Vidpovidi_ISTORIYa_gotove

національних меншин. Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство "Геть неписьменність!‖ У 1923-1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі.

У1929 р. багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й.Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

Щоб придушити вільну думку, викликати страх, укріпити покору, сталінський режим розгорнув масові репресії. У сучасну публіцистику, наукову літературу увійшов образ ―розстріляного відродження‖. У 1930 р. був організований судовий процес над Спілкою визволення України, яка нібито була створена для відділення України від СРСР. Головні обвинувачення були висунені проти віце-президента Всеукраїнської Академії наук С.Єфремова. Перед судом постало 45 чоловік, серед яких були академіки, професори, вчителі, священнослужитель, студенти. Були винесені суворі вироки, хоча насправді ніякої підпільної організації не існувало. Подальші арешти в середовищі діячів науки і культури і жорстокі розправи проводилися без відкритих процесів. Закрили секцію історії Академії наук, був арештований М.Грушевський. Його незабаром звільнили, але працювати перевели до Москви. Туди ж перевели і кінорежисера О.Довженка.

У1938-1954 рр. було репресовано майже 238 українських письменників, хоча багато з них були прихильниками радянської влади, воювали за неї, відбулися як письменники вже після революції. За підрахунками істориків літератури, з них 17 розстріляні, 8 покінчили життя самогубством, 16 пропали безвісти, 7 померли в ув'язненні. Зазнавав арешту М.Рильський, 10 років провів у таборах за обвинуваченням в участі у міфічній Українській військовій організації Остап Вишня, були розстріляні Г.Косинка, М.Зеров, М.Семенко. Покінчив життя самогубством М.Хвильовий, який мужньо намагався врятувати багатьох товаришів. Закрили театр ―Березіль‖, арештували і розстріляли всесвітньо відомого режисера Л.Курбаса. Про масштаби репресій говорить і такий факт: з 85 вченихмовознавців репресували. Лише наркомат освіти ―очистили‖ від 2 тисяч співробітників[9, c. 106].

Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О.Довженко зняв документальні стрічки ―Битва за нашу Радянську Україну", ―Перемога на Правобережній Україні".

Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті "Українське слово" і "Литаври", а їх організатори, члени ОУН, О.Теліга та І.Ірлявський страчені гестапо.

Тема Великої Вітчизняної війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман ―Прапороносці‖ прославив ім'я О.Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.

Після війни було відновлене переслідування та ідеологічний тиск, нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом" припадає на 50-і роки. Це відбилося, зокрема, в таких документах ЦК КП(б) України, як "Об искажении и ошибках в освещении истории украинской литературы в ―Очерке истории украинской литературы‖, про журнали "Вiтчизна" і "Перець". У 1947 р. на пленумі Спілки письменників України огульній, кон'юнктурній критиці були піддані романи Ю.Яновського "Жива вода", І.Сенченка "Його покоління", повість П.Панча "Блакитні ешелони". У 1951 р. була розгорнута бучна кампанія проти вірша В.Сосюри "Любіть Україну", в якому нібито повністю був відсутній класовий підхід. Критики зазнавала з цих же позицій творчість М.Рильського, а С.Голованівського звинувачували в "безрідному буржуазному космополітизмі". Були проведені кампанії по розвінчуванню кібернетики і генетики як буржуазних наук, що зумовило відставання вітчизняних вчених від світового рівня.

Таким чином, ми спостерігаємо повне знищення української культури, гноблення української мови та літератури більшовицьким режимом. Перша половина ХХ ст. пронизана глибокими внутрішніми

протиріччями. Спостерігається такі процеси як викорінення української культури та проведення українізації. Послідовна політика більшовизму щодо ліквідації всього українського дається взнаки навіть ще сьогодні, оскільки ще й досі триває відродження української традиції та української культури.

46. Поясніть специфіку культуро творчих процесів у період існування радянської України. Розкрийте сутність методу соціалістичного реалізму.

