Світоглядно-освітня функція

Соціологи, зосередивши “у своїх руках” соціальне знання, несуть відповідальність за формування наукового світогляду у громадян і поширення наукового погляду на соціальні явища в суспільстві. Для цього вони застосовують різні засоби: видають популярні книжки, друкуються у масових періодичних виданнях, з’являються на екранах телевізорів. Але найбільші можливості для реалізації вказаної функції відкриває система освіти. В Україні до навчальних планів вищих навчальних закладів як обов’язкову дисципліну введено вивчення основ соціології. Соціологічне просвітництво має практичне значення, хоча позитивні наслідки пропаганди соціологічних знань не є моментальними, а проростають поступово. Вони зорієнтовані на підтримку соціального порядку, демократії, усвідомлення таких фундаментальних понять, як свобода і права людини.

Соціально-технологічна функція

Це найперспективніша функція соціології, вона означає конструювання соціальних процесів, розробку соціальних технологій. Традиційні функції соціології пов’язані з реєстрацією соціальних явищ і процесів. Соціально-технологічна функція якісно відрізняється від традиційного призначення науки. Тут соціолог виступає як конструктор або архітектор соціуму. Це – необхідно, наприклад, при проектуванні нових установ, організацій, для корегування управлінських структур, при розробці і здійсненні різноманітних соціальних програм. Так, програми “Зайнятість населення” або “Соціальна допомога малозабезпе­ченим” можуть здійснюватися різноманітними методами з різною ефективністю. Соціально-технологічний підхід передбачає розробку структури соціальної роботи з безробітними чи малозабезпеченими громадянами на основі соціологічних знань і аналізу соціальної інформації. Технологізація соціальних практик – шлях до впорядкування різноманітних виробничих і позавиробничих процесів на основі сучасних соціологічних уявлень про соціальні організації, поведінку людини, системи управління тощо.

Інструментальна функція

В межах соціології розроблено комплекс методичних засобів для проведення конкретно-соціологічних досліджень (докладно про це див. у главі 3). Соціологи називають інструментарієм конкретні методики, за якими проводяться ці дослідження. Методична база емпіричної соціології постійно вдосконалюється і становить порівняно самостійну сферу розвитку соціології. У цьому пункті соціологічна діяльність найбільш щільно переплітається з інтересами інших соціальних та гуманітарних дисциплін, бо соціологічні методи мають універсальний характер і можуть бути використані спеціалістами будь-якого профілю, якщо виникає завдання, пов’язане зі збиранням, обробкою, аналізом соціальної інформації.

Сучасна соціологія розвивається по багатьох напрямках, що і забезпечує реалізацію зазначених функцій. Соціологічне знання має свою внутрішню структуру, в якій можна виділити три основні рівні: (1) теоретична соціологія, (2) галузева соціологія, (3) емпірична соціологія.

Теоретична соціологія

До цього рівня відносяться фундаментальні ідеї, загальносоціологічні теорії, що мають на меті пояснення основ соціального життя або розуміння соціальної поведінки. Об’єктом вивчення є суспільство в цілому і базисні соціальні механізми. Теоретична соціологія завжди була зорієнтованою на пошук загальних законів і закономірностей суспільства. Емпіричні факти, соціальна статистика, дані прикладних досліджень тут використовуються як аргументи для доказу і підтвердження теоретичних гіпотез. Але єдиної загальносоціологічної теорії не існує. Пояснюється ця прикра обставина складністю соціокультурних систем, яка багаторазово перевищує складність фізичних і технічних систем, і можливістю різних інтерпретацій соціального. Соціальне – це рівняння з багатьма невідомими, бо людина, на відміну від фізичного тіла, має свою волю, розум і в певних межах є вільною щодо власних дій, вчинків, поведінки. На соціологічні теорії також мали свій вплив різні філософські, світоглядні, політичні чинники, які обумовлюють різні вихідні тези та підходи у формуванні теорії. Отже, в соціології завжди існувало кілька альтернативних (конкуруючих між собою) теоретичних напрямків. У ХІХ ст. найбільшу популярність мали теорії соціальної еволюції (Г. Спенсер), економічного детермінізму (К. Маркс), натуралістичні школи.

У XX ст. широкої популярності серед соціологів набули теорія структурного функціоналізму, теорія конфлікту, теорія обміну, символічний інтеракціонізм, різні варіанти так званої “гуманістичної” соціології. Теоретичний плюралізм, поза сумнівом, ускладнює соціологічне знання, вносить елементи невизначеності, дозволяє по-різному трактувати соціальні факти. Але разом з тим різноманіття теорій дозволяє соціології саморозвиватися; у науці конкуренція напрямів – явище позитивне. Різноманітність теоретичних засобів надає соціології гнучкість, зокрема, соціологи відзначають, що теоретичні підходи мають різну ефективність залежно від об’єкта і мети дослідження. Так, функціональний підхід набуває високої ефективності при вивченні нормально діючих соціальних механізмів і конструкцій, оптимізації соціальних процесів в умовах суспільної стабільності. Теорія конфлікту популярна як підхід для дослідження соціальних потрясінь, причин революцій, випадків розпаду соціальних інститутів, соціальних і національних протиріч і антагонізмів. Теоретична соціологія завжди сполучалася з соціальною філософією, тут існували й продовжують зберігатися взаємні впливи. Але у філософів і соціологів – різні завдання. Соціологія завжди тяжіла до конкретики та практичного використання набутих знань. Власне, і теоретична соціологія існує не як самоціль, а як засіб інтерпретації конкретних явищ. Закономірним кроком розвитку соціології було її наближення до реального життя і розгалуження у відповідності до конкретних завдань науки.