History
.pdfтериторіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на йог пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).
Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських
націоналістів.
Подолання наслідків культу особи передувало розвінчанню самого Сталіна викриттю створеного ним режиму політичного терору. На жаль, розпочата критика культу особи набула абстрактного, однобічного, пасивного характеру.
Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес . лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.
Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств т організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.
Уцей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном. Так, тільки з країн, як розвиваються, у республіці побувало 1954 р. — 69, 1956 р. — 145, 1958 р. — 30 офіційних делегацій, у складі яких були державні, політичні та громадські діячі Пожвавлюється міжнародний туризм: 1953р. УРСР відвідало 805 туристів, 1955 р. — 1390, 1958 р. — 23 054. Отже, певні зрушення відбулися, хоча, як і раніше, українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР, а міжнародна діяльність УРСР зберігала успадковані від попереднього періоду риси обмеженості та меншовартості.
УСРСР і, зокрема, в Україні розпочався процес перебудови державного апарату, удосконалення його структури. У міністерствах, відомствах та органах управління на місцях 1955—1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ, скорочено понад 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату, що
дещо послабило тиск командно-адміністративної системи на різні сфери суспільного життя.
Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади. Так, в Україні кількість депутатів місцевих рад зросла з 322,6 тис. 1950 р. до 381, 5 тис. 1959 р. Згідно з постановою ЦК КПРС (січень 1957 р.) було суттєво розширено компетенцію місцевих рад щодо планування, будівництва, бюджетно-фінансових справ та ін.
Більшість істориків дотримується думки, що перетворення хрущовського періоду не зачепили основ існуючої при Сталіні системи. Однак це твердження потребує уточнення. Безперечно, командно-адміністративна система залишилася, але її головний принцип — централізм — зазнав значної трансформації, адже суттю змін, пов'язаних із процесом лібералізації у сфері державного будівництва, була хоча й обмежена та непослідовна, але децентралізація. Тому відновлений згодо централізм, втрачаючи свою жорсткість, перетворився на багатоповерховий бюрократичний централізм.
Процес лібералізації неоднозначно сприймався оточенням Хрущова, саме тому на червневому Пленумі ЦК КПРС (1957) групою осіб на чолі з Маленковим, Кагановичем і Молотовим було вчинено спробу усунути першого секретаря з його поста. Хрущову вдалося відбити атаку сталіністів і ще більше укріпити свої позиції. Після цих подій центр влади остаточно перемістився в партійні структури, а влада ще більш сконцентрувалася в руках Хрущова, який 1958 р. стає Головою Ради Міністрів СРСР.
У1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальн міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.
Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за ме ідеологічних засад системи. Так, у жовтні 1959 р. спалахнуло і було придушен півторатисячне повстання робітників «Казахської Магнітки»; у червні 1962 р розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростк інакомислення і серед інтелігенції.
В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванн післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані
зОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.
У1958 р. в м. Івано-Франківську КДБ викрив групу української молоді (робітників і студентів), яка створила організацію під назвою «Об'єднана партія визволення України». У 1961 р. було засуджено організацію «Український національний комітет», яка складалася з робітників львівських підприємств і займалася поширенням нелегальної літератури. За деякими даними, у цей час існували тернопільська
ходорівська, коломийська, стрийська та інші групи.
Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційно діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українськ робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.
Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та їм. У цей період дисидентському русі активну участь Перуть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В Мороз, В. Чорновіл та ін.
Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.
Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.
У 1953—1964 pp. в суспільному житті за інерцією панували комуністични романтизм та соціальна міфологія. Водночас лібералізація створила ґрунт для поширення інших поглядів та виявів активності — стихійних народних виступів та діяльності інакомислячої інтелігенції. Цим опозиційним системі процесам та явищам були притаманні локальність поширення, нечисленність учасників, організаційна слабкість. Однак вони були симптомами нестабільності системи, яка перебувала у перехідній фазі свого розвитку. На початку 60-х років нестабільність у суспільстві ставала дедалі відчутнішою, що дало змогу супротивникам Хрущова перейти в наступ і в жовтні 1964 р. усунути його від влади.
16.2. Соціально-економічний розвиток України
У середині 50-х років УРСР відігравала одну з головних ролей у єдином господарчому механізмі країни. Вона перетворилася на потужну металургійну і паливну базу СРСР, стала одним з найрозвинутіших районів машинобудування. У 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі — на третє. Однак паралельно зростанню індустріальної могутності в Україні поглиблювалися і дедалі більше виявлялися негативні тенденції, які набували рис хронічності. По-перше, це помітне відставання від провідних
капіталістичних країн у якісних показниках — затратах матеріальних і трудових ресурсів тощо. По-друге, диспропорційне, безсистемне моделювання економіки України, перенасичення її промисловими підприємствами. По-третє, зниження темпів зростання продуктивності праці в промисловості тощо. За таких умов саме життя висувало першочергове завдання прискорення науково-технічного прогресу, здійснення значних структурних зрушень у технології, організації та управлінні виробництвом. Проте, крім цього, необхідно було вирішити ще два завдання: нагодумати, одягти людей, підняти їхній культурний рівень; зміцнити оборону країни шляхом виробництва новітніх нидів озброєнь.
Оскільки достатніх фінансових та матеріальних ресурсів для одночасног вирішення цих завдань не було, командно-адміністративна система вирішувала цю проблему в традиційному для себе стилі: визначила головне серед вказаних завдань та відповідну систему пріоритетів. Головним завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було покладено на вересневому (1953) Пленумі ЦК КПРС, який намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. На пріоритетність вирішення цього завдання вказує той факт, що за 12 років (1953—1964) відбулося 11 пленумів ЦК КПРС та 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства. Слід зазначити, що домінування пріоритетності над пропорційністю та раціональністю в розпиткові народного господарства, як правило, призводило до серйозних деформацій та диспропорцій. Проте це в перспективі. У середині ж 50-х років сільське господарство саме завдяки пріоритетності його розвитку вперше за довгі роки стало рентабельним. Це був період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва в СРСР. Валова продукція сільського господарства за 1954—1958 pp. порівняно попередньою п'ятирічкою зросла на 35,3%. Вагому роль у цьому відіграли насамперед підвищення продуктивності праці та врожайності. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 pp. майже на 20%, цукрових буряків — удвічі, виробництва м'яса — більш як у два рази, молока — втричі.
Різке піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене сукупною дією низки чинників:
1)посилення матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві. Протягом 1952—1958 pp. закупівельні ціни на зерно зросли майже в 7 разів, н картоплю — у 8, на продукти тваринництва — у 5,5 раза;
2)створення умов для розвитку особистого господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок та ін.);
3)здійснення переходу (хоча і непослідовного) від жорсткого планування до поєднання централізованого планування з господарською самостійністю колгоспів та радгоспів;
4)зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства. Якщо 1951 р. для забезпечення МТС УРСР тракторами та іншими машинами держава витратила 686 млн. крб., то 1957 р. — 1678 млн. крб., тобто у 2,4 раза більше. Було значно збільшено асигнування на потреби колгоспів і радгоспів — протягом 1951—1960 p капіталовкладення держави у сільське господарство республіки зросло в 6 разів порівняно з роками четвертої п'ятирічки;
5) підвищення освітнього рівня керівників сільськогосподарського виробництва. Якщо 1953 р. серед керівників колгоспів України вищу освіту мали лише 3%, середню спеціальну — 19%, то 1960 р. 65,5% керівників колгоспів мали вищу та середн спеціальну освіту.
Позитивну роль відіграли також і застосування нових технологій, і заохочення використання зарубіжного досвіду, і отримання колгоспниками паспортів та ін.
У 1958 р. Україною прокотився золотий дощ державних нагород: республіку та її 15 областей було нагороджено орденом Леніна, багатьом колгоспникам присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Це був рік тріумфу та ейфорії. Безумовно порівняно з попереднім періодом успіхи в розвитку сільського господарства були. Проте вони були б ще вагомішими та тривалішими, якби офіційна політика була послідовнішою. Візьмемо для прикладу лише один аспект — еволюцію державної політики щодо особистих підсобних господарств. Після смерті Сталіна — певне послаблення податкового пресу, відміна обов'язкових поставок державі тощо. Та вже 1955 р. у два рази зменшено розміри присадибного господарства; 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах т робітничих селищах. Ще 1956 р. Хрущов пропонував, щоб селяни продавали своїх корів колгоспам, а молоко одержували на трудодні, вважаючи, що особисті підсобні господарства втрачатимуть своє значення і незабаром зникнуть зовсім. Тому за 1954—1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарства колгоспників в Україні скоротилося на 14%, поголів'я свиней — на 20%, а овець і кіз — на 53%.
Об'єктивна необхідність кардинальних змін в економіці та невпинне зростання в процесі реформ суб'єктивного фактора (насамперед впливу самого Хрущова зумовили появу волюнтаристських, нереалістичних надпрограм. У галузі аграрної політики визначилися щонайменше три такі програми, свою данину кожній з них віддала й Україна.
Першою надпрограмою, яку було започатковано на лютнево-березневому (1954) Пленумі ЦК КПРС, стало освоєння цілинних земель, її суть полягала в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28—30 млн. га незайманих земель Казахстану і Сибіру). Вагому частину матеріальних та людських ресурсів для виконання цілинних проектів забезпечила Україна. Вже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських механізаторів. Тільк 1954—1956 pp. за комсомольськими путівками з республіки на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. Склад трудових колективів радгоспів, щ утворилися на цілинних землях, майже повністю формувався з переселенців України. Лише за 1961 р. колгоспи і радгоспи цілинних районів Казахстану отримали до 90 тис. тракторів та інших сільськогосподарських машин, виготовлених н підприємствах України.
Економічна виправданість та ефективність ставки на освоєння цілинних земель неоднозначно оцінювалася як па рівні планів, так і на рівні одержаних результатів. Так, Молотов на противагу Хрущову вважав за доцільніше вкласти кошти піднесення сільського господарства Центральної нечорноземної смуги Росії та України. Неоднозначна оцінка наслідків освоєння цілинних земель й істориками. Поряд з традиційною позитивною оцінкою цих процесів існує думка, що освоєння
цілини зашкодило переходу сільського господарства на шлях інтенсифікації. Історикаграрник І. Русинов переконаний, що приріст врожайності зерна по СРСР навіть на 1 ц з га був би рівнозначним результату освоєння цілини.
Деякі історики вважають, що непідготовлений марш-кидок на цілинні землі поглинув ресурси, які могли бути використані для зміцнення сільського господарства у вже освоєних районах, та призвів до зростання загальних втрат урожаю зернових до 30—40 і більше млн. тонн на рік, тобто у 1,5—2 рази більше того, що дали власн цілинні землі. Цілком очевидно, що реалізація цієї програми вичерпувала з України ресурси і суттєво послаблювала сільське господарство республіки.
Другою надпрограмою стало поспішне і невиправдане розширення площ посівів кукурудзи та інших «диво-куль-тур». Уже в червні 1954 р. з трибуни черговог пленуму ЦК КПРС Хрущов звернувся до працівників сільського господарства СРСР із закликом про розширення посівів кукурудзи. В кулуарах пленуму неодноразово повторювали його слова, які не потрапили до офіційної доповіді: «...кукурудзу потрібно впроваджувати, не зупиняючись перед примусом, подібно тому, як у XVIII сторіччі у Росії впроваджували картоплю».
У1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні майже 2,2 млн. га. Згідно з рішенням лютневого (1955) Пленуму ЦК КПУ планувалося уже в 1955 р. засіяти цією культурою понад 5 млн. га. Партійне керівництво республіки в численних промов підтримувало рішення пленуму. Кукурудзяна кампанія набирала обертів. Н березневому (1958) Пленумі ЦК КПУ його перший секретар М. В. Підгорни відзначив: «Ми приділяємо особливу увагу кукурудзі, і причини цього усі зрозумілі».
У1961 р. колгоспи та радгоспи республіки «за порадою товариша Хрущова» виділили 3 млн. га кращих земель під посіви кукурудзи. Однак одержаний результат був абсолютно непропорційний затраченим зусиллям і ресурсам. Кукурудзяна надпрограма не тільки не вирішила зернову проблему (після неврожаю 1963 р. зерно навіть почали імпортувати з Канади та СІЛА), а й знову продемонструва українському селянству, що командно-адміністративна система, як і в сталінські часи, була єдиним реальним хазяїном на їхній землі.
Третім грандіозним хрущовським проектом стала надпрограма у тваринництві, її суть, за словами Хрущова, полягала в тому, щоб «у найближчі роки наздогнати США по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення». Ця програма була висунута навесні 1957 p., a вже в січні наступного року нарада передовиків сільськог господарства УРСР, намагаючись іти в ногу з керівництвом, зробила оптимістичний висновок: «...є всі можливості вже в 1958 р. випередити Америку щодо виробництва молока і масла на душу населення».
Для України ця «гонка за лідером», яка вимотувала сили, енергію та ресурси закінчилася тим, що виробництво продукції тваринництва в республіці 1964 р. впало до 92% рівня 1958 р.
Фактично кожна з розглянутих надпрограм тією чи іншою мірою зазнала краху, хоча в кожній з них, враховуючи їхнє цільове спрямування, було немало корисного та реалістичного. Нездійсненними їх робили, як правило, грандіозні масштаби волюнтаристські методи, форсовані темпи, тобто вади, які є характерними для функціонування командно-адміністративної системи. Участь України в здійсненні хрущовських надпрограм зумовила втрату ритмічного розвитку економік
республіки; нераціональне використання значних матеріальних та людських ресурсів; суттєвий підрив потенціалу народного господарства; закріплення пріоритетності екстенсивних форм господарювання.
Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництві почався спад. Якщо в період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. — лише на 3%. Таке саме становище склалося загалом по країні.
Такий спад був зумовлений низкою причин:
1)певна децентралізація командної системи не означала ні її знищення, ні ї усунення від управління господарством. Вона ще зберігала свої основні позиції, що призводило до посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання присадибних ділянок та ін.;
2)надпрограми поглинали значну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивний характер розвитку сільського господарства;
3)реформи здійснювалися непослідовно, суперечливо, хвилеподібне, в режимі «вперед—стоп—назад», несучи на собі значний вплив суб'єктивізму;
4)у 1958 р. було прийнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило по колгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб.
Важливою для усього народного господарства була реформа управління. Суть її полягала в певній демократизації управління, розширенні господарчих прав союзних республік, наближенні управління до виробництва, скороченні управлінського апарату. У лютому 1957 р. запроваджується нова система управління, що мал
органічно поєднати централізоване планове керівництво з підвищення самостійності республік, країв, областей.
Стрижнем нової системи був територіальний принцип і управління через ради народного господарства (раднар-госпи), що створювалися в економічни адміністративних районах. На території СРСР було утворено 105 таких районів, а в УРСР — 11. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 ти промислових підприємств, і наприкінці 1957 р. їм були підвладні 97% заводі республіки (1953 р. — лише 34%). Реформування управління тільки-но почалося, а з трибуни липневого (1958) Пленуму ЦК КПУ Підгорний, намагаючись знов продемонструвати, що він іде з Хрущовим у ногу, оптимістично підводив підсумки: «здійснена реорганізація керівництва промисловістю і будівництвом повністю себе виправдала».
Безумовно, нова система управління мала позитивні наслідки: сприял поліпшенню розподілу праці та її кооперації в межах економічного регіону; швидше стала формуватися виробнича і соціальна інфраструктура; повні використовувалися місцеві ресурси та ін. Крім цього, така система сприял проведенню Україною, як і іншими республіками, чіткішої незалежної економічної політики. Водночас нова система мала серйозні вади: неспроможність забезпечити єдність технічної політики; гальмування впровадження нової техніки; фактичне збереження централізованого планування та ін.
Ситуацію не врятувало укрупнення 1962 р. раднаргоспів і створен республіканських раднаргоспів та Вищої Ради народного господарства СРСР
Централізм як основний принцип діяльності командно-адміністративної системи знову набирає сили. У приватній розмові П. Шелест, який став 1963 р. перши секретарем ЦК КПУ, дорікав Л. Брежнєву: «...ви в центрі створили неймовірн непробивну центропробку. Нас у республіці так затиснуто, що ми й дихнути самі не в силі. Скажімо, десь треба перекинути греблю через річку — запитуй у Москви... Дітям потрібен піонерський палац — без Кремля ані кроку... Доводиться переобладнати якесь виробництво — знову тільки дозвіл згори. Ось до чого ми дожилися».
Шелест Петро Юхимович (1908—1996) — партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 р. робітником на залізниці. П закінченні Маріупольського металургійного інституту (1935) працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. — секретар Харківського міськкому КП(6)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах Челябінська, Саратова. У1948 —1954 pp. — директор заводів у Ленінграді та Києві. З 1954 р. — на партійній роботі. У 1957— 1962 pp.— перший секретар Київського обкому, у 1968— 1972 pp.— перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПР (1966—1972). За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в межах союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідност національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього бу запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша Радянська» за «недостатній інтернаціоналізм». Невдовзі Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.
Процес відновлення централізму дедалі збільшує оберти. Після чергової невдачі у вересні 1965 р. відновлено республіканські та загальносоюзні міністерства, а у жовтні цього ж року ліквідовано раднаргоспи.
Перебудова усієї системи управління на початку 50-х років була процесо об'єктивно необхідним. Однак ні наука, ні політика, ні практика виявилися н підготовленими до здійснення такої перебудови. Це протиріччя між необхідністю реформування і неготовністю до нього суспільства і зумовило суперечливий характер перебудови системи управління.
Переваги нової системи управління, в основі якої лежали раціональність економність, ефективність, не змогли перехилити у свій бік шальку державних терезів. Ця система була приречена ще й тому, що територіальний принци управління, який базувався на децентралізації, даючи певний економічний ефект, одразу вступав у серйозне протиріччя з домінуючим принципом централізму.
Хрущовські реформи не виправдали пов'язані з ними сподівання, але закладена в них демократизація економічного життя сприяла вивільненню творчої енергії народу, що зумовило хоча і короткочасне, але стрімке підвищення ефективності радянської економіки в 50-ті роки. Створена в цей час база сприяла зростанню добробут населення СРСР. Так, в Україні 1951 —1958 pp. прибутки середнього робітника зросли на 230%. У 1957 р. було ліквідовано практику державних позик, які забирали майже 10% заробітків трудящих і були прихованою формою додаткового оподаткування
населення. Про зростання грошових доходів жителів України свідчить той факт, що сума вкладів в ощадних касах республіки зросла з 2,7 млрд. крб. 1950 р. до майже 19,7 млрд. крб. 1960 р.
Було скорочено робочий день і запроваджено п'ятиденний робочий тиждень. Серйозні зміни відбувалися на селі. Поліпшенню становища сприяли щомісячне авансування колгоспників, ліквідація натуроплати, списання заборгованості з податку і поставок за попередні роки. Саме в хрущовський період селяни нарешті одержали паспорти, яких фактично не мали з моменту запровадження паспортної системи 1932 р.
Значних розмірів набуло і житлове будівництво. Так, якщо 1918—1940 pp. республіці було введено в дію 78,5 тис. м2 загальної (корисної) площі, то лише 1956— 1965 pp. — понад 182 тис. м2. Це означало, що одержали чи збудували собі житло майже 18 млн. осіб. У побут багатьох сімей увійшла нова техніка — телевізор магнітофони, пральні машини. Це якісно змінило уявлення населення про життєві стандарти.
Контраст з періодом сталінського правління був разючим, хоча життєвий рівень радянських людей, як і раніше, суттєво відставав від західного. До того ж наприкінці 50-х — на початку 60-х років дедалі більше проявлялися негативні наслідк непродуманого реформаційного експериментування. Дефіцит товарів, 30-відсот-кове підвищення роздрібних цін на м'ясо та масло, замороження заробітної плати, відмова від обіцяного зниження прибуткового податку тощо — все свідчило про надт низький рівень життя населення.
Отже, у середині 50-х років гостро стала проблема необхідності глибоких якісних змін у господарстві. Пріоритетною ланкою в процесі реформування було обрано сільське господарство. Його стрімке піднесення було зумовлене посиленням матеріальної зацікавленості колгоспників у суспільному виробництві, створенням умов для розвитку особистого селянського господарства, поліпшенням якісного складу керівників сільськогосподарського виробництва. Спад, що розпочався 1958 p., був зумовлений посиленням адміністративного тиску на колгоспи, непослідовністю реформаційного курсу, поглинанням значної частини матеріальних та людських ресурсів хрущовськими «надпрограмними», примусовим викупом колгоспами техніки МТС тощо.
Така ж суперечлива картина склалася і в соціальній сфері. Безпосереднім наслідками реформування суспільства стали поліпшення умов праці, збільшення доходів на реальність, зростання житлового будівництва, підвищення рівня життя. Проте наприкінці 50-х років, коли реформаційний процес почав давати збої пробуксовувати, в соціальній сфері з'являються негативні тенденції та явища — дефіцит товарів, підвищення цін, замороження зарплати тощо.
16.3. Духовне життя в Україні основні тенденції та характерні риси
Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958,
1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.
Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.
1.Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання — подолат відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.
В основі реформи лежав принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання. Проте навіть на рівні проекту ця перебудова мала серйозні недоліки Відомий педагог-новатор В. Сухомлинський у своєму листі па адресу Хрущова (13 червня 1958 р.) справедливо вкапував на недооцінку гуманітарного аспекту освіти, на реальність загрози зниження загального рівня середньої освіти та ін. Ще більші недоліки виявилися при практичному здійсненні реформування. Матеріальнотехнічна база шкіл, вчительські кадри були неспроможні реалізувати нові завдання професійної підготовки учнів. Не виправдовувалися надії на високий професіоналізм спеціалістів, підготовлених на вечірніх та заочних відділеннях вузів, а саме ці форми навчання в процесі реформи вважалися пріоритетними. Якщо від 1950/5 навчального року до 1960/61 навчального року кількість студентів у цілому зросла більш ніж у два рази, то на заочних відділеннях — у 3,5 раза, а на вечірніх — більш, ніж в 11 разів. У 1960 р. на денних відділеннях вузів навчалося майже 199 ти студентів, на заочних — 174 тис., а на вечірніх — 44 тис. Суттєве зниження рівн студентів було зумовлене необхідністю для кожного абітурієнта при вступі на денне відділення мати обов'язковий дворічний стаж роботи на виробництві. Якіст підготовки випускників вузів та середніх спеціальних закладів значно відставала від кількісного їх зростання.
Хоча нова система освіти була досить своєчасною і в задумі містила кільк принципово правильних орієнтирів, через низку причин вона не тільки не змогла підняти освіту в країні на вищий щабель, але навіть погіршила освітянські якісні показники.
2.Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговоренн наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютног домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікаці українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв'язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школ Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської