Розгром і відродження соціології в срср

Подальша доля соціології в Радянському Союзі була надто драматичною. Щоправда, у перші роки після приходу до влади більшовиків деякі напрямки науки мали певне піднесення. Нова влада намагалася отримати від соціології підтримку під час соціальних перетворень. Так, 1919 р. за ініціативи соціологів зі школи Ковалевського було відкрито Соціобіологічний інститут, а потім у Петербурзькому університеті за участю Сорокіна започатковано соціологічне відділення; у 20-ті рр. проводилися конкретно-соціологічні дослідження з вивчення деяких питань побуту робітників, порушувано молодіжну проблематику. Але наприкінці 20-х рр. ситуація змінилася: соціологія потрапила в поле зору “пильного ока” комуністичних ідеологів. Справа в тім, що об’єкт, пред­мет соціології перехрещувався зі сферами зацікавлень так званих марксистських наук – історичного матеріалізму, наукового комунізму. Така конкуренція в умовах тоталітарного суспільства нічого доброго для соціології обіцяти не могла. Щоправда, “поміркований” комуніст М.І. Бухарін, добре розуміючи пікантність ситуації, намагався примирити марксизм і соціологію. Він стверджував, що історичний матеріалізм є марксистською соціологією, і між соціологією та марксизмом немає принципових протиріч. Але це не врятувало соціологію. 1929 р. Бухарін втратив свої високі партійні посади, Сталін і його оточення взяли курс на придушення решток свободи і в економіці, і в науці, і в інших сферах, що мали місце протягом періоду непу. Під час дискусії, яка проводилася Інститутом філософії Комуністичної академії, соціологію було названо псевдонаукою; соціологічні установи було закрито, а дослідження – згорнуто. Кілька десятиліть саме слово “соціологія” не вживалося або використовувалося у словосполученні “буржуазна соціологія”, що мало виключно негативне значення. Кілька генерацій радянських вчених не мали змоги вивчати праці класиків світової соціології.

Лібералізація у науці прийшла з так званою “хрущовською відлигою”. У 1956 р. радянські вчені вперше взяли участь у засіданнях Міжнародної соціологічної асоціації. Щоправда, закордонні поїздки ретельно готувалися ідеологічним відділом ЦК КПРС, добиралися відповідні вчені, яким ставилося завдання критикувати “буржуазні течії” і відстоювати марксизм. Але “крига скресла”, з 1958 до 1964 р. СРСР відвідали видатні західні соціологи – Р. Арон, Р. Мертон, Т. Парсонс, що було з ентузіазмом сприйнято науковою громадськістю. Офіційна інституалізація соціології відбулася 1962 р., коли було створено Радянську соціологічну асоціацію (українське відділення відкрито 1968 р.). У 60-ті рр. знову розпочинаються конкретно-соціологічні до­слідження, щоправда, їх тематика мала бути або політично нейтральною, або перебувати в руслі комуністичної ідеології. З метою впровадження на професійному рівні подібних досліджень у Москві було відкрито Інститут конкретних соціологічних досліджень. Але теоретична соціологія фактично перебувала під забороною, її було “реабілітовано” вже під час горбачовської демократизації. Саме тоді ситуація змінилася докорінно: були зняті цензурні обмеження, відкрився вільний доступ до зарубіжної наукової літератури, виникла велика кількість державних і недержавних установ, що спеціалізуються на опитуваннях населення і вивченні громадської думки; нарешті, соціологія стає обов’язковою дисципліною в системі вузівської підготовки. Кілька десятиліть заборон загальмували розвиток вітчизняної соціології. Тоталітарна держава взагалі не потребує соціології, вона навіть становить загрозу вождям, бо є об’єктивним дзеркалом, в якому відбивається суспільство, течії, настрої людей, що може не співпадати з офіційними настановами. Демократичне суспільство навпаки зацікав­лене в соціології: політичне керівництво, політичні партії, що виборюють владу, мусять уважно прислухатися до “голосу народу”.