Vidpovidi_ISTORIYa_gotove

Т. Шевченко оновлює жанр балади («Причинна», «Утоплена», «Тополя», «Лілея»), вносячи у нього сильний фантастичний елемент, заснований на народних легендах і повір'ях, традиційне для романтизму намагання пізнати таємниче, незвідане, його твори позначені сим. ним ліричним струменем, який виявляється у ліричних монологах, авторських відступах, розкутості форми, в ліричних пейзажах. В українській літературі романтизм допоміг здолати бурлескну традицію, розширити тематику, збагатити жанрову систему вітчизняного письменства такими формами, як балада, ліро-епічна поема, думка, елегія, романс, поглибити народність і самобутність творів. За визначенням Д, Чижевського, романтична українська література проходить певні етапи розвитку. Ії зародження припадає на межу 20-х—30-х років, коли у Харкові плідно працюють М. Костомаров, М. Метлинський, Л. Боровиковський. Наприкінці 30-х років у Галичині романтизм був представлений «руською трійцею» — М. Шашкевичем, Я. Головацьким, І. Вагилевичем. У 40-х роках Кирило-Мефодіївське братство в Києві стає осередком романтичного руху (Т. Шевченко, П. Куліш). Останнім сплеском його вчений вважає час виходу в Петербурзі журналу «Основа» (1861 — 1862 рр.). Проте і в наступні десятиліття з-під пера українських письменників, поряд з реалістичними, виходили й романтичні твори, зокрема «Кармелюк» М. Старицького, «Захар Беркут» І. Франка, «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. В романтичному напрямі розвивалася творчість відомих письменників XX ст.— М. Хвильового, Ю. Яновського, Олеся Гончара.

36. Розкажіть про особливості розвитку освіти в Україні в ХІХ ст.

У процесi формування украiнського етносу свiтогляднi функцii в суспiльствi виконувала насамперед релiгiя. Релiгiйнi уявлення нак-ладали свiй вiдбиток на естетичнi смаки i морально-етичнi уподобання, впливали на жанрову структуру худоjноi культури.

Головними осередками культури, як у попереднi часи, залишалися князiвськi двори, монастирi та церкви. У них зосереджувалися освiченi люди, велось лiтописання, переписували й перекладали книги.

Уперiод феодальноi роздробленостi важливу роль у культурному розвитку украiнського етносу поряд з Киiвом

та Чернiговим стали вiдiгравати мiста Галицькоi землi - Галич, Холм, Перемишль, Львiв, а також Волинськоi - Володимир та Луцьк. Проте Киiв продовжував зберiгати своi давнi традицii в духовному життi слов.-янських наро дiв.

Найбiльш освiченим на Украiнi у той час було духовенстно, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти i ремiсникiв. Письменнi люди, знавцi iноземних мов працювали у князiвських та єпископських канцелярiях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.

Загарбання украiнських земель польсьькими та литовськими феодалами в другiй половинi ХIV ст. завдало вiдчутних втрат украiнськiй культурi. Разом з тим у цєй перiод йшов безперервний процес багатостороннього спiлкування украiнського, бiлоруського i литовського народiв, розширення взаємовпливiв у сферi культури. Наприклад, реформацiя, яка почалася в європi у першiй половинi ХVI ст., сприяла поширенню у Польщi гуманiстичних i протестантських течiй. У свою чергу, прогресивнi iдеi, що поширювалися у Польщi, мали велике значення для украiнськоi культури. Розвитковi прогесивних традицiй в культурах обох народiв сприяла боротьба з феодальною реакцiєю

уформi контрреформацii.

УХV - першiй половинi ХVI ст. багато вихiдцiв з Украiни здобували освiту в Кракiвському, Празькому та Болонському унiверситетах. У списках студентiв Кракiвського унiверситету знайдено поняд ЗО iмен уродженцiв Дрогобича та 70 - iз Самбора. У цьому унiверситетi навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та iнших мiст. При Карловому унiверситетi у Празi був створений спецiальний <литовський колегiум>, де навчалися литовцi, украiнцi, бiлоруси.

