Українська революція і соціологія

М.С. Грушевський як патріарх української науки стояв ніби містком між двома епохами: дореволюційним і постреволюційним етапами. Доля України, питання боротьби класів, революції та еволюції, формування політичної еліти стають наріжним каменем тогочасної української соціології. До цього етапу можна віднести Микиту Юхимовича Шаповала, В’ячеслава Липинського, Дмитра Донцова. Стосовно політичної проблематики і майбутнього України соціологи поділилися на два табори: (1) діячі з соціалістично-демократичним ухилом або “революційні демократи”, (2) прихильники традиції та консерватизму. Перші, до яких належав і Грушевський, дотримувалися доволі суперечливих поглядів: поділяли різні відтінки соціалістичної ідеології, але й були прибічниками республіканського правління західного зразка, визнавали класову боротьбу важливим чинником еволюції суспільства, проте вважали, що соціалізм можна сполучити з солідарністю, демократією та свободою. Консерватори виступали за збереження або відновлення традиційних для України інституцій (наприклад, гетьманату), шукали унікальних чинників і сторін українського суспільного життя, які б можна було використати для піднесення народу та досягнення розквіту суспільства. Але і перших, і других об’єднував патріотизм і прагнення бачити Україну вільною державою, усі вони так чи інакше брали участь у діяльності установ УНР і мусили емігрувати до Європи, рятуючись від більшовицької окупації.

Фото 19. М. Шаповал

М.Ю. Шаповал (1882–1932) походив з Донеччини (Бахмутський повіт), до революції видавав і редагував часопис “Українська Хата”, вступив до створеної у Харкові РУП – Революційної української партії. Активно долучився до революційних справ, був членом Центральної Ради, міністром пошти і телеграфу в уряді В. Винниченка (після ІІІ Універсалу), співавтором ІV Універсалу; згодом очолив Український національний Союз, організовував повстання проти гетьмана, був міністром земельних справ в уряді В. Чехівського. На еміграції, у Празі, користувався особистою прихильністю президента Т. Масарика, створив кілька українських установ, очолив 1924 р. Український соціологічний інститут, який перебазувався з Відня до столиці Чехословаччини після від’їзду Грушевського на Батьківщину (у Празі установа мала назву Український інститут громадознавста); помер у Ржевницях біля Праги, де і похований. У нього були дружні стосунки з П. Сорокіним, після від’їзду останнього до Америки обидва соціолога досить активно обмінювалися листами, аж доки не посварилися через “українське питання” – росіянин не міг визнати (навіть на еміграції) майбутньої незалежності України. Шаповал фактично був першим фаховим українським соціологом, йому належить пріоритет у розробці загальної соціологічної теорії, що він і намагався зробити у монографії “Загальна соціологія”.

Фото 20. В. Липинський

В. Липинський (1882–1931) походив з польського шляхетського роду, народився на Волині, вищу освіту здобув в університетах Кракова та Женеви, до революції займався історичними дослідженнями, зокрема, з доби Хмельниччини, служив у Російській армії, 1917 р. українізував військову кавалерійську частину у Полтаві, але не отримав підтримки з боку нової київської влади. Він розчарувався в українській “революційній демократії”, не співпрацював з Центральною Радою, натомість створена ним Українська демократична хліборобська партія “підставила плече” гетьману Павлу Скоропадському. Липинський за часів гетьманату став послом України у Відні; на еміграції у ролі ідеолога консерватизму і українського монархізму, дорадника з історико-політичних питань певний час спілкувався зі Скоропадським, доки між ними не відбувся розрив на ідейному ґрунті. Продовжував досліджувати шляхи будування української державності, звертаючись до історичних прикладів, зокрема, до подій козацької революції ХVII ст.; намагався згуртувати однодумців-державників, які обстоювали хліборобсько-аристократичну традицію. Він вважав, що Україна постане як вільна держава за умов відродження та сполучення як польської за походженням шляхти на Правобережжі, так і дворянства на Лівобережжі. Свої ідеї він виклав у фундаментальному трактаті “Листи до братів-хліборобів” (1926). Напрямок, в якому працював Липинський можна визначити як “соціологія українського суспільства”. Власну соціологічну концепцію він охрестив “клясократією”, вона будувалася таким чином, щоб поєднати унікальні економічні, соціальні й політичні структури нашого суспільства у логічній послідовності. Соціальні класи Липинський поділяв на органічні й неорганічні для українського суспільства. Перші – безпосередньо пов’язані з історією та економікою України, її землею. Оскільки Україна традиційно є аграрною державою, то й органічні класи мусять бути пов’язані із сільським господарством (хліборобством), у цьому розумінні пролетаріат є неорганічним класом, щось на кшталт кочівників, які не мають коріння в Україні. Провідна роль в Україні традиційно належала хліборобській аристократії – шляхті, дворянству, – що виконувала як організаторську функцію в економіці, так і боронила землі, здійснювала адміністративні й політичні завдання, тобто діяла в якості “войовників-продуцентів”. Найбільш придатною та зрозумілою формою правління для органічних класів є монархія, але не у спадковій формі, а як відродження суто українського інституту гетьмана з можливістю періодичних виборів достойників. Гетьмана Липиський розглядав як людину, що походить зі стародавнього аристократичного роду, стоїть поза партіями та не переймається дріб’язковими політичними інтересами, обороняє права і свободи громадян, стоїть на чолі державної адміністрації і репрезентує Україну у світі.