Розділ 11

Право і держава у вченнях європейського Просвітництва

§ 1. Політична програма Вольтера

Період французького Просвітництва тривав від початку XVIII ст.

до Французької революції 1789 р. Нові державно-правові ідеї цієї доби були сформульовані філософом і письменником Вольтером (1694– 1778)1 —натхненником і визнаним духовним лідером європейського Просвітництва.

У своїх роботах Вольтер значну увагу приділяє проблемам пошуку найкращогодержавного устрою, щозабезпечив би людині її природні права, захистивїїсвободу, рівність івласність. Таке справедливе тапрогресивне правління, за Вольтером, теоретично могла б забезпечити й монархія, але тільки «просвітницька» («найкраще для людей — коли правитель є філософом»). Перешкоду для встановлення такої монархії мислитель бачить у середньовічних обмеженнях, насамперед церкві, аристократії, судахмагістратів, якіроблятьіснуючумонархіюсинонімом деспотії: «Слова«деспотичний» і«монархічний» єабсолютнототожними

всерцяхусіхлюдей». НапереконанняВольтера, французькийабсолютизм

істанові привілеї суперечать людській природі й мають бути скасовані, релігійні забобони та нетерпимість замінені раціональною, природною релігійністю: «під природною релігією слід розуміти сукупність моральних принципів, що є загальними для всього людського роду».

ТривалийчаспідвпливомвраженьвіданглійськоговрядуванняВольтер вважавнайкращоюформоюправлінняконституційнумонархію, авзірцем державотворчого прогресу в Європі— англійський державний лад. У англійському врядуванні мислитель бачить втілення розумного правління, за якогоукоролянеобмеженавладаробитидобройзв’язаніруки, щобробити зло, а народ бере участь у владі, спрямованій проти безпорядку. Забезпечуєтьсяцейладнайкращимизаконами, справедливимправосуддям, відсут-

ністю свавілля, відповідальністю посадових осіб за порушення свободи громадян, правом кожного висловлювати свою думку усно та письмово,

1 Вольтер (літер. псевдонім Франсуа Марі Аруе) – народився в Парижі в сім’ї нотаріуса. Вивчав право в аристократичній єзуїтській колегії. Двічі був в’язнем Бастилії, висилався з Франції, три роки жив в Англії. Твори, що містять державно-правові ідеї: «Філософськілисти» (1733), «Дослідпровсесвітнюісторіюйпрозвичаїтадухнародів» (1756–1769), «Трактатпровіротерпимість, зприводусмертіЖанаКаласа» (1763), «Республіканські ідеї» (1765), «Коментар до книги про злочини та покарання» (1766) та ін.

99

партійноюсистемою, заякоїдвіпартіїконтролюютьоднаоднуйвиборюють честь охороняти суспільну свободу. Видатні досягнення англійської нації в політиці, законодавстві й економіці Вольтер пов’язує з наслідками двох англійських революцій і підтримує право народу на повстання проти деспотії: «Небодозволяєвійнидлясправисвободи».

Згодом пошуки найкращої форми правління приводять філософа до думки, що досконалого устрою не існує, але «найбільш стерпним з усіх безсумнівно є республіканський, оскільки він більше інших наближає людину до природної рівності», краще забезпечує свободу, захищає право приватної власності. Саме рівність, свободу й приватну влас-

ність мислитель вважає невід’ємними складовими природного життя людини, які мають бути забезпечені державою.

Людську рівність Вольтер розглядає в дусі ліберальної традиції: рівний правовий статус громадянина, рівний захист його прав, рівну залежність від закону, але не майнова рівність. Поділ людей на бідних та заможних філософ вважає природним.

Свободу мислитель вважає природно властивою людині: «Бог створив людину вільною від народження». Свобода «полягає в тому, щоб залежати виключно від законів», створених вільними людьми. Саме такими законами мають бути усунені феодальні пережитки, закріплені невідчужувані природні права людини на приватну власність, особисту недоторканність, гарантованісвободивіросповідання, слова, друку(«немає у людей ніякої свободи без свободи висловлювати свої думки»).

Право приватної власності, на переконання Вольтера, також відповідаєлюдськійприроді, отже, єневідчужуваним, непідлягаєобмеженню з боку держави. Воно забезпечує високу продуктивність праці, є запорукоюдобробутукраїни: «Безперечно, власникземельногонаділубуде оброблятисвоювласністькраще, ніжчужу. Духвласностіподвоюєсили людини. На себе й свою сім’ю працюють з більшими зусиллями й задоволенням, ніж на господаря».

Низка робіт Вольтера присвячена проблемам кримінального права й судочинства. Тут філософ піддає нищівній критиці існуючу судову системуФранції, інквізиційнийсудовийпроцес, теоріюформальнихдоказів, активнопропагуєнеобхідністьрозбудовисистемиправосуддяназасадах законності, рівності, гласності, справедливості, оперативності, захисту прав підсудних за допомогою професійних захисників (адвокатів). Ці ідеї мислитель здобув з власного досвіду правозахисника жертв несправедливих вироків у гучних судових процесах.

У 1791 р. за рішенням Установчих зборів революційної Франції останки Вольтера перевезли в паризький Пантеон — місце поховання багатьохвидатнихсинівФранції. Накатафалкубулонакреслено: «... Поет,

філософ, історик, він спричинив могутнє піднесення людського розуму, підготував нас до перемоги».

100

§ 2. Вчення про право та державу Ш. Монтеск’є

ВеличноюпостаттюфранцузькогоПросвітництвайсвітовоїправни- чоїдумкиєправознавецьтаісторикШарльЛуїМонтеск’є(1689–1755)1. Усвоємунайвідомішомутрактаті«Продухзаконів» вінрозвиваєтеорію природного права, закону та законотворчості, систематизує ознаки й властивості форм державного правління, збагачує новими висновками теорію поділу влади.

Виникнення законодавства Монтеск’єпов’язуєізпереходом людини з природного стану в суспільний. Він зазначає, що в умовах досуспільногожиття свобода забезпечується звичаями, є«природноюсвободою». Але в суспільстві люди втрачають свободу й рівність, між ними починаються війни, розбрат, боротьба за владу. Щоб покласти цьому край, люди змушені приймати закони, що регулюють відносини між ними, відновлюють і забезпечують свободу й рівність. Як зазначає мислитель, люди «знову стають рівними тільки завдяки законам». За Монтеск’є, політичноюсвободоюєможливістьінеобхідність вчинятинетак, якбажаєш, атак, якдозволяютьзакони: «якщо бгромадя-

нин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Він не пов’язуєполітичнусвободузякоюсьпевноюформоюправління. Головне, щоб у державі закони панували над волею правителів.

Отже, саме закони Монтеск’є вважає головною юридичною гарантією забезпечення свободи людини в суспільстві. У дусі ідеології Просвітництва він ототожнює закон із людським розумом, що керує всіма народами землі, а законодавство країни розглядає як його окремий прояв. Тожпершоюумовою, заякоїзакониможутьвиконуватисвоюфункцію забезпечення політичної свободи людини, є їх розумність.

Другою важливою умовою Монтеск’є вважає відповідність законів властивостям того народу й тієї країни, для яких вони видаються. За-

конодавецьмаєстворюватизаконизурахуваннямтакихчинників, якклімат, ґрунт, географічнерозташування, розмірикраїни, укладжиттяїїнаселення, зокрема, ступіньйогосвободи, ставленнядотогочиіншоговидуврядування, релігія, звичаї тощо. Відповідність законів усім цим географічним, соціальним та ідеологічним чинникам разом мислитель називає «Духом законів» і вважає його врахування запорукою дієвості законотворчості. Такі

1 Монтеск’є Шарль Луї де Секонда, барон де Ла Бред народився у дворянській сім’ї, виховувавсявєзуїтській колегії, декілька роківсамостійно вивчавюридичнінауки. Протягом12 роківбуввіце-головоюйголовоюПарламентум. Бордо(затихчасівсудовогооргану), потімбагатомандрувавкраїнамиЄвропи, вивчаючиїхдержавнийлад, закони йзвичаї. Співавтор«Енциклопедії» ДідротаД’Аламбера(статті«Закон» і«Законодавець»). Твори, щомістятьдержавно-правовіідеї: «Пропричинивеличітападінняримлян» (1733), «Роздумипровсесвітню монархію» (1733), «Продухзаконів» (1748).

101

закониєголовнимивизначникамивсякогосуспільства, потребуютьїхсуворогододержання зметоюзабезпечення свободитазапобігання деспотії.

Учений підкреслює, що тільки освічений законодавець, який наділений достатньорозвинутимирозумовимиздібностямиймаєзнанняпроцілі, принципи та правила