§2. Класичний період розвитку соціології (соціологія на зламі хіх – хх ст.) Еміль Дюркгейм (1858–1917) Фото 4. Е. Дюркгейм

Соціологія XIX ст. перебувала під сильним впливом біології і взагалі природничих наук. Перше покоління соціологів часто пояснювало соціальні явища, ви­користовуючи дані саме цих дисциплін. Таким чином відбувалася редукція, невиправдане спрощення соціального до рівня фізичного, біо­логічного. До речі, якщо соціальне можна пояснювати даними інших наук, то яка роль соціології? Відповідь на це запитання дав видатний французький соціолог Е. Дюркгейм. Він визначив специфічний предмет соціології, що дозволило розробити основи її методу і таким чином повністю відокремити дисципліну від інших наук. Його називали “великим соціологізатором”, бо соціальні явища він пояснював виключно з позицій соціального. Е. Дюркгейм був знаковою фігурою для розвитку нової науки, бо він увів соціологію у стіни університетів, був фактично одним з перших фахових соціологів, робив традиційну для вчених академічну кар’єру, працював професором, очолював кафедру у Сорбоні – провідному вищому навчальному закладі Франції.

Предметом соціології французький соціолог вважав соціальні факти – реальність, яку доти окремо не вивчала жодна з дисциплін. Соціальні факти не можна редукувати ані до рівня фізичних (природних), ані психічних (індивідуальних) явищ. Соціальний факт – це об’єктивна реальність, що, по-перше, породжена колективною природою людського буття, по-друге, може справляти певний тиск на людину, тобто впливати на її поведінку. Наприклад, такі факти, як мова, політична система, правові норми, гроші, банки, різні соціальні інститути існують незалежно від конкретної людини; ми народжуємося і вже знаходимо їх у “готовому вигляді”. Але ці феномени суттєво впливають на нашу долю, спосіб життя, тобто соціальне впливає на соціальне. Дюркгейм розрізняв матеріальні або морфологічні факти (щільність населення, характер поселень та помешкань, засоби сполучення та зв’язку, розташування країни на континенті тощо) і духовні (загальна свідомість, колективні уявлення, вірування, почуття). Він проводив чітку лінію поміж соціальним і психічним та відповідно соціологією та психологією. Предмет психології – індивідуальна свідомість, яка є безпосередньою надбудовою над біологічним. Сфера соціального – колективні процеси і явища, що не зводяться до індивідуальної свідомості. Ось чому соціолога не цікавить окрема людина, відірвана від соціуму, він досліджує соціальні групи, взаємодії особистостей, колективні за своєю суттю феномени.

Суспільство Дюркгейм розглядав із позицій соціального реалізму, тобто як реально існуючий об’єкт, як сукупність соціальних фактів і соціальних інститутів. Суспільство є чимось незрівнянно вищим стосовно індивіда, бо воно творить моральний приклад, керує життям людини, формує особистість. У цьому сенсі Дюркгейм навіть порівнює суспільство з Богом. Він цікавився проблемою соціального порядку та індивідуальної свободи і вважав, що суспільство існує завдяки тому, що люди певним чином солідарні – громадяни поділяють спільні уявлення, розмовляють зрозумілою мовою, тримаються певних норм і правил поведінки, коряться законам. Солідарність – основа порядку і організованості; відсутність солідарності – це стан розпаду, анархії, громадянської війни. Але безперечно й те, що потреба у солідарності обмежує свободу, вона перешкоджає людині виявити свою індивідуальність. У цивілізованому суспільстві ця потреба загострюється. Дюркгейм розрізняв механічну солідарність, яка властива примітивним суспільствам, і органічну. Перший тип солідарності базується на жорсткому контролі, підтримується насильством, брутальною силою; людина мусить бути “такою як усі”, тобто не розкриває свою індивідуальність. Кримінальне право, вважав Дюркгейм, – типове знаряддя механічної солідарності. Інший тип солідарності є наслідком сучасного розподілу праці й глибокої взаємозалежності індивідів. Перехід від суспільства з механічною солідарністю до суспільства з органічною він вважав головним напрямком розвитку цивілізації.

Чільне місце у творчості Дюркгейма посідає дослідження норми і патології в соціальних явищах. Норму він розглядав не в юридичному, а соціологічному сенсі, як ті соціальні форми, що є розповсюдженими, пересічними, отже, певним чином вони необхідні для існування суспільства, навіть якщо останнє з ними проводить боротьбу. Теорію соціальної норми він поєднував з функціональним підходом та поясненням соціальних явищ. Власне, це було новою сторінкою в історії соціології, бо досі соціологи користувалися детерміністським підходом (один фактор є причиною стосовно іншого), на якому трималися природничі науки. Важливим був його внесок у теорію злочинності, принаймні, і досі ім’я Дюркгейма згадується в усіх підручниках з кримінології. Саме існування злочинності він і розглядав у контексті своєї функціоналістської теорії норми та патології. Злочинність французький соціолог визнав нормальною соціальною формою на тій підставі, що вона є соціальним фактом, який має абсолютну розповсюдженість. Громадськість не прийняла його теорію, хоча власне він і не виправдовував злочинців. Злочинність розглядалася вченим крізь призму показників національної статистики, які тоді з року у рік фактично збігалися за кількістю зареєстрованих правопорушень. Відхилення або соціальні патології, на думку Дюркгейма, позначаються різкими коливаннями усталених показників.

Дюркгейм обстоював поєднання теорії з емпіричними дослідженнями. Хрестоматійним прикладом такого підходу був його аналіз такого явища, як суїцид. На базі емпіричного та статистичного матеріалу він дослідив соціальні чинники самогубств, а також використав низку методологічних настанов: принцип соціологізму, функціональний підхід, теорію соціальної норми і патології. Згідно з теорією Дюркгейма сплески суїцидальності ( як відхилення від норми) спричинені порушенням нормальних соціальних зв’язків або в бік їх послаблення, або навпаки. Наприклад, як з'ясувалося, частіше самогубства спостерігаються у людей розлучених, ніж у сімейних; у людей похилого віку, ніж молодих; у тих, хто втратив близьких, рідню; у безробітних, тобто в групах населення, які позначені розпадом (або послабленням) звичних соціальних зв’язків. Статистика суїцидальності зростає і в такі періоди історії, коли відбуваються економічні кризи, зростає аномія (відсутність ефективної влади, законів, занепад моралі й права), бо наслідком цих процесів також стає порушення нормальних соціальних зв'язків. Але самогубство можуть провокувати і зворотні процеси. Наприклад, ущільнення зв’язків, коли людина підпадає під владу колективних уявлень, наприклад, духу військової честі та обов’язку, або общини, тоталітарного суспільства, релігійної спільноти – усе це можливі фактори, які підштовхують особистість до самопожертви в ім’я ідеї або самогубства.