Метод соціології: загальне уявлення

Метод (від грец. methodos – спосіб пізнання, буквально шлях до чогось) – сукупність правил, прийомів, технологій пізнавальної діяльності. Метод соціології можна уявити як триповерхову структуру: загальнонаукові методи – специфічні методи наукової дисципліни – оригінальні методики, за якими проводиться конкретне дослідження.

Загальнонаукові методи – це правила та конструкції, які використовуються представниками різних наукових дисциплін. Частково вони співпадають із загальними правилами логіки мислення на кшталт методів дедукції та індукції, аналізу і синтезу. На початку розвитку соціологія зазнала великих впливів з боку природничих дисциплін, перш за усе, біології. Звідси соціологи перейняли методи спостереження, опису, групування фактів за певними критеріями, правила класифікації. Щоправда, ці методи було адаптовано до специфіки соціології та її предмета. В соціології широко використовуються і більш специфічні загальнонаукові методи, які набули поширення у ХХ ст., наприклад, – моделювання, а також системний підхід. Оскільки системний метод, його термінологія відіграють помітну роль в сучасній соціології, зупинимося на ньому більш докладно.

Системний метод

Системний підхід як окремий загальнонауковий метод був розроблений в XX сторіччі. Біля його витоків стояв Л. фон Берталанфі. Метод знайшов широке застосування в хімії, біології, технічних дисциплінах і взагалі там, де дослідники мають справу з об’єктами складної природи та елементами, що пов’язані між собою. Характер об’єкта не має принципового значення, це можуть бути фізичні системи, геологічні, біологічні об’єкти, інженерні споруди, організаційні й економічні системи і, нарешті, соціокультурні явища. Суть методу полягає в тому, що об’єкт дослідження інтерпретується як система, і відповідно дослідник оперує універсальною термінологією. Під системою будемо розуміти певним чином впорядковану множину елементів, що взаємодіють і становлять цілісність.

Елемент системи – неподільна частина цілого, базисна одиниця, елементарна “цеглина”, з якої будується уся система. Неподільність елемента – річ умовна і відносна. Дослідник мусить зупинитися на тому чи іншому рівні побудови об’єкта, і таким чином розв’язати проблему нескінченності матерії та невичерпної складності природи. Для астронома подібним рівнем можуть бути космічні тіла, інженера – складові технічної конструкції, соціолога – соціальні дії індивідів, що виступають у ролі “клітинок” соціальних організмів. А от безпосередньо людина, її анатомія, “внутрішня” структура соціолога вже не цікавить. Визначення елементів і взагалі конструкція системи залежать від дослідника, спостерігача. Але ця “свобода” не безмежна. У тому разі, якщо наукова модель не буде відбивати реальність, вона не допоможе досліднику, а навпаки – ускладнить наукову працю.

Структура системи – це ієрархія елементів, їх взаєморозташування і спосіб поєднання в одне ціле. Структура визначає особливості внутрішньої будови об’єкта. Зв’язки елементів поміж собою можуть бути вертикальними (субординація) і горизонтальними (координація). Поширеною формою ієрархії є пірамідальна побудова системи, що одержала широке розповсюдження в суспільстві. Для того, щоб розкрити структуру об’єкта, треба: а) визначити елементи, з яких складається система; б) дослідити ієрархію елементів та їх взаєморозташування; в) описати характер, спосіб зв’язку елементів в одне ціле.

Функція – зовнішня характеристика системи або її структурних елементів; це – певні наслідки існування, життєдіяльності об’єктів, вияв якостей, властивостей, що притаманні структурам. Функції безпосередньо пов’язані з особливостями структур. У примітивних системах цей зв’язок є досить жорстким, тобто функції апріорі є відомими і незмінними. З поступовим ускладненням об’єктів діапазон функцій значно розширюється, вони можуть бути явними або латентними (прихованими), позитивними або негативними (з точки зору існування і розвитку системи).

Підсистема – фрагмент структури системи, що охоплює певну кількість споріднених або щільно пов’язаних, або розташованих поруч елементів. Ця категорія потрібна для спрощення занадто складних об’єктів. Наприклад, структуру Університету (як соціальної системи) можна обмежити сукупністю головних підсистем – факультетів, служб, відділів. Це спрощує сприйняття складної системи. Одночасно підсистеми можна розглядати як відносно незалежні системи, що у свою чергу поділяються на підсистеми та елементи. Факультет (якщо продовжити приклад) складається з кафедр, курсів, академічних груп тощо.

За ступенем складності системи поділяються на прості та складні. Прості – це об’єкти, що можуть бути детально описані, їх поведінку можна прогнозувати з високою вирогідністю. Складні системи не піддаються вичерпному опису, їх поведінка може бути непередбаченою; їм властива протиінтуїтивна поведінка, тобто “здоровий глузд”, життєвий досвід, який людина отримує на прикладах простих систем, “не спрацьовують” відносно складних систем. Суспільство і більшість соціокультурних систем, безперечно, є складними. Неодноразово люди, уряди “обпікалися” на складності цих систем. На початку XX ст. у США протягом 13 років діяла заборона на торгівлю і вживання спиртних напоїв. Щось схоже намагалося впровадити радянське керівництво у 1985 р. Антиалкогольні кампанії мали на меті оздоровлення суспільства, зниження рівня злочинності, поліпшення матеріального стану людей тощо. Але негативні підсумки цих заходів не були передбачені. Отож, спрацювали механізми, що були приховані від людського ока: антиалкогольні експерименти зазнали поразки. Таким чином, суспільство і його підсистеми – це об’єкти більш складні порівняно з можливостями людини аналізувати соціальні процеси і керувати їх наслідками. Саме ефект, що зветься у техніці “прокляттям складності”, перешкодив соціалістам і комуністам дати раду своїм ідеям – усі їх соціальні експерименти зазнали поразки.

За своїм масштабом та кількістю елементів системи відносять до малих і великих. Великі системи одночасно є і складними. Поділ на малі й великі системи є до певної міри відносним та інтуїтивним. У соціології ця термінологія застосовується відносно соціальних груп, спільнот. Наприклад, сім’я, студентська група – малі системи; населення міста або професійна група – великі системи. Надвеликою системою є суспільство, бо окремі його підсистеми становлять уже великі системи.

Важливим критерієм класифікації є поділ систем за рівнем цілісності, або органічності системи. З цих позицій системи можна поділити на: а) невпорядковану множину (наприклад, куча піску); б) неорганічні системи; в) органічні системи. Неорганічні системи (наприклад, токарний верстат) недостатньо складні для того, щоб самостійно адаптуватися до довкілля, гнучко реагувати на зміни в середовищі, саморозвиватися і т. ін. Органічні системи є найбільш “повнокровними” і цікавими системами. До цього класу відносять живі організми та соціальні системи. Найскладніші кібернетичні технічні системи сьогодні наближаються до органічних. Органічній системі притаманна властивість, що набула назву емерджентності: виникнення нових якостей, функцій, які не притаманні окремим елементам і підсистемам. Органічна система має такі риси: а) складність побудови, наявність великої кількості елементів і різноманітних зв’язків між ними, а також присутність управлінської підсистеми, що забезпечує інтеграцію складових і загальну цілісність; б) витривалість щодо зовнішніх впливів (лабільність), можливість гнучко реагувати на зміни обставин та адаптуватися до середовища; в) здатність до саморегуляції і саморозвитку; г) емерджентність, ефект цілісності.