Українське відродження 20-х років ХХ ст. – яскравий феномен історії українського народу. Його коріння – в нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 рр. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави.

Відродження охопило різні сфери життя, в тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів.

Передбачалося здійснити ліквідацію неписьменності за рахунок держави, але коштів на це виділялося мало. На селі ліди самі збирали кошти та продукти, наймали вчителів. На кошти товариства «Геть неписьменність!» утримувалося понад 2.5 тис. пунктів лікнепу, купувалася навчальна та методична літератури. Значна частина літератури завозилася з Росії. У 1922 р. з Росії було одержано 105.6 тис. примірників навчально-методичної літератури, у 1923 р. – 110.7 тис., що, очевидно, не допомогало українізації, а сприяло перенесенню російських методик, комуністичної ідеології на український грунт.

У 1920 р. в Україні провели реформу вищої освіти, що істотно відрізнялася від аналогічної реформи в Росії. Університети в Україні було ліквідовано, замість них та педагогічних інститутів організовувалися так звані Інститути народної освіти (ІНО), що мали два факультети – професійної освіти (чотирирічні) та соціального виховання (трирічні).

47. Поясніть фразу: "від політики "коренізації" до Розстріляного відродження".

Кореніза?ція — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного (а інколи — й панівного) статусу їхнім національним мовам. Проводилася у СРСР протягом 1920х років. Політика започаткована XII з'їздом РКП(б) у квітні 1923 року в Москві. «Коренізація» на практиці означала дерусифікацію, вивільнення різнопланових можливостей представників того чи іншого народу. Організація мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей — це лише деякі ключові проблеми, що їх належало тепер розв'язувати за офіційної державної підтримки на місцях. КП(б)У здійснювала цю політику в двох напрямах, дотримуючись лінії на «українізацію» і на сприяння розвиткові нацменшостей. Практично цю лінію реалізував насамперед наркомат освіти УССР. І ось хоч і каліченою, але українською мовою заговорили представники партійно-державної еліти. Не зважаючи на те, що «українізація» була специфічним явищем, її сприйняли представники української інтелігенції: і прокомуністично налаштовані, і ті, які прагнули в рамках тодішньої державності підтримувати національні традиції. Невипадково завдяки зусиллям таких діячів, як академік Михайло Грушевський (він повернувся в Україну в березні 1924 року) та інших, історичний і культурний процеси в Україні почали розглядатись як такі, що розвивалися поруч з історією Росії, а не як регіональний варіант останньої.

Так, під тиском «націонал-комуністів» Сталін і його оточення пішли на проведення контрольованої «коренізації». Пішли, маючи на меті згодом розпрощатись із цією політикою у звичний для себе, але трагічний для адептів цієї політики, спосіб. Це станеться через 10 років, наприкінці голодного 1932 року, коли офіційно буде засуджено «українізацію» як «петлюрівську», а її прихильники почали «українізувати» Соловки та інші сталінські табори. Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін «розстріляне відродження» належить Єжи Ґедройцю. Вперше це формулювання з'явилося у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка від 13 серпня 1958 року — як пропозиція назви антології української літератури 1917–1933 років, що її на замовлення Ґедройця підготував Лавріненко: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як загальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.― Назва тоді звучала би ефектно. З другого боку, скромна назва „Антологія― може тільки полегшити проникнення за залізну завісу. Що Ви думаєте?» Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905–1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

48. Розкажіть про внесок Л.Курбаса та О.Довженка в розвиток українського мистецтва.

Під кінець 20-х років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з'являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка "Звенигород", "Арсенал**, "Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру розірвав рамки певного провінціалізму, що був властивий українській сцені на початок XX ст., бо цензура не дозволяла ні постановок світової класики, ні нової драми, і вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Згадаймо лише один факт: макети мистецького об'єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.Ще працюючи у студії при театрі М. Садовського, Курбас спрямував свої зусилля у бік "естетичного театру" — від шаблонів акторського виконання, від гри "нутром". З цієї студії швидко виріс "Молодий театр" (1916), який виголосив у своєму "маніфесті" про "поворот до Європи", характерний на той час для всієї української духовної орієнтації, про розрив з традицією побутового театру, з панівним у театрі етнографічним реалізмом, який паралізує творчість і насаджує шаблон; новий актор не буде імітатором, в ньому інтелект сполучатиметься з високою акторською технікою й досконалим фізичним тренажем. Новий театр мав відповідати стилеві часу, якого слід шукати у символізмі й класицизмі, а також у філософському інтуїтивізмі, як його розумів філософ Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в царині мистецького осягнення світу. Курбасівці прагнули утворити "рефлексологічний театр" — театр негайного впливу.Першою програмною режисерською роботою Л. Курбаса стала вистава "ЦарЕдіп". Вокабула не лише театрально-революційною, ай полемічною відносно двох бачених режисером європейських постановок десятих років. Не величність непохитної і вольової постаті, схожої на пораненого приреченого звіра, а сумніви та передчуття Едіпа, обтяженого родовим злочином, приваблюють режисера. Головним на сцені було відчуття хаосу і темряви, що насуваються, і тема пошуку сил у собі, щоб їм протистояти. Курбас повернув хорові справді давньогрецьку роль: хор ніби акцентував ті чи інші порухи душі Едіпа, був відлунням переживань персонажів, акомпанементом сценічної дії; рухливість хору, експресивність його пластики створювали могутню трагедійну напругу, відбивали сучасний неспокійний світ.Іншою експериментальною виставою того ж 1918 р. був "Вертеп" - - абсолютно самобутня з національного боку вистава. Спектакль тримався того варіанта вертепу XVIII ст., де лялька Запорожця переважала всіх своїм розміром і була найактивнішою (це був свого роду протест проти остаточного розгрому Запорізької Січі Катериною II). Оскільки тепер вистава припала на час існування українського уряду, то сприймалася як відгук на сучасність. Цей вертеп був реформований: з двох боків біля чотирикутної будови ("скрині") посередині сцени були крилоси із школярських лавок, де розміщувалася бурсацька капела, яка під час дії реагувала співами на те, що бачила.

49. Визначте провідні тенденції української літератури ХХ ст.

Розвиток української культури в XX — на початку XXI століття можна поділити на такі етапи[1]: Національне відродження (1917—1933)

Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли

Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».

Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).

Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.

Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.

Національно-духовне оновлення (з 1987)

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.

50. Охарактеризуйте постмодерністські тенденції в українській художній культурі.

50. поняття "постмодернізм", "постмодерн", "постмодерністський" є багатозначними. Вони використовуються і для визначення своєрідного напряму в сучасному мистецтві, і для характеристики певних тенденцій у політиці, релігії, етиці, способі життя, світосприйнятті, а також для періодизації культури і означення своєрідної концепції, яка виникла внаслідок змін у суспільному житті й економічних структурах. Іншими словами, постмодерністські теорії виявляють особливості сучасних модернізацій них процесів у суспільстві, основні ознаки постіндустріального, посттехнотронного споживацького суспільства. Відкинувши можливість утопічного перетворення життя за допомогою мистецтва, представники постмодернізму прийняли буття таким, як воно є і, зробивши мистецтво гранично відкритим, наповнили його не імітаціями чи деформаціями життя, але фрагментами реального життєвого процесу. Останній тут звичайно лише критично корегується, а не перетворюється цілком у щось нове і небачене. (Нерідко дане поняття застосовується розширено, називаючи «постмодерністської» всі останні десятиліття ХХ століття в цілому, з їхній новий, тобто комп’ютерною, науково-технічною революцією, розпадом соціалістичної системи і т.д.).

У своєму принциповому антиутопізмі постмодерн відмовляється від підміни мистецтва філософією, чи релігійною політикою (не відмовляючись, однак, від різноманітних видів художнього експресаналізу всіх цих сфер культури). Відновлення чистоти й автономії творчості спричиняє посилення його незалежної, по-своєму «постідеологічної» (тобто вільної) соціально чутливості. Відмова від історії та аксіологічна індиферентність - це дві "імпортні" домінанти українського постімпресіонізму. І так само імпортовані тези homo ludens ("святкуючої людини"), гри, іронії, колажу тощо, які є практично похідними від перших двох.

Тут уже згадувалося про позаконтекстуальність теорії і практики постмодернізму в його слов'янському варіанті. Позаконтекстуальність виявляє себе в тому, що експортні парадигми нового естетичного кредо пристосовуються до локальних контекстів без будь-яких адаптаційних (чи, бодай, амортизаційних) заходів.

Хоч би якими складними не були проблеми постіндустріальних суспільств, це є проблеми суспільств консолідованих, базованих на стабільних механізмах державного, політичного та економічного врядування. На який би фарс не перетворювались часом американські вибори, скільки б не падало італійських урядів, державно-правова основа цих суспільств залишатиметься непорушна. Той політичний, економічний і правовий хаос, який в Україні помпезно називається "державотворенням", якраз чи не є постмодерною картиною в гіршому розумінні цього слова. При всій молекулярності сучасного життя в західних суспільствах система цінностей там і сьогодні вибудувана в певну піраміду, і горе злодіям, які сунуться поночі викрасти з цієї піраміди який скарб.

У посттоталітарних суспільствах система цінностей лише починає поставати з руїн. І є дуже велика небезпека, що новостворена система цінностей, не пройшовши еволюції в часі і будучи значною мірою вторинною, нагадуватиме реальні цінності приблизно так, як відбудовані собори нагадують зірвані в повітря храми: багато золота і фарби, зовнішня подоба є, але душі храму немає та й бути не може, а з точки зору археологічної відбудова нерідко межує із злочином, не набагато меншим, як сама руйнація.

До всього ж важить насамперед специфіка суто українська. Постійно цитується фраза Довженка про єдиний у світі народ із забороненою історією. Але, здається, моторошний сенс цієї думки і досі залишається за порогом свідомості. Чи в межах численних порогів несвідомості.

Натомість український історичний та історіографічний контекст увійде у безпосередню взаємодію з постмодерністською методологією західної історії (яка, завважимо, є всього лише однією з методологій). Цей варіант західної історіографічної методології вчить, що історія не існує ані як сублімація фактів, ані як аналіз. Історія - це інтерпретація і нашарування інтерпретацій. Отже, думка історика торкає не саме минуле, а лише одну чи більше його інтерпретацій, і тому покликана відтворювати історію знову ж таки як етично не заряджений колаж феноменів. У цьому сенсі метод класичного історика - вертикальний, углиб, а метод історика-постмодерніста - горизонтальний, поверхневий.

Подібна постмодерністська свідомість, некритично прищеплена до українських реалій, породжує не "плюралізм дискурсів", а пласко зводить можливі "дискурси" до впертої боротьби проти власної культурної та політичної історії - історії, на відміну від історії західної, ненаписаної, недописаної, або сфальсифікованої, не об'єктизованої у зовнішньому сприйнятті, не інтегрованої у відповідний контекст. Можна було б зацитувати відомі викличні заяви щодо нібито "неіснуючого" в Україні модернізму, "неіснуючої" еліти, "неіснуючої", нарешті, самої української літератури, яка, якщо десь і почалася, то хіба від самих постмодерністів (або, швидше, тих, хто себе ними вважає). Таким чином, у момент, коли українська культура та історія лише починають у теоретичному плані складатися як еволюційні системи, відбувається вперта і сліпа, апріорна деконструкція цих систем з боку самого інтелектуального світу.

52. Розкрийте феномен мультикультурності українського суспільства та проблему національної ідентичності.

Мультикультуралізм — явище суспільного життя, яке полягає в співіснуванні у рамках одного суспільства багатьох культур. Питання, пов'язані із концептом "національна ідентичність" необхідно розглядати в комплексі із такими поняттями як "нація", "національна пам'ять", "національна безпека", "національна свідомість", "національна самосвідомість". Лише за умови утвердження національної самосвідомості індивіда, її перетворення до рівня національної свідомості народу досягається такий рівень національної ідентичності, який характеризується високим ступенем консолідованості національної спільноти, відданістю національній незалежності, патріотизмом. Також національна ідентичність напряму залежить від національної пам'яті, бо сукупність уявлень національної спільноти про своє минуле, зафіксовану у формі знань, культурних стереотипів, символів, міфів, як прийнято визначати історичну пам'ять, завжди слугувала вагомим чинником творення нації. Адже, встановлення зв'язку між минулим і сьогоденням дає відчуття спільних коренів і спільного майбутнього, допомагає пристосувати нові форми суспільного життя до особливостей народного менталітету, звичок і традицій агальнонаціональна ідентичність включає в себе політичну ідентичність, що формується у процесі утворення окремих держав, коли створюються політичні і соціальні інститути, які покликані конституювати політичну спільноту та відмежовують її від інших спільнот. За умови формування громадянської культури, до рис якої належить довіра і здатність до кооперації, схильність до солідарних дій на користь суспільства, громадянська участь, усвідомлення того, що кожен несе свою частку відповідальності за стан справ у суспільстві, стає можливим створення громадянського суспільства. Якщо ж зі сфери політики через інститути політичного і громадянського суспільства спільнота "входить" до сфери культури варто вести розмову про громадянську націю і відповідно загальнонаціональну ідентичність. Задля утвердження загальнонаціональної ідентичності в Україні шляхом здійснення державної політики пам'яті варто:

1)забезпечити активнішу підтримку вихованню національних почуттів і патріотизму.

2)прийняти і реалізувати загальнонаціональну державну програму виховання, спрямовану на формування патріотичних почуттів та поглядів.

2)сприяти розвитку української культури та мови, зокрема в регіонах із недостатнім їх використанням.

3)сприяти відродженню національної традиції.

53. Визначте роль медіа середовища та інформаційних технологій у формуванні картини світу особистості.

53. Сучасна людина занурена в інформаційне середовище, адже живе серед телебачення,книг, журналів, та комп'ютерних ігор. Таким чином, інформація відіграє все більшу роль в життєвому циклі людини, пронизує всю його діяльність та формується інформаційний спосіб життя. За рахунок цього Сучасне інформаційна середовище дуже суперечливе, але водночас надзвичайно різноманітне за характером представлених ідеологій, точок зору, підходів до тих чи інших явищ. Головна складова інформаційного середовища - інформаційний фонд. Сьогодні інформаційний фонд розрізняється різноманітними як за змістовним і видовим ознаками, так і за видами носіїв інформації (книги, аудіо та відеокасети, компакт - диски, електронні видання та ін.).[2] Інформаційне середовище має кілька ієрархічних рівнів:

·Глобальний;

·Міжнародний;

·Загальнодержавний;

·Регіональний;

·Локальний.

Тобто, інформаційне середовище можна характеризувати за масштабом, причому для кожного суб'єкта будуть присутні всі три рівні в тій чи іншій мірі. Територіальна вираженість цих масштабів полягає в концентрізаціі інформаційного середовища, де кожен буде відображати масштаб інтересів суб'єкта, представляючи собою поле інформаційного споживання суб'єкта. Причому, з розвитком суб'єкта зсув інтересів відбувається, як правило, на глобальному рівню, тобто коли він має достатньо знань для сприйняття більш глобальною, більш абстрактної інформації.[3] Практичне вивчення інформаційного середовища можливо на прикладі засобів масової інформації

(друкованих та телевізійних), що взаємодіють із людьми. Структура інформації, яка надається засобам масової інформації, в ідеальному випадку повинна відображати потреби населення, а в реальному випадку відбувається практично навпаки – засоби масової інформації формують світогляд і інформаційні потреби населення, в чому і проявляється їх роль як найважливішого інструменту державного та регіонального управління. Засоби масової інформації як об'єкт дослідження зручні й тим, що вони містять різнорівневу інформацію, яку легко сегментувати для кожного видання, вони ж саме і створюють та удосконалюють інформаційне середовище. снують такі види інформаційного середовища:

Внутрішнє середовище (мікросередовищі) – це всередині приміщення, в якому знаходиться людина (офіс, виставковий комплекс, читальний зал тощо). Зовнішнє інформаційне середовище (макросередовищі) - за межами офісу та підприємства. Зовнішнє інформаційне середовище накладає відбиток на внутрішнє середовище.[7]

54. Дайте характеристику культури мережевого спілкування.

54. Ще донедавна, кілька років тому, ми, українці, стикаючись з інтернетом, відчували себе чужими цьому світові, а й справді: є величезна частка мережі для англомовного користувача, менш громіздка, але не менша за ефективністю московитська частка — о, так, звісно, існувало кілька українських сайтів, та кажучи про спілкування на них, його найкраще можна описати словом «стриманої швидкості». Так давно, що й не згадати, було засновано Укрцентр, існує він вже чи не ледь десятиріччя, але погляньте на те, яка там інтенесивність спілкування. Безумовно, швидке мережеве спілкування зводить людину з глузду, але як відомо чим більше варіантів, тим імовірніше, що вдастся знайти підходячий — в даному випадку людей, з якими приємно і корисно спілкуватися буде саме тобі.

Етикет - це порядок поведінки, прийнятий у певних соціальних групах. У мережі Інтернет, яка теж є суспільною групою, також сформувалися свої загальновизнані правила, на базі яких будується спілкування в мережі.

Спілкуючись в мережі, не забувайте - Ви маєте справу з живими людьми. Правила хорошого тону для звичайного світу і для віртуального єдині. Не пишіть і не робіть нічого такого, чого не хотіли почути або побачити самі. Навчіться доводити свою позицію, не принижуючи опонента. Інтернеткультура (англ. Internet culture) - це культура подачі інформації та культура спілкування користувачів

в Інтернеті. Як глобальний феномен інтернет-культура (кіберкультура користувачів Інтернету) виникла завдяки Інтернету і набула ознак відокремленого суспільного явища в рамках людської цивілізації. У поняття інтернет-культури можуть входити найрізноманітніші аспекти. Інтернет дав людям багатий інструментарій та можливість кожному виразити себе індивідуально в глобальному інформаційному просторі.

Інтернет-культура породила такі явища, як «блоги» і «література в інтернеті». Атрибутом інтернеткультури є, серед іншого, використання «смайликів» і акронімів англійських виразів, таких як IMHO

і RTFM.

У російській пресі та інших джерелах про «інтернет-культурі» пишуть нерідко

55.Визначте основні проблеми, що постали перед українською культурою в роки розбудови незалежної держави.

55. Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т.Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетножурнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І.Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939 р., уперше публікуються матеріали про голод 1932-1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтеліґенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Ми можемо говорити про те, що в суспільстві склалася нова соціокультурна ситуація, яка характеризується іншими соціально-економічними умовами, формами власності, характером стосунків між людьми, соціальною структурою, системою цінностей. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ ст. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72% населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67%, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей – за даними американського соціолога І.Бремера (1994), 54% росіян у Львові і 65% у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.

Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

56. Визначте роль меценатської діяльності у формуванні української національної культури.

Українські меценати — особи, українського походження або ті, що безкорисливо матеріально підтримували (підтримують) розвиток української культури, освіти, охорони здоров'я та незахищені категорії населення. Українське меценатство має досить давню історію, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи початком XXI століття. Україна, так історично склалося, довгий час не мала державності, яка стала б на захист української культури, мистецтва, освіти, науки, мови. Тому знаходились філантропи та шанувальники українства, які зробили вагомий внесок у збереження та розбудову української нації. У цій статті названо в хронологічній послідовності окремі вагомі приклади меценатів як українського, так і неукраїнського походження, але діяльність яких була спрямована на українські терени.

57. У чому полягає виключне значення Києво-Печерської лаври в історії української культури.

57.За майже тисячу років існування Києво-Печерської лаври мільйони селян, міщан, купців, князів, митців України, об’єднаних містким поняттям прочани, віддавали шану цьому священному місцю. Саме для цього переважно й ходили до Києва – вклонитися святим отцям, спокутувати гріхи, відродити свій дух. Києво-Печерська лавра – символ духовного єднання України, уособлення душі українця, найголовніша святиня його віри.

Вона виникла в часи піднесення українсько-руської держави, за князювання Володимира – Ярослава і вже першими десятиліттями свого існування ствердила правдивість пророцтв святого Андрія Первозванного, що «засяє на сих горах Благодать Божа». Згаданий уперше в літописі 1051 р. Печерський монастир уже в 70-х роках XI ст. стає провідним інтелектуальним центром УкраїниРуси. Святі преподобні Антоній, Феодосій, Нікон, Аліпій та інші отці монастиря своїми духовними подвигами й праведним життям вказували народові шлях до вершин моралі, правди, віри. 118 канонізованих ченців спочивають у Ближніх і Дальніх печерах лаври – такої кількості святих поховань не має жодна східнослов’янська обитель.

Печерська лавра стала зразком організації чернечого життя на Русі, її студитський общежительний статут згодом був прийнятий усіма монастирями; головна Успенська церква Печерського монастиря стала архітектурним взірцем для багатьох церковних споруд; шістдесят насельників лаври стали єпископами й архімандритами по всіх східнослов’янських землях.

У келіях Печерського монастиря запалав світильник рідної культури. Ченці лаври започаткували багато видів мистецтва й науки в Україні: Нестор-літописець – перший історик України-Руси, автор «Повісті минулих літ», що є головним джерелом вивчення нашої стародавньої історії; Агапій – перший відомий лікар; Аліпій – перший живописець, і це далеко не повний перелік.

Але до останніх часів значення лаври в українській культурі згадувалося дедалі менше. Все частіше лунали твердження, що Печерська лавра – це визначний центр російської культури, максимально підкреслювалася «общерусскость» Печерської обителі. Не заперечуючи внесок цього київського духовного центру в скарбницю всіх східнослов’янських культур, ми одночасно мусимо пам’ятати, що лавра – це передусім феномен української культури, її органічна й дорогоцінна частка.

58.Розкажіть про свій улюблений вид мистецтва, провідних авторів та визначні твори.

58.Живо?пис (маля?рство, фр. peinture, англ. painting, болг. живопис, рос. живопись, пол. malarstwo, чеськ. mal??stv?) — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів нанесенням фарб на тверді, гнучкі або тканеві поверхні, а також твори мистецтва, створені таким способом Як і інші види мистецтва, живопис може виконувати пізнавальну, естетичну, релігійну, ідеологічну, соціально-виховну або документальну функції.

Проте основне і першочергове, виразне і змістовне значення в живописі має колір, який сам по собі є носієм ідеї (в тому числі і в силу психологічних факторів впливу і сприйняття). Це вельми переконливо роз'яснює і показує, наприклад, теорія Й. Іттена. Невипадково існує таке поняття як «літературність», коли живопис, з тієї чи іншої причини, не володіючи достатніми пластичними і виразними якостями, залучає до свого арсеналу чисто розповідну, «літературну» складову.

«Кобзар» (в сучасній орфографії укр. Кобзар; в орфографії прижиттєвих видань Шевченко Кобзар) - назва збірки поетичних творів Тараса Шевченка.

Вперше «Кобзар» був виданий в 1840 році в Санкт-Петербурзі за сприяння Євгена Гребінки. До збірки увійшло вісім творів: «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» і «Думи мої, думи мої, горе мені з вами », написаний спеціально для цього збірника, і є як би епіграфом не тільки до цього видання, але й до всієї творчості Тараса Шевченка.

Після видання цієї збірки кобзарем стали називати самого Тараса Шевченка. Навіть сам Тарас Шевченко після своїх деяких повістей почав підписуватися «Кобзар Дармограй». Полные издания «Кобзаря» — заграничные (лучшее — львовское, в 2 томах, под редакцией Огоновского[источник не указан 481 день]). В России все издания «Кобзаря» сокращѐнные, с пропуском резких политических стихотворений. История изданий «Кобзаря» указывает на чрезвычайно быстрое его распространение в новейшее время, в зависимости от развития образования. Первое издание (Мартоса) вышло в 1840 году. Через 4 года появилось 2-е издание «Кобзаря», куда вошли уже «Гайдамаки». Третье издание вышло в 1860 году, после возвращении поэта из ссылки. Оно появилось благодаря материальной поддержке со стороны известного сахарозаводчика Киевской губернии Платона Симиренко. Это издание встретило в Петербурге очень сильные препятствия со стороны цензуры и только благодаря

заступничеству министра народного просвещения Ковалевского увидело Божий свет. В 1867 году появляется «Чигиринский торбанист-певец» (4-е издание «Кобзаря»). В том же году Кожанчиков издаѐт сочинения Шевченко в двух томах, содержавших в себе 184 пьесы. Через два года вышло 6-е издание Шевченко.

59. Охарактеризуйте меценатську діяльність як ментальний вимір української моральної культури.

Українські меценати — особи, українського походження або ті, що безкорисливо матеріально підтримували (підтримують) розвиток української культури, освіти, охорони здоров'я та незахищені категорії населення. Українське меценатство має досить давню історію, починаючи з часів Київської Русі і закінчуючи початком XXI століття. Україна, так історично склалося, довгий час не мала державності, яка стала б на захист української культури, мистецтва, освіти, науки, мови. Тому знаходились філантропи та шанувальники українства, які зробили вагомий внесок у збереження та розбудову української нації. У цій статті названо в хронологічній послідовності окремі вагомі приклади меценатів як українського, так і неукраїнського походження, але діяльність яких була спрямована на українські терени.

60. Пригадайте основні етапи розвитку українського друкарства.

Перші друковані книги староукраїнською мовою видав Швайпольт Фіоль у своїй друкарні в Кракові («Осьмогласник» (1491) з дереворитом «Розп'яття», «Часословець» (1491), «Тріодь пістну» (не датована) і «Тріодь цвітну» (1491)).

«Псалтырь» Франциска Скорини, видрукований 1517 у Празі як посібник для шкільних потреб, та інші книги проникали в Україну і Росію, переписувалися від руки в численних копіях.

ВУкраїні перша підтверджена документально друкарня існувала у середині 15 ст. Відкриті в останні роки документи свідчать, що у 1460 році львівський міщанин Дропан Степан подарував свою друкарню львівському Онуфріївському монастирю. Це перша з відомих згадок про друкарство в Україні і Львові зокрема. Уявний портрет першодрукаря Степана Драпана у майстерні створений сьогодні в рамках проекту «Українці у світі».

Друга з відомих в Україні друкарень заснована у 1573 році Іваном Федоровичем у Львові. Пізніше почали діяти Острозька друкарня, Києво-Печерська друкарня та інші. В сучасних друкарнях є цехи основного виробництва (складальні, фотоцинкографські, стереотипні, виготовляння офсетних форм і форм глибокого друку, друкарські та брошурувально-палітурні) і допоміжного (наприклад, ремонтно-механічні).

Вукраїнському Бересті існувала друкарня вже в 60-х роках 16 століття, а у 1574 Іван Федоров, вигнаний з Москви, надрукував у Львові книгу «Апостол», хоча є дані, що років за 20 до того вже з'явилися книги невідомих львівських друкарів.