Фото 21. Д. Донцов

Дмитро Донцов (1883–1973) був родом з Мелітополя, виступав як літературний критик і публіцист, зазнавав репресій з боку царського уряду, емігрував за кордон, де розпочав активну політичну діяльність на користь незалежності України. За гетьманату – голова Українського телеграфного агентства, очолював Українське пресове бюро у Берні (Швейцарія). В еміграції видавав книги та статті, читав лекції, викладав у європейських країнах та Канаді. Вважається ідеологом ОУН, його ідеї мали великий вплив на націоналістичну молодь, яка стала між двома світовими війнами на шлях боротьби за Українську державу. Донцов розвинув тему української еліти, розглядав її як творчу меншину, яка тільки й спроможна творити державу. У книзі “Дух нашої давнини” (1943) він намагався відповісти на питання: “Із яких причин і через кого спустошена земля наша?”, для чого запропонував власну соціологічну концепцію українського суспільства і української історії. До своєї теорії він залучає расово-антропологічні ідеї французького соціолога Ваше Ляпужа та використовує погляди іспанського філософа Ортега-і-Гассета щодо “бунту мас” та ролі провідних верств у суспільстві. Донцов гостро критикує сучасну демократію, парламенти, які наповнюються випадковими людьми, і вважає, що еліту суспільства повинна складати традиційна аристократія. Суспільство мусить будуватися за ієрархією верств, на верхівці якої перебуває добірний шар людей, провідна верства, наділена низкою важливих духовних, психологічних якостей: благородністю, мужністю, розумом. Національна еліта мусить бути фанатично відданою справі державного будівництва. Сучасна Україна – обділена справжніми провідниками, природженими володарями, які мають природну наснагу до панування, управління іншими, організації держави. Історично на українських землях аристократичні прошарки занепали, виродилися або були знищені. Якість елітарія не дається виборною демократичною системою, а походить від “біологічного типу” особистості. Проблема України полягає в тому, що в процесі асиміляції погіршився її расовий склад. Донцов виділяє чотири расові типи європейців: нордійці (жителі півночі Європи – найбільш цінний антропологічний матеріал, який дає поштовх державності), середземноморці, динарці (від назви гір), остійці (жителі європейського сходу). Тільки перший расовий тип є типом державотворця, але Україна фактично позбавлена подібних людей, на її теренах панує тип остійця, що за своєю біологічною природою не здатний накинути власну волю іншим, отже, задовольняється роллю підкореного, слуги, службовця у чужій державі.

Соціологія у незалежній Україні

У “материковій” Україні соціологія як самостійна наука після цілковитого занепаду протягом 30–50 рр. почала свій розвиток у шестидесятих роках, спочатку в стінах Інституту філософії Академії наук України, де видавався науковий журнал “Філософська та соціологічна думка”, та одночасно в Харківському державному університеті, в якому було створено лабораторію конкретно-соціологічних досліджень. Швидкий поступ штучно гальмувався, бо влада вважала, що на увесь СРСР досить і одного соціологічного інституту в Москві. Окремий академічний інститут соціології було відкрито в Києві лише в 1990 р. Інститут соціології Національної Академії Наук України – провідна наукова установа країни, в якій працює близько двох з половиною сотень співробітників. У його стінах з 1998 р. видається найбільш представницький український соціологічний часопис “Соціологія: теорія, методи, маркетинг”. Паралельно у Харкові при університеті було відкрито перший в Україні соціологічний факультет, і в 90-і рр. розпочато випуск професійних соціологів. Сьогодні подібні факультети й відповідні кафедри створено в найбільших університетських центрах: Києві, Одесі, Львові, Дніпропетровську, Донецьку. Соціологія перетворилася на професію. 1990 р. українські соціологи об’єдналися у Соціологічну асоціацію України. Соціологи переважно зайняті у системі вищої освіти, де викладаються соціологічні дисципліни, працюють у наукових установах, приватних центрах та фундаціях, що виконують широкий спектр робіт: від замовлень з вивчення громадської думки до організації рекламних акцій та супроводження комерційних проектів. Основною формою професійного діалогу є спеціалізовані журнали і наукові вісники, які переважно видаються університетами; важливу роль відіграють періодичні зібрання провідних соціологів на наукових конференціях у Києві, Харкові та в інших містах.

Довгий період заборон, ізоляція від соціологічної літератури, що видавалася на Заході, негативно відбилися на стані соціології в країні. Особливо це відчувається у площині теоретичної соціології, пояснює відсутність авторитетних національних наукових шкіл. Більшість українських соціологів розробляють ті чи інші галузі соціології та виконують прикладні роботи. Аналіз публікацій українських соціологів доводить, що частіше за інші теми порушуються питання політичної, електоральної соціології, соціології освіти, соціології культури, етносоціології, соціології праці, економічної соціології, соціології організацій, соціології реклами, соціології молоді, соціології соціальних відхилень (соціологія наркотизму, соціологія злочинності, соціологія девіантної поведінки), а також досліджується соціальна та інституціональна структури українського суспільства. Крім того популяризуються напрямки та школи західної соціології, перекладається англомовна професійна література, поширюються методологічні принципи й методи проведення конкретно-соціологічних досліджень, створюються підручники та навчальні посібники для потреби соціологічної освіти. Треба зазначити, що 90-ті рр. ХХ ст. були позначені кризовими явищами в економіці, суттєво постраждала й сфера науки. Але саме у ці роки соціологія отримала імпульс для розвитку: відбулася інституціоналізація, виникли відповідні установи та попит на соціологічні дослідження, склався кадровий корпус зі спеціалістів вищої кваліфікації – кандидатів і докторів соціологічних наук. Визнанням непересічного значення соціології став Указ Президента України “Про розвиток соціологічної науки в Україні” від 25 квітня 2001 р. Усе це дозволяє з оптимізмом оцінювати майбутнє української соціології та її вплив на позитивні зміни в суспільстві.