§5. Українська соціологія

Росія, як власне і СРСР, була імперією і доля України була часткою загальної долі багатьох народів “однієї шостої частини світу”. Отже, часи піднесення науки, різні заборони та “відродження” на наших теренах хронологічно співпадають з етапами “загальноімперської історії”. Проте, вже від початку ХІХ ст. починає формуватися власна українська культурна і наукова традиції. З’являються діячі культури та науки, що формально були підданими Росії (або Австро-Угорщини), але за суттю становили новий тип творчої інтелігенції – національних митців та вчених. Вони відіграли виключно важливу роль у формуванні майбутньої нації та підготовці до політичної незалежності, бо творили духовну культуру народу, заявляли про його існування та прагнення. Правлячі режими Російської та Радянської імперій гостро реагували на появу національної інтелігенції, зокрема, в Україні це неодноразово оберталося поліцейськими репресіями, заборонами на офіційне використання української мови, цензурою, а в певні періоди існувала практика фізичного знищення українських академіків, професорів, письменників, митців.

Які ознаки українських соціологів порівняно із загальноросійськими або радянськими діячами? Головне – самоідентифікація вченого, свідомий життєвий вибір, суб’єктивне прагнення служити українському народу. Допоміжними критеріями є територіальне і етнічне походження, використання у творчості української мови, причетність до офіційних інституцій (Академії наук, університетів, різних установ). Але допоміжні критерії не є обов’язковими або вирішальними. Так, видатний історик і соціолог В. Липинський – палкий патріот України – походив з польської шляхти; історик М.Костомаров, що є безпосередньо причетним до українського відродження, походив з сучасної Росії (Воронізька область), був за матір’ю українцем, а за батьком – росіянином, писав наукові праці переважно російською мовою. М. Драгоманов користувався як російською, так і українською мовами, тривалий час перебував в еміграції, помер і похований у Софії. Б. Кістяківський користувався на письмі російською та німецькою мовами, багато часу провів поза межами України, але коли відомий політичний діяч П.Струве у журналі “Русская мысль” виступив з позицій культурного російського імперіалізму, то Б. Кістяківський вступив з ним у полеміку під псевдонімом “Українець”. Усі названі діячі, безперечно, відносяться до української наукової еліти на тій підставі, що ототожнювали себе з українською традицією, культурою, розробляли у своїх працях українську тематику, сприяли поступу українського духу. Так саме, але дещо слабшою мірою можна сказати про етнічного українця, уродженця України і нащадка козацької старшини М.М. Ковалевського, який у своїх працях лише спорадично торкався української проблематики. Водночас він не цурався своїх коренів, спричинився до визнання у Російській імперії М. С. Грушевського та низки інших українських діячів, з якими підтримував дружні стосунки.

Початок духовного відродження

Фото 13. В. Каразін

Розвиток української соціології, по-перше, визначався поступом українського національного духовного відродження, по-друге, відображав загальноєвропейські й світові тенденції соціології. Початок українському духовному відродженню після цілковитого занепаду було покладено у Харкові внаслідок заснування у місті університету (1805), а це у свою чергу трапилося завдяки енергії, наполегливості і таланту видатного просвітителя, місцевого дворянина Василя Каразіна (1773–1842). Останній “засипав” царя Олександра І різними проектами щодо поширення освіти, відміни кріпацтва, проведення політичної реформи, формування української територіальної економіки тощо. Імператор “милостиво дозволив” відкрити університет (заклад був фактично першим сучасним університетом на території України), але докучливого автора проектів посадив у Шліссельбурзьку фортецю, де той просидів біля року. За таких умов і почався дивовижний процес – культурного відродження нації, яка до того фактично втратила свою еліту й існувала переважно як сільський етнос. Перший сучасний університет в Україні зобов’язаний фактично виключно подвижницькій місії однієї людини, бо на той час власне Харків не відрізнявся розміром, чисельністю населення, соціально-економічним розвитком від багатьох інших міст. Але завдяки Каразіну у Харкові збирається талановита професура – М. Костомаров, І. Срезневський, Й. Шад, П. Гулак-Артемовський та ін.; тут активно діє уродженець Харкова Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778–1843), який вперше подав зразки серйозної літературної праці українською мовою; започатковуються наукові та літературні часописи (“Украинский вестник”, “Утренняя звезда”, “Молодик”), де друкуються твори українською мовою і обговорюється місцева українська проблематика; нарешті, починається академічне життя, закладаються університетські традиції. Йогана Шада (1758–1834) за рекомендаціями Гете та Шіллера було запрошено з Німеччини для викладання філософії. З часу заснування університету до 1816 року німецький філософ також читав лекції з логіки, психології, естетики. Він “привіз” дух свободи та ідею природних прав, яка тоді тільки-но набирала сили у США та Західній Європі. Він називав “першопочатковими правами” право на життя, на свободу мислення, на перехід до громадянського суспільства, а рабство і кріпацтво вважав інститутами, що суперечать цим правам і суспільному устрою, в основу якого закладено принцип загального блага. Це не сподобалося московській владі, бо в Росії усі права належали одній людині – імператору, який на свій розсуд міг карати і милувати, винагороджувати власністю або відбирати хліб насущний. Шада, як і деяких інших іноземних професорів, за наполяганням Міністерства освіти було примусово вислано до Німеччини… Гуманітарні проекти і дослідження в Харкові від початку було зорієнтовано на місцевий фольклор, українську історію та етнографію, нарешті, народну говірку, яка і була нічим іншим, як українською мовою. Це і був перший етап духовного відродження нації, самоусвідомлення еліти як такої, що належить українському народові.