спеку (або навпаки, одягнув) – це ще не соціальна дія. А от те ж саме, якщо воно робиться в церкві, в хаті, при зустрічі зі знайомим, тобто як необхідний етикет, як зв’язок з іншими людьми, безперечно, буде соціальною дією.

Кожна дія має свій мотив або внутрішню причину дії. В ній відбивається якась нагальна потреба, невирішена проблема, протиріччя, нарешті, світогляд, система цінностей. Людина усвідомлює свої дії й у більшості випадків планує їх заздалегідь. Таким чином, формується мета, і людина діє відповідно до неї. Мотиви, цілі орієнтують вчинки людей у досить широкому діапазоні: від суто егоїстичних дій, коли людина використовує соціум, інших осіб у своїх цілях, задовольняє свої потреби і бажання, і до альтруїстичних, – пов’язаних з реалізацією інтересів інших людей. Гнучкість поведінки людей, можливість висувати ідеальні цілі, критично переосмислювати свої вчинки, мотивувати дії елементами культури (цінностями, нормами), принципово відрізняє соціальну дію від вчинків тварин, птахів, комах, які теж мають колективний спосіб життя.

М. Вебер запропонував класифікацію соціальних дій, в основі якої лежить критерій раціоналізації поведінки та тип мотивації поведінки. Вона включає чотири головні типи: 1) цілераціональна дія, 2) ціннісно-раціональна дія, 3) афективна дія, 4) традиційна. Цілераціональна дія – це добре усвідомлений вчинок, до якого суб’єкт ретельно готується, складає відповідний план, прогнозує реакцію оточення і застосовує адекватні засоби. В основі подібних дій можуть лежати потреби та інтереси індивіда, егоїстичні (суто індивідуалістичні) цілі. Розрахунок і відкидання емоцій, нераціональних мотивів, свобода від забобонів – ось характерні риси цього типу дії. Вебер вважав, що цілераціональна (доцільна) діяльність притаманна сучасному європейському і американському способам життя, вона становить основу капіталізму, ринкових відносин, економічної конкуренції, технічного прогресу. Ціннісно-раціональна дія підпорядковується панівним у суспільстві цінностям, умовностям, засадам, нормам, моральному обов’язку людини. Власні свідомість, воля, бажання в цьому разі дещо обмежені, людина керується суспільними вимогами і власними моральними принципами. Афективна дія – це наслідок емоційного потягу або вибуху, що погано контролюється свідомістю; вона здебільшого не планується і може здаватися безцільною. В основі афективної дії – “потужні” почуття: гнів, пристрасть, помста, спрага тощо. Нарешті, традиційна дія – це данина прийнятим зразкам поведінки, які не потребують суттєвої корекції. Традиція полегшує життя людей, вибір форм поведінки, особливо у так званих стандартних ситуаціях – під час свят, ритуалів, у повсякденному житті. Зустрівшись із знайомим на вулиці, ми не вирішуємо гамлетівських питань, а вітаємося у той спосіб, який традиційно є схвальним в даній культурі, робимо це майже механічно. Водночас – це обмеження діапазону вчинків, певне блокування розвитку, якщо традицію розглядати у широкому контексті. В реальному житті є комбінація чотирьох типів, що тісно пов’язані між собою. Але в різних суспільствах той чи інший тип може відігравати домінуючу роль. Наприклад, у США найбільш поширеним є цілераціональний тип. Для більшості американців на першому місці – бізнес, робота, кар’єра, де успіх визначається вмінням діяти цілеспрямовано й раціонально; відпочинок, розваги, церква, традиції й почуття, хоч також важливі, але – вторинні. З цих засад виходить пересічний американець у своїх діях і життєвій активності. А ось де-небудь у Гаїті уже інші акценти: провідну роль відіграє невиробнича сфера, церква, містика, свята, традиції. Відповідно до цього переважають традиційний і афективний типи поведінки населення. І хоч Гаїті розташована поруч з Америкою, вона залишається відсталою країною. Західна цивілізація повільно впроваджується на острові, де під час праці у людей голови зайняті тим, яким буде наступний карнавал і чи може чаклун оживляти мертвих.

Соціологічний потенціал категорії соціальної дії полягає в тому, що вона дозволяє логічно переходити до визначення змісту більш складних соціальних структур. На основі цієї категорії будується теорія соціальних зв’язків, а останні є тим, з чого будується суспільство. Тема соціальних зв’язків у теоретичній соціології має особливе значення. Її розвиток розкриває суть соціального і таємницю суспільного життя. Отже, розглянемо докладніше внутрішню структуру соціального зв’язку.