§4. Особливості розвитку вітчизняної соціології

Дореволюційна Росія опинилася під значним впливом соціалістичних ідей та течій. Ідеологи соціалізму зверталися до соціальних наук з метою ліпшого обґрунтування своїх теорій. Але їх праці, хоч і були досить глибокими і змістовними, безперечно, не відповідали вимогам позитивної соціології, висновки слугували не науці, а політиці, партійним задачам. Незважаючи на це, ідеологи народництва – П.Л. Лавров (1823–1900), М.К. Михайловський (1842–1904), а пізніше також марксизму – Г.В. Плеханов (1856–1918), А.А. Богданов (1873–1928), Н.І. Бухарін (1888–1938) залишили певний слід у соціальних дослідженнях свого часу. Але поряд з ідеологізованими напрямками у дореволюційній Росії з’являлися соціологи і формувалися школи, що відповідали європейській традиції позитивізму та пріоритету суто наукового знання над партійними потребами. До цього кола належали: П.Ф. Лілієнфельд, О.І. Стронін, М.І. Карєєв, О.С. Лаппо-Данилевський, М.М. Ковалевський, Є.В. Де Роберті, К.М. Тахтарєв, П.О. Сорокін.

Діяльність деяких з них щільно була пов’язана з Україною та українським рухом. Так, Олександр Стронін (1826-1889) у 1862 р. був виключений з викладацького складу Полтавської міської гімназії “за розповсюдження малоросійської пропаганди” і висланий з України. З іншого боку, уродженець Катеринославщини Олександр Лаппо-Данилевський (1863-1919) дотримувався більш поміркованих поглядів, завдяки чому 1899 р. став академіком з історичних дисциплін. Але найбільш цікавою та визначною в історії вітчизняної соціологічної думки постаттю поза сумнівом був Максим Ковалевський, про якого слід розповісти дещо докладніше.

М.М. Ковалевський (1851–1916) Фото 11. М. Ковалевський

Максим Максимович Ковалевський походив зі Слобідської України, з родини нащадків козацької старшини, які одержали російське дворянство і мали маєток на Харківщині. Він закінчив із золотою медаллю харківську гімназію, а потім і юридичний факультет Харківського університету. Продовжував свою освіту в університетах Берліна, Парижа, Лондона, де мав нагоду спілкуватися з видатними інтелектуалами свого часу – Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, К. Марксом та ін. Десять років працював у Московському університеті, отримав посаду ординарного професора, але 1887 р. знову був змушений податися до Західної Європи, бо в Росії він став небажаною особою через вільнодумство. У Франції він написав найбільш відомі соціологічні праці. Повернувся в Росію вже як соціолог зі світовим ім’ям, його було обрано президентом Міжнародного соціологічного інституту, він заснував кілька соціологічних напрямків, у тому числі – історичну школу права. Але на батьківщині ставлення офіційних кіл до соціології було прохолодним. Міністерство освіти забороняло читати соціологічні курси та відкривати соціологічні кафедри в університетах імперії. Тут було багато причин: по-перше, соціологія прийшла із Заходу, її течії були просякнуті лібералізмом, ідеями прогресу і еволюції, що не відповідало консервативним поглядам уряду; по-друге, слово соціологія асоціювалося із соціалізмом, що тоді не було далеким від істини, бо багато соціологів того часу приходили до соціалістичних переконань. Але з часів першої російської революції (1905–1907) ситуація в країні почала змінюватися у бік демократизації та більшої свободи. Вчений очолює авторський колектив чотиритомного енциклопедичного видання “Український народ в його минулому і сучасному”. Натомість М.М. Ковалевському з його авторитетом і досвідом потрібно було чимало часу, аби зробити практичний крок на шляху інституціоналізації соціологічної науки. З гіркотою він писав (мовою оригіналу): “Социология, обнимающая все области социального знания, синтезирующая их основные выводы, раскрывающая перед нами причины прогресса и упадка отдельных наций… продолжает оставаться изгнанной из высших школ и пользуется незавидной репутацией у официальных педагогов» [22, с.7]. Але глуху стіну було проламано, і нарешті 1908 р. Ковалевському було надано можливість (за підтримки усесвітньо відомого психіатра акад. В.М. Бехтєрєва) разом з відомим на той час соціологом Євгеном Валентиновичем Де Роберті (1843–1915) відкрити у столиці імперії першу кафедру соціології у приватному Психоневрологічному інституті. Вона стала осередком соціологічної думки, довкола Ковалевського групується талановита молодь – П. Сорокін, К. Тахтарєв, Н. Кондратьєв, Н. Тімашев. Разом зі своїми однодумцями він випустив чотири числа збірки соціологічних праць – “Нові ідеї в соціології”, а його мрією було заснування повноцінного соціологічного журналу. “Першого російського соціолога”, як шанобливо називали М.М. Ковалевського, запрошували читати лекції у різних вищих закладах Петрограда, і вже напередодні революції 1917 р. соціологія з’являється у розкладах занять низки університетів. Але більшого метр соціологічної науки досягнути не встиг – він помер 1916 р. Цього року російські соціологи спромоглися зорганізуватися у соціологічне товариство, якому було присвоєне ім’я М.М. Ковалевського. Видатний соціолог не ізолював себе від зовнішнього світу і навіть певний час брав участь у політиці: був депутатом І Державної Думи (1905), був активним учасником Української парламентської громади, перебував від академічних кіл у Державній Раді, очолював Партію демократичних реформ. Але він ніколи не зраджував науці й духу позитивізму, на якому в Європі постала соціологія. Його учень П. Сорокін писав про вчителя (мов. оригіналу): “Ковалевский – прежде всего ученый, прежде всего профессор Божьей милостью, а затем уже общественный деятель, публицист, государственный политик и т.д. В центре его жизни была наука. Ей он отдал большую часть своей жизни, ей он жил…» [22, c.6].

М.М. Ковалевський поглибив історико-порівняльний метод і продемонстрував його практичні можливості, є автором генетичної соціології, яка, на його думку, розглядає питання походження суспільного життя і соціальних інститутів – сім’ї, власності, релігії, держави, моралі та права. Особливість підходу вітчизняного соціолога полягала в тому, що він відмовився від спекулятивного методу і покладався на дані етнографії, спостереження вчених над побутом багатьох народів і племен у тому числі й тих, які перебувають на порівняно низьких рівнях еволюції. Зокрема, професор хотів на власні очі пересвідчитися у тих чи інших висновках і, наприклад, свої відпустки проводив на Кавказі, де спостерігав традиційні форми життя гірських народів. Він звертав увагу як на матеріальні фактори побуту народів, так і на символічні, духовні чинники, вважаючи, що людина існує як у природному середовищі, так і в культурному контексті. Генетична соціологія, на думку М.М. Ковалевського, мала відкрити закономірності розвитку форм соціального. Одночасно він полемізував з Марксом, що не заважало йому листуватися з ним особисто і з його соратником Ф. Енгельсом. М.М. Ковалевського не задовольняв так званий монізм марксистського вчення – акцент на одному (економічному) факторі як вирішальному чиннику суспільного розвитку. Він дотримувався концепції багатофакторності, яка вилилася в теорію соціальних факторів.