Удругiй половинi ХVI - першiй половинi ХVII ст. на Украiнi продовжували дiяти елементарнi школи при церк вах i монастирях, однак це вже не вiдповiдало вимогам часу. Потреби суспiльства вимагали освiчених людей як для господарськоi, так i культурно-просвiтницькоi дiяльностi, За розв.язання цього завдання взялося не духовенство, а свiтськi кола - окремi магнати, шляхта i особливо мiщани, якi стали об.єднуватись у братства.

Першою навчальною установою такого типу на Украiнi стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. вiдомим дiячем i меценатом ук-раiнськоi культури князем Костянтином Острозьким

(1526 - 1608 рр.) . Сучасники називали ii <тримовним лiцеєм>, бо навчали в нiй трьох мов: грецькоi, церковно-слов.янськоi й латинськоi, а ще - <Греко-слов.-янською Академiєю>.

Острозька школа згуртувала навколо себе вiдомих на той час дiячiв культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. ХVI ст.- 1594 рр.) став ii ректором. На нивi освiти i культури плiдно працювали друкар Iван Федоров (р. н. невiд.- 1583 р.), священик Дем.ян Наливай-ко (р. н. невiд.- 1627 р., рiдний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публiцист Клiрик Острозький та iн.

В кiнцi ХVI ст. Острозька школа стала поступово занепадати. Причи-ною того було посилення пацiонально-релi- гiйного гнiту пiсля прого-лошення Брестськоi церковноi унii та смерть ii мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послiдовники, прийнявши католицизм, не були зацiкавленi у продовjеннi дiяльностi школи, яка вела активну боротьбу проти католицькоi експансii. У 1624 р. в Острозi осiли єзуiти, якi вiдкрили там свiй колегiум. Практично з того часу школа припинила свою дiяльнiсть.

У розвитку освiти на Украiнi в кiнцi ХVI - на початку ХVII ст. важливу роль вiдiграли братськi школи. Провiдною серед них була школа Львiвського Успенського Братства, органiзована у 1586 р. Стефаном Зизанiєм, Юрiєм Рогатинцем, Iваном Красовським та iншими дiячами ук раiнськоi культури. У подальшiй дiяльностi школи ваjливу роль вiдiграли такi вiдомi вченi i письменники, як Лаврентiй Зизанiй, Ки рило Транквiлiон-Ставровецький та Iван Борецький (майбутнiй митрополит Iов), Сильвестр Косiв та iн. Професора фiлософii цiєi школи Iсаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Киiвськiй Академii. Зразково поставленою справою навчання та вихован ня школа прагнула пiдготунати учителiв i священикiв до практичноi роботи на нивi освiти, щоб протидiяти впливу антиукраiнських єзуiтськик шкiл. Студенти школи виступали прилюдно з промовами, а митрополит Михайло Рогоза навiть дозволив кращим учням проповiдувати в церквах.

Навчання у братських школах починалося з оволодiння слов.янською

граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецькоi мови. У Львiвськiй братськiй школi вивчалася також латинська мова, знання якоi давало змогу учням знайомитися з досягненнями захiдноєвропейськоi науки та лiтератури. До програм братських шкiл були включенi поетика, риторикя, музика, якi мали важливе культур-но-просвiтнє значення.

Наприкiнцi ХVI - на початку ХVII ст. братськi школи дiяли в ба-гатьох мiстах Украiни. Крiм Львова i Луцька вони були органiзованi у Галичi, Рогатинi, Стрию, Перемишлi, Городку, Комарнi, Кременцi та iнших мiстах. Всi вони будувалися за принципами Львiвськоi братськоi школи, яка надсилала iм свiй статут, допомагала навчальними посiбниками, а iнодi й вчительськими кадрами.

При активнiй пiдтримцi Львiвськоi братськоi школи було видано три

пiдручники. <<Буквар>> I. Федорова (Львiв, 1574 р.). граматику <Адельфотес> (1591 р.). <Граматику словенську> (Вiльно, 1619 р.). Граматика <Адельфотес> була написана пiд керiвництвом запрошеного до Львова визначного грецького фiлолога архiєпископа Арсенiя двома мовами: грецькою та староукраiнською i була призначена не тiльки для вивчення мови. Даний пiдручник служив вступом до вивчення iнших наук: дiалектики, риторики, музики, арифметики, геометрii, астрономii, медицини та богослов.я.

У 1615 р. була заснована Киiвська братська школа. Органiзаторами братства та засновниками школи були киiвськi мiщани, вченi Захарiя Копистенський, Тарасiй Земка та Памло Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як i у Львiвськiй братськiй школi. На початку ХVII ст. в Украiнi почали виникати єзуiтськi школи. Перша з них була створена в Ярославi (1575 р.), потiм у Львовi та Луцьку (1608 р.), Києвi (1615 р.), Кам.янцi-Подiльському та Острозi (1624 р.), Уjгородi (1646 р.) та в iнших мiстах.

Одночасно з фiлософською думкою розвивалась iсторична. Пiдвищений iнтерес до iсторичного минулого свiдчив про рiст нацiональноi самосвiдомостi украiнського народу, що позначилося на пiднесеннi нацiонально-визвольноi боротьби проти панування шляхетськоi Польщi.

Багато мiсця в iсторичнiй лiтературi того часу вiдводилось козацтву, яке в кiнцi ХVI - на початку ХVII ст. перетворювалось у важливу суспiльно-полiтичну силу, котра боролась за соцiальне та нацiональне визволення украiнського народу.

На фонi духовноi культури украiнського народу видiляється пос-тать визначного церковного i культурного дiяча, теолога i реформато-ра, вченого та органiзатора украiнськоi вищоi школи Петра

Могили (1597 - 1647 рр.). Вiн був нащадком молдавськоi княжоi династii, спорiдненоi з украiнськими i польськими аристократичними родами.

П. Могила виховувався в Украiнi пiд керiвництвом учителiв Львiвсь-коi братськоi школи. Вищу освiту одержав у Захiднiй європi, де студiював теологiю. Як архiмандрит Києво-Печерськоi лаври, вiн 1627 р. був висвячений на єпископа у Львовi, потiм протягом чотирнадцяти рокiв перебував на посадi киiвського митрополита. Його дiяльнiсть охоплює щирокi сфери церковного i культурного життя того перiоду iсторii Украiни, який по праву можна назвати Могилянською добою.

П.Могила доклав багато зусиль для пiднесення Киiвського Богоявленського братства. Вiн провiв реформу Киiвськоi братськоi школи на зразок захiдноєвропейських колегiй i з того часу вона стала називатися Києво-Моги лянською академiєю. Навколо академii вiн згуртував визначних ученихтєологiв. Столицю Украiни Киiв називали тодi Могилянськими Атенами. За рахунок прибуткiв монастирiв П. Могила органiзував перебудову церкви Киiвськоi Софii i Спаса та провiв розкопки руiн Десятинноi церкви. Вiн також здiйснив заходи для канонiзацii всiх печерських угодникiв .

37. Охарактеризуйте класичну українську літературу.

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий, підтримував особисті зв’язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті «О стихотворениях червонорусских», «О правописании малороссийского языка», «Сказание о Колиевщине» сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що «жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою» (Киевлянин. — К., 1841. — С. 141).

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був зв’язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

Безумовно, що поміркованого Максимовича і революційного Шевченка єднали спільні ідеї, які збігалися в пластах культурно-мовного плану і розмежовувались у пластах соціально-політичних.

Як важливу пам’ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки розглянемо неповторну «Історію Русів».

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час. «Історія Русів» — твір, який з’явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського

повіту на Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась «Історія Русів» 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

«Історія Русів» — це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка.

Польща згодом вдалась до утисків українців і рівноправність була порушена. Богдан Хмельницький

— головний герой «Історії Русів» — вишколений, досвідчений діяч. У всіх бідах України після Хмельницького автор звинувачує московських володарів — воєвод, їхнє військо та порядки, заведені ними. Багато уваги приділяється Івану Мазепі. Разом з Мазепою автор вболіває за образи, насильство, завдані царськими деспотами українському народу. Автор обстоює думку, що правда, справедливість, богоповага є основою кожної політичної системи. Всю книгу поєднує головна думка: людське життя — над усе, над усяку ціну, свобода людини — невід’ємне її право, власність її — має бути недоторканною, ніхто не може забрати її, вона має захищатись державою. «Історія Русів» — це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей — воля, незалежність народу українського. З осудом оповідається в трактаті про прокляття Петром Івана Мазепи, про жахливу кампанію тортур, яка супроводжувала це. По суті прокляття царя-тирана діє і до наших днів. Ще ім’я Мазепи та його прихильників оповите мороком брехні.

Описується каторжна робота українських козаків та селян на каналах та укріпленнях, на будівництві міста Святого Петра, де гинули вони десятками тисяч. Такою постає історія України-Русі зі сторінок «Історії Русів».

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським університетом).

В «Украинском вестнике», зокрема, привертають увагу своїм гуманістичним звучанням статті М. Грибовського, Р. Гонорського, В. Каразина, І. Воронова.

І ці думки ґрунтуються на тому, що в основі законів має лежати політичний досвід народу, його традиції, звичаєве право.

Друкувались тут і статті Р. Гонорського, у яких дуже помітний вплив декабристських ідей. У статті «О духе времени» він подає своє бачення невпинного розвитку суспільства, його прогресу в науці, культурі, політиці. «Дух времени есть поток все увлекающий за собою». Опір цьому потоку призводить до руйнувань, принаймні в системах філософів і політиків. Зважмо, що це був період недалекий після Великої французької революції. Отже, її ідеї поширились і в Україні. А сам автор був причетний до декабристського руху.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст (1756—1823). Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоревім», яке переклав російською мовою.

Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін (1778—1845) — генерал-губернатор Лівобережної України (1816—1834). Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т. Г. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

Князя Олександра Безбородька ми вже згадували як можливого автора «Історії Русів». Його заслуга як політичного діяча, що був міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, у тому, що він домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко.

Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму і привело до революційного висновку про необхідність здобуття волі шляхом революції, удаючись до сили. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гніту.

Тарас кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить».

Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета — це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» — це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним. Воно і сьогодні основний чинник нашої державної незалежності. Адже незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому головна національна значущість поета. У своїй поезії і поглядах Шевченко дотримувався революційних методів боротьби за справедливість. І хоча спілкувався з багатьма діячами українського ліберального руху, зокрема з Максимовичем, членами КирилоМефодіївського товариства, його неприйняття суспільної несправедливості було таким сильним, що вихід він бачив лише в революції. «Борітеся, поборете», «Учітеся, брати мої», «Обніміте, брати мої, найменшого брата!» Ці заклики кличуть до волі, освіти, дружби. Політична заслуга Шевченка в тому, що він перший серед багатьох представників інтелектуальної еліти XIХ ст. дійшов думки про самовизначення українського народу і України як держави. За свої погляди він відбув 10 років рекрутчини та й поклав усе життя.

Цікавою є оцінка Шевченком Богдана Хмельницького. Він шанує його за величний і бунтарський дух та звинувачує за союз з Росією, за втрату вибореної незалежності.

Особливо відзначається своєю політичною спрямованістю поема «Гайдамаки» (1840 р.). Поема створена на основі народних переказів про криваві події Коліївщини. Він стоїть на позиціях рівності між народами, їх єдності. Поет не сприймає і представників слов’янофільського табору, і відірваних від життя народу українських патріотів.

Виключне значення має передмова до видання «Кобзаря» 1847 р., яке так і не вийшло. Тут викладені прогресивні політичні погляди на роль літератури і літературної праці. «Передмова» побачила світ лише в 1906 р. у 8-й книзі журналу «Былое».

Документом великого значення є «Автобіографія», написана поетом. Це гнівний осуд деспотизму, тиранії, жорстокості, мерзенності самодержавного ладу — системи, у якій були затоптані і людська гідність, і свобода, і всі інші культурні, політичні та духовні цінності, вироблені колись під час сплесків українського цивілізованого мислення. В усій попередній історії України поет і політичний мислитель Шевченко бачить своєрідну школу для виховання народу, формування його політичної цивілізованості і зрілості, а отже, соціальної і політичної свободи.

Цікаво те, що цей настрій в українському суспільстві, в його мисленні помітив сучасник Шевченка німецький дослідник Георг Колль (1841 р.). Ось його свідчення: «Нема найменшого сумніву, що

колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську державу».

Ми сьогодні є свідками і Шевченкових передбачень, і прогнозів німецького вченого.

Першою політичною таємною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське братство. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і несприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя.

Українська інтелігенція пішла до народу. Імперські можновладці вже 1863 р. забороняють друкувати книжки українською мовою. Адже відібрати мову значило відібрати самостійність. А 1876 р. українській політичній думці і культурі нанесено удару невимовної підступності. Мова йде про так званий Емський указ, який заборонив повністю друкувати українською мовою щоб то не було. Заборонялись промови, молитви, навіть українські пісні на концертах.

38. Визначте роль П.Чубинського, М.Драгоманова, П.Куліша, М.Грушевського в історії української культури.

Грушевський поєднав наукову роботу з суспільно-політичного та культурно-освітньою працею. Власне, кожен з цих напрямів прикладання активності М.Грушевського мав політичне забарвлення. Наукова спадщина вченого фактично стала історичною метрикою українського народу, одним з основоположних компонентів формування національної ідеології. Вістря його культурно-освітньої діяльності постійно було спрямоване, з одного боку, на пропаганду ―української ідеї‖ в позаукраїнському етнічному просторі, з іншого – на прищеплення національної самосвідомості у якнайширших верств українського населення. Однак попри це політика не була для М.Грушевського самоціллю, а громадський інтерес у галицький період явно домінував над суто політичним.

В організації історії Наукового товариства ім. Шевченка є ствердження, що роки 1897-1913, на які припадає час головування М.Грушевського, - це найкращий період розвитку Товариства. Без М.Грушевського тодішнє НТШ не осягнуло б того ―золотого віку свого науково-творчого життя і не стало б тодішньою квітучою, хоча й невінчаною національно. Академією наук.

Довголітня й багатогранна творча і громадсько-політична діяльність М.Грушевського виступає нині в якості національного чинника, може скласти добру основу для сучасного українського національно-державного відродження, духовного розвою нації. В нашій пам’яті М.Грушевський назавжди залишиться як автор монументального дослідження ―Історія України-Руси‖, і як один з головних творців українського культурно-державного відродження. Глибокі знання як вітчизняної, так і загальноєвропейської і всесвітньої історії та суспільної думки, природна обдарованість і надзвичайна працездатність дали можливість М.Грушевському стати вченим, який вивів українську історичну науку на європейську арену, створив оригінальну концепцію історичного розвитку України в контексті європейської і світової історії. у цьому безперечна велич М.Грушевського і непересічне значення його творчої спадщини для українського народу. Доки живе Україна, житиме з нею в наших серцях талановитий і самовідданий її син – МихайлоГрушевський Михайло Драгоманов - бере активну участь у громадському житті Наддніпрянської України 1873-

1875 рр. Це і викладацька робота, і діяльність у Київській громаді. Фактично він сам редагує газету «Киевский телеграф» Драгоманов активно співробітничав з І.Франком, О.Терлецьким, В.Навроцьким та іншими молодими галицькими діячами. Його статті друкувалися в газетах і журналах «Правда», «Діло», «Друг», «Громадський друг». 1873 р. на організаційній нараді з нагоди заснування товариства ім.Шевченка він наполягав на необхідності розгорнути наукову й літературнодослідницьку діяльність в обох частинах України. Але найважливішою справою була видавнича й публіцистична діяльність. Протягом 1878-1881 рр. виходять пєять номерів журналу «Громада».

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про

титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вже в наш час академік Олександр Білецький писав, що видання етнографічних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузі збирання пам’яток. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах ( дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Завдяки експедиції Павла Чубинського і виданню її «Праць» нащадкам залишилися прекрасні перли усної народної творчості, які безслідно зникали з наступом цивілізацї, нівелізації національних рис, безвір’я та духовного поневолення. Експедиція Чубинського набула розголосу, й до неї прилучилося багато ентузіастів, які надавали їй свої матеріали. Зокрема, значний внесок зробив І.Новицький, який передав у розпорядження Чубинського п’ять тисяч записаних ним раніше пісень, О.Кістяківський, який надав цінні записи з ухвал волосних судів і додав історичний нарис цієї інституції. В.Антонович зробив виписки з судових процесів минулого століття про відьомство та чаклунство. М.Лисенко поклав на ноти видані у «Працях» мотиви весільних та інших обрядових пісень Бориспільщини. В.Симиренко зібрав рідкісні фотографії народних типів з різних регіонів України, архітектури та улаштування житла. Матеріали надавали також Я.Темненко, Г.Залюбовський, Димінський, Чернецький, Петров, Воронецький, Столбін, Андрієвський, Жданов та ін. «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край» були явищем величезної ваги в історії української культури. Вони показали світові яскраві взірці вияву вроджених якостей духу українців, величну простоту, безпосередність і водночас глибоку емоційність, естетичну наснаженість, силу поетичного чуття, яскравість барв народної поезії та пісні — те головне, що відрізняє український народ серед інших слов’янських народів. Водночас публікація матеріалів експедиції була відчутним ударом по офіційній погодінсько-валуєвській теорії про несамостійність української нації, її мови та культури.

39. Охарактеризуйте Львів як центр розвитку культури ХІХ ст.

У30-х — 40-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадськокультурне об'єднання "Руська Трійця". Засновники об'єднання М. Шашкевич (1811—1843 рр.), І.Вагилевич (1811—1866 рр.) та Я. Головацький (1814—1888 рр.), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях в дусі романтизму. Учасники "Руської Трійці" підтримували тісні стосунки з М. Максимовичем, О. Бодянським, І. Срезневським — відомими діячами української та російської культури. Суттєвий вплив на формування світогляду членів гуртка мала творчість представників нової української літератури - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського та ін. У 1834 р. "Руська Трійця" підготувала до друку істориколітературний збірник "Зоря", в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С. Наливайка та інші твори. Однак віденська цензура заборонила видавати "Зорю".

У1836 р. члени гуртка підготували і видали в Будапешті літературно-науковий альманах "Русалка Дністрова", що містив ряд творів з проблем історичного минулого України. Отже, діяльність "Руської Трійці була кроком уперед у розвитку національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до постановки соціально-економічних і політичних питань.

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазні та буржуазно-демократичні революції. 17 квітня 1848 р. уряд був змушений оголосити у краї про скасування феодальної залежності селян і панщини. Звільнення селян стало важливою передумовою розгортання масового демократичного руху. В березні 1848 р. у Львові відбулися демонстрації, що привели до звільнення владою політичних в'язнів. Відповідно до проголошених конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. свободи друку, зборів, організацій у краї виникли різні політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848 р. утворили у Львові Центральну раду народову, яка ставила своєю метою перетворення Галичини в Польську автономну провінцію, заперечуючи право на окремий національний розвиток українців. Галицька інтелігенція виступала рішуче проти намагань поляків втягнути Галичину до Польщі і створила свою політичну організацію - Головну руську раду у Львові, яка, підтримуючи проведення буржуазних реформ, прагнула забезпечити вільний розвиток українського населення. Правлячі кола Австрії ігнорували більшість цих вимог і погодилися лише на запровадження у 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання її як обов'язкового предмету в

гімназіях. У виборах до першого австрійського парламенту українці мали 39 депутатів на 96 послів з Галичини. Революційні події охопили й Північну Буковину, де селяни силою повертали захоплене у них поміщиками. 2 березня 1853 р. було видано імператорський указ, який санкціонував скасування кріпацтва в Угорщині за викуп на таких же кабальних умовах, як і в Галичині та на Буковині. Проте революція мала важливі наслідки для населення 'Західної України. Найголовнішим з них було скасування кріпацтва. Аграрна реформа, незважаючи на її грабіжницький характер, все ж сприяла розвиткові капіталістичних відносин. Характерним наслідком революції було і піднесення національно-визвольної боротьби народу, зближення українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття.

40. Визначте значення поглядів і творчості І.Я.Франка для формування української культури.

Іван Франко – особистість з шаленою працездатності, талановита індивідуальність, яка думала про свою землю і українських народ, справжній громадянин, які віддав усі свою сили на те, щоб життя українців стало кращим і повноціннішим.

Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів'яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

1.Творчий доробок І.Франка як цінна спадщина для української культури Іван Франко є письменником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу

– минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збірок його поезій: "Балади і розкази", "З вершин і низин" (виходила двічі), "Зів'яле листя", "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Semper Tiro", "Давне і нове", "Вірші на громадські теми". "Із літ моєї молодості". Це ціла поетична скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політична лірика

– оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми "Мойсей". Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: "Лиш боротись – значить жить". Та у наймужніших бувають "хвилини розпачу" і "дні журби". У такі часи народилася найкраща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лірики, – "Зів'яле листя" (1896).

41. Розкажіть про особливості розвитку українського театру в XVIII – XIX ст.

На початку 19 століття з’являються перші симфонії (―Українська симфонія‖ та інші). На західноукраїнських землях національний музичний репертуар поповнюється творами М.Вербицького, І. Лаврінського. У середині та другій половині 19 століття слід відмітити діяльність Петра Ніщинського (музика до п’єси Шевченка ―Назар Стодоля‖, ―Вечорниці‖, ―Ой закувала та сива зозуля‖) та Миколи Лисенка, засновника великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом і матеріалом опери (―Різдвяна ніч‖, ―Тарас Бульба‖ та інші). Період після М.Лисенка характеризується інтересом до вокальної музики, до хорової, яка спирається на народну музику (К. Стецько, М.Леонтович, Я.Степовий та інші). В народних вокальних традиціях написаний і гімн України – ―Ще не вмерла Україна‖ (1862р.). 18 століття – час розквіту вертепу. В театральній діяльності існував поділ на ―верхній світ‖ та ―нижній світ‖. Вистави ―верхнього світу‖ належать до трагедійно – драматичного серйозного шару дійсності (вистави писали і виконували професіонали, твори були присвячені проблемам суспільства

тощо), то ―нижній світ‖ сприймається суспільством як розвага. Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із серйозними драмами та трагедіями, що писалися викладачами Києво – Могилянської академії, які присвячувалися святам, визначним подіям, також писали і твори для ―нижнього світу‖. Популярність ―нижнього поверху‖ театру цієї доби пов’язана з сміховою фольклорною культурою та з використанням народної мови – все це дає підставу розглядати цей театр як народний, український. Вертеп крім сміхових сюжетів також ілюстрував і євангельські сюжети, але ніколи ні Христос, ні Богородиця не були дійовими особами. Особливостями шкільного театру було те, що в ньому грали аматори з школярів, тобто найосвіченіших кіл тогочасного суспільства, глядачами здебільшого були також освічена інтелігенція, включаючи запрошених гетьмана та старшин. Серед відомих вистав ―верхнього світу‖ можна відмітити вистави ―Цар Ірод‖, ―Цар Максиміліан‖, ―Разговор Великороссии с Малороссией‖(1762р.). У другій половині 18 століття у Києвсько – Могилянській академії було заборонено театральні дійства, що призвело до зникнення в подальшому шкільного театру. Український театр його класичної доби починається з аматорських гуртків другої половини 19 століття, які ставлять здебільшого ―Наталку Полтавку‖ (П’єса Котляревського ―Наталка Полтавка‖ стала об’єктом натхнення багатьох музикантів. Популярне опрацювання п’єси зробив Алоїз Єдлічка, у 1857 році нову музичну обробку зробив Опанас Маркович та й у 1889 році найбільш вдала музична обробка, в якій вона виконується і понині, зроблена Миколою Лисенком), ―Сватанія на Гончарівці‖ та ―Назара Стодолю‖ Шевченка. Таким був гурт під керівництвом учителя В.Лободи з Полтави, а в Чернігові існувало ―Товариство, кохаюче рідну мову‖ під головуванням Л. Глібова. В кінці 50 – х років починається діяльність у Бобринці Марка Кропивницького.

42. Охарактеризуйте імпресіонізм та символізм як інноваційні тенденції української культури.

Символізм (від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого ―життя душі‖ і пошуком ―вічної істини‖. — поетичний троп, що грунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б ―орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу‖. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу Першим організаційним осередком українського символізму було створене в Києві 1918 р. з участю

поетів Якова Савченка, Олекси Слісаренка, Павла Тичини Вершинним виявом українського символізму стала збірка Павла Тичини, «Сонячні кларнети» (1918)

(фр. impressionisme, від impression - враження) - художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Представники його прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи. Імпресіонізм зародився в 1860-х роках у Франції, коли художники внесли в живопис різноманіття і складність міського побуту, свіжість і безпосередність сприйняття світу. Для їхніх добутків характерне зображення випадкових ситуацій, сміливість композиційних рішень, що здається неврівноваженість, фрагментарність композиції, несподівані точки зору, ракурси, зрізи фігур рамою. Родинне мальовничому імпресіонізму різноманіття нюансів почуттів і настроїв виявляється в поезії і музиці В українській літературі поетика імпресіонізму відбилася у творчості М.Коцюбинського, B.Стефаника, М.Черемшини, частково О.Кобилянської, а також Г.Михайличенка, М.Хвильового, Є.Плужника, М.Яцківа, Н.Кобринської та ін

43. Розкрийте зміст концепції "неовізантизму" М.Бойчука у контексті художніх пошуків українського живопису ХХ ст.

Творча програма Михайла Бойчука формувалася в період, коли на зламі віків і мистецьких парадигм, серед кризи позитивістської свідомості, після краху блискучого проекту Modern Time, народжувалося нове світовідчування. Творчість Бойчука була природною і послідовною. Митець вбирав у себе різні надбання не через наслідування когось, а через власний діалог з культурою минулого й сучасного, через філософське ставлення до оточуючого світу й самодостатність свого внутрішнього духовного життя. Шлях Бойчука в мистецтві розпочинається від писання ікон, від опанування першими мистецькими навичками під керівництвом Юліана Панкевича у Львові. Сам хід мистецьких студій Михайла Бойчука виявився дуже подібним до студій Модес-та Сосенка внаслідок опіки з боку митрополита Шептицького. Бойчук формулював пояснення свого інтересу до Візантії таким чином: ―Візантійщина для України не чужа. Візантійська культура переплелася з нашою поганською культурою, може, тисячолітньою. Український народ у своїх кращих колективних творах надає таке саме розуміння мистецтву, як і ми‖. Спонукою зацікавлення художника релігійним мистецтвом слугував пошук нових вимірів світовідчуття, а на естетичному рівні – пошук бажаного ―гезамкунстверку‖, тотального мистецького твору. Михайлові Бойчуку притаманний погляд на природу як на одухотворену матерію. У його творах відчутною є мрія про світ, де перемагає ідеальне, де панують гармонія й краса, що набули виміру життєвої норми

44. Поясніть роль українського модернізму в розвитку світових тенденцій авангардного мистецтва.

Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.

Поняття «український авангард» введено у вжиток паризьким мистецтвознавцем А. Наковим (фр. Andr?i Nakov) для виставки «Tatlin's dream», улаштованої в Лондоні 1973 року. Тоді Захід уперше побачив праці світового рівня безвісних авангардистів України Василя Єрмилова і Олександра Богомазова. Генетично авангард пов'язаний з мистецтвом сецесії і постімпресіонізмом, які пішли далеко від натуралізму у сферу уяви й експресії. Печерна людина, давній єгиптянин, середньовічний гот, індієць, візантієць і давній північно-західний американський індіанець і багато інших сторіччями трансформували природу в символічні форми, часто цілковито приховуючи натуралістичний вигляд об'єкта.

Сецесія й авангард в Україні співіснували, перепліталися і взаємодіяли упродовж двох десятиріч (1910—1920-х pp.), витворюючи незвичайні комбінації і мистецькі гібриди.

45. Розкажіть про політику в сфері культури в першій чверті ХХ ст.

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку. Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтеліґенції, якій повинні

бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим. Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку