Макс Вебер (1864–1920) Фото 5. М. Вебер

Умовно завершував класичний період розвитку соціології і одночасно відкривав новий, сучасний етап. Він спромігся повернути науку в нове русло так званої гуманістичної соціології, його теорія була фактично альтернативою ідеям Дюркгейма. Вебер в основу своєї теорії поклав не суспільство, макроструктури і соціальні інститути, що притаманно організмічній традиції, соціальному реалізму, а людину, яка має розум і спроможна самостійно висувати цілі та знаходити засоби для їх досягнення. Власне, Вебер і не визнавав, що суспільство, класи, нації, інститути, корпорації існують самостійно, реально, створюють “надлюдський” вимір. Він вважав, що вони є не більше, ніж звичайними поняттями (уявленнями), якими ми позначаємо форми колективної діяльності людей. Такий кут зору на суспільство отримав назву соціологічного номіналізму. Соціальним інститутам, “тотальностям” не можна приписувати самостійних цілей, бо вони лише відбивають волю індивідів. Отже, фактично існують окремі індивіди, які діють, ведуть колективне життя, спілкуються між собою. Предметом соціології Вебер вважав поведінку людей і мотиви, які спонукають їх до дії. Завдання соціології він вбачав у тому, щоб знайти методи для розуміння соціальної дії, поведінки людей. Соціальна дія за Вебером – це не кожний вчинок, а лише те, що спрямоване на інших людей, соціум, відповідає соціальним очікуванням. Вебер серед перших відмовився від позитивізму як методологічної бази соціології. Соціологію Вебера і напрямок, який він заснував, також називають розуміючою соціологією. Принцип розуміння за своєю природою є антипозитивістським, бо передбачає залучення до пізнавального процесу життєвого досвіду, інтуїції вченого, сполучення з ціннісним контекстом епохи, навіть вміння поставити себе на місце предмета дослідження. Отже, Вебер фактично пішов на розрив з методологічною традицією, що була закладена Контом і Спенсером. Нагадаємо, що ідея позитивізму зводиться до того, що існують загальні закони і методи дослідження для природничих і соціальних дисциплін. Це породжувало натуралістичні тенденції – спроби пояснити соціальні процеси з позицій біології та інших природничих наук. Антипозитивізм відкидає цю традицію, природа і суспільство розглядаються як відчужені субстанції, де не діють спільні закони і не існує загальних методів їх дослідження. Соціологія, таким чином, повинна мати власні методи, засоби, поняття, логіку розвитку.

Вебер активно полемізував із Марксом і вважав, що принцип економічного детермінізму обмежує пізнавальні можливості соціології. Натомість, духовні чинники можуть впливати на перебіг історії не в меншій мірі, ніж економічні фактори. На цій тезі Вебер будує власну теорію капіталістичного суспільства. У порівняно невеликій за обсягом, але вельми змістовній праці “Протестантська етика і дух капіталізму” (1903–1904) німецький соціолог досліджує генезис (становлення) нового типу суспільства з точки зору впливу ідейних, духовних факторів та зміни менталітету пересічної людини. Вебер звернув увагу на те, що протестанти у Німеччині більш вдало займаються бізнесом, ніж католики, вони намагаються дати своїм дітям реальну, а не класичну освіту (наблизити знання до практичної діяльності), і, взагалі, країни з переважно протестантським населенням (Північ і Захід Європи, Нова Англія у США) мають кращі успіхи з точки зору економічного прогресу, розвитку капіталізму. Німецький соціолог зробив припущення про органічний зв’язок між так званим духом капіталізму (система цінностей і настанов, менталітет людей епохи капіталізму) та етикою протестантів. У чому полягає “дух капіталізму”? Власне, в тому, щоб цілеспрямовано йти до збагачення шляхом невтомної праці, раціонально планувати життя і підкорювати його власному бізнесу, заощаджувати кошти і вкладати їх у виробництво, аби вони приносили нові гроші, капіталістичний прибуток. Справжнім капіталістом є той, хто обмежує себе і мріє про багатство, усе віддає своїй справі, перебуває у стані фанатичної відданості професії. Вебер, щоб підкреслити риси нової філософії, цитує уривки з настанов Бенджаміна Франкліна (1706–1790) стосовно того, як треба вести власну справу. Там є такий абзац: “Пам’ятай, що гроші мають плодоносну природу і здатні породжувати нові гроші, їх потомство може множитися ще більше і так далі. П’ять шилінгів в обігові принесуть шість, обіг цих у свою чергу дасть сім шилінгів три пенси і так далі, аж доки не вийде сто фунтів. Отже, чим більше ти маєш, тим більше приносять твої гроші, пущені в обіг, так що прибуток зростає дедалі швидше. Хто ріже поросну свиню, той нищить усе її потомство до тисячного його представника. Хто тратить одну монету вартістю п’ять шилінгів, той вбиває (!) усе те, що з неї могло постати: цілі колони фунтів” [14, c.47]. На ранніх стадіях капіталізму, безперечно, лідерами і найбільш вдалими підприємцями могли стати ті, хто дотримувався подібної логіки. Зародження капіталізму в Західній Європі дивним чином співпало у часі з Реформацією, тобто розколом католицької церкви і відділенням протестантської гілки. Лютер і Кальвін, як і їх послідовники, не були ідеологами капіталізму, їх незгода з Римом була зумовлена церковними проблемами і релігійними суперечками, але саме вони створили духовну ауру, яка найбільше пасувала до вимог нової економічної системи. Етика протестантів включала, по-перше, презирство до марнославства, аристократичної розкоші і невиправданих трат грошей на власний комфорт та розваги; по-друге, відмову від розкошів у церкві та невідповідність християнській доктрині цілого стану людей (священики, ченці), які не працюють і професійно займаються релігійними справами; по-третє, визнання за аскезу (подвиг в ім’я Боже) професійної діяльності, чесного накопичення майна, яке дається важкою працею та обмеженнями; по-четверте, високоморальність, відмову від алкоголю та тютюну, простоту у побуті та дисциплінованість. Усе це якнайліпше спричинилося до того, що саме протестанти очолили рух Європи до капіталізму. А після переселення пуритан з Англії до США факел капіталізму яскраво запалав і у Новому Світі.