History
.pdfзатягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужн дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини.
Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішни Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку н відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, н підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою м формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 p., могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.
Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидк формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічне слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.
11.6. Західноукраїнська Народна Республіка
Перша світова війна та жовтневі події в Росії стали чинниками, які кардинально змінили співвідношення міжнародних сил та геополітичне обличчя світ Багатовікові імперії захиталися під потужним тиском революційних вітрів
Потерпівши поразку і намагаючись зберегти імперію, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видає маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорської імперії, створити власні сейми, які представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави вбачався становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).
Саме у руслі цих положень законопослушні українські посли українськог парламенту, депутати галицького й буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Нове представницьке утворення одразу поставило питання про об'єднання західноукраїнських земель в одне ціле і проголошення Українсько держави. Така позиція українців вступила в протиріччя з намірами поляків, які вже 28 жовтня в Кракові створили польську ліквідаційну комісію, основне завдання якої полягало в розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади в краї представникам польської адміністрації. Акт передачі мав відбутися 1 листопада 1918 р.
За цих обставин українська сторона, яку представляли молоді українські офіцери, які ще у вересні 1918 р. утворили Центральний військовий комітет, вирішила взяти ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським оволоділи головними позиціями у Львові, взяли під контроль ратушу та інші державні установи і встановили свою владу в місті. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км2, а населення налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.
Оговтавшись після українського превентивного удару, польська сторона почала крок за кроком відвойовувати свої позиції в західноукраїнському краї. Кращ підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий дефіцит), досить швидко вийшли зі скрутног становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республіки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Станіслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дипломатичн представництва в Чехословаччині, Канаді, Італії, США, Бразилії тощо. Прот українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визнавати не поспішали.
За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. Фаетоні укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади
в Україні», затвердженого Трудовим Конгресом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа н дійшла, оскільки і ЗУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення західноукраїнського регіону Наддніпрянською Україною дало і певні практичні наслідки. Зокрема, під ча реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зразок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які складалися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, рекомендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омелянович-Павленко, який став командувачем (начальним вождем) УГА, та полковник С. Мишковський.
Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878— 1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898) Павлівське військове училище (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913) Учасник російсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917р.— командир української бригади в Катеринославі, з грудня 1917 р. — інспектор Генерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьманату — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав антигетьманське повстання Директорії. З грудня 1918 р. до початку червня 1919 р. — командуючий УГА. З червня 1919 р. — військовий радник/диктатора ЗУНР, з грудня 1919 р. — командир Запорозького корпусу і командуючий Армією УНР. З листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Каліші, Тарное/. У 1924р. переїхавдоПраги,деу!925р. очолив Музей визвольних змагань України У1944—1948 pp. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновникі Української Національної Ради (1948). Похований у Парижі.
Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевненіше почувала себе в ході польсько-українського протистояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боєприпасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в середині лютого 1919 р. Вовчухівськ операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгортатися в такій послідовності: на першому етапі передбачалося оволодіння залізничною лінією Львів-Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволенн Перемишля та вихід на лінію р. Сян.
Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р. до Галичини місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідност припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирн конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі відходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що
вразі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.
Зодного боку, антантівська пропозиція давала можливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) припинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність критичних умовах збройних протистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася афористичній фразі М. Омеляновича-Павленка: «Хай нас розсудить залізо і кров!»
Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поляки використали дл перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічне втрачати здобутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройн формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення Перемишлем. Стратегічна ініціатива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюючим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівництво ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антанти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафтовий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася невдачею.
У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись посилити свої позиції, направив на український фронт в Галичину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно дл боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союзниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польськоукраїнському фронті свіжих, добре озброєних сил кардинально змінила ситуацію на користь поляків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська контролювали майже всю Галичину, за винятком трикутника між Дністром, Збручем і Заліщиками.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію власних владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої повноваження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є Петрушевича.
Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) —державний і політичний діяч, один із керівників української революції 1917— 1920 р. Народився в сім'ї священика у м. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому
факультеті Львівського університету. Доктор права. У190 7—1918 pp. — І; посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917— 1918 pp. — голова Українського парламентського представництва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 pp. — член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919р. Акта злуки У HP і З У HP;
став членом Директори УНР. 9 травня 1919 р. політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича диктатором Західної області УНР Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні суперечності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо союзу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Відня. У серпні 1920 р Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі, головною метою якого стало відновлення політичної незалежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Польщі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Петрушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.
Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме під йог командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) широкомасштабну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорталася досить успішно — за два тижні було відвойовано значн частину Галичини, відкривався шлях до визволення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув останні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, посилення міжнародного тиску, перегрупування польських сил та призначення командуючим польськими військами в Галичині Ю. Пілсудського тощо стали основним причинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її виникнення вона зіткнулася з претензіями на західноукраїнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною агресією на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута та реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднання. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символічний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попр відчайдушні спроби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
11.7. Політика радянської влади в Україні 1919 р.
1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави — Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, стверджувалася в Україні радянськими багнетами, одержала нову назву — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з переїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на чолі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятаковим та Артемом (Ф Сергєєвим), які претендували на посаду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи — народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.
Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської державної структури. Ради існували переважно губернських містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, надзвичайні органи влади
— військово-революційні комітети (ревкоми). Це можна пояснити тим, щ більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддавати владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокували висунення в кандидати багатопартійній основі, контролювали процес виборів тощо.
Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію виконували і комітети бідноти, які активн створювалися радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у найчисленнішу верству суспільства — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприяти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося 10 березня 1919 p., коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв перш Конституцію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени, поступитися місцем вільним формам співжитт Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудящих ма здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Ра Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні питання.
У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтеграція радянських республік, які намагалися вистояти в жорстких умовах громадянської війни. 1 червня утворюється «воєнно-політичний союз» формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федерації. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобілізації та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єднання під керівництвом вищих органів РСФР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.
За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджувани економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
— націоналізація всіх підприємств;
—заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
—мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;
—введення продовольчої розкладки.
«Воєнний комунізм» — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати держав «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалис реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одному з листів ЦК РКП(б) адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, щ насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, щ налічували у своїх лавах 1500 осіб).
Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «П соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичног землеробства». Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...». Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григорьева. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури н
окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслам григор'євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців — Н Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.
Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадженн «воєнного комунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем деда критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердженн більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.
11.8. Україна в другій половині 1919 — на початку 1920 pp.
Рубіж 1919—1920 pp. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад н території України досяг апогею. Громадянська війна — найгостріша форма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичайн погіршення матеріального становища різних верств населення, гранична кризовість економіки, її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповідних докорінних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.
Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від термін «громадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918—1920 pp., на наш погляд, є необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної сут
протистояння у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовнішньою агресією», хоча навіть боротьб гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діапазон Розвиток громадянської війни в Україні у другій половині 1919 — на початку 1920
pp.мав низку особливостей:
1)значна кількість претендентів на владу в українських землях (більшовики білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо);
2)різновекторність політичних, економічних, національних орієнтацій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці — за, Директорія ж обстоювала незалежність української державності тощо);
3)відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України (співвідношення сил у травні 1919 р. між більшовиками, поляками, армією УНР, білогвардійцями, збройними формуваннями М. Григор'єва та Українською галицькою армією становило 30:21:14:10:8:17);
4)хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;
5)укладення численних нетривалих тактичних компромісів між ворогуючими сторонами;
6)пасивність основної маси населення України, яке у своїй більшості стал жертвою експансії та об'єктом насилля;
7)помітний вплив на події зовнішніх чинників (дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами тієї чи іншої воюючої сторони тощо).
Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділ Луганськом, згодом їм підкорилися Маріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, А. Денікін 3 липня 1919 р. підписує «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою якого був стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці липня денікінці встановили свій контроль над Кримом та майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігівщини. В Україні наступ білогвардійських військ розгортався у двох напрямках: північному — на Київ та південному — на Одесу.
Активізація дій збройних формувань денікінців, енергійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, Н. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальн послаблення позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу Правобережжі. Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єдналася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана, який очолив генерал-поручик М. Юнаков Характеризуючи ситуацію, командувач УГА М. Тарнавський писав: «Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві різні
держави, і впливи діаметрально рівних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно».
Протиріччя в новоствореному об'єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для боротьби з Польщею та радянською Росією ладен бу укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичн погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укладений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а формування УНР — на Одесу, по суті, був помилковим оскільки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу.
Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 p. спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Житомир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Київ. ЗО серпня, н зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочал підготовку до параду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдосвіта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова через міст, на якому українське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рішуче, і таки встановили контроль над значною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі галицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.
Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між радянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуація стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 особового складу українського війська. За цих обстави командуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Польщі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 листопада 1919р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.
У цей час майже в безнадійному становищі перебувала й армія У Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методів боротьби і здійснити рейд по тила денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимовий похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.
Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилис аутсайдерами під час жорсткої боротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Україною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Україну. Нова влада поділила завойовані землі на три області — Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кожної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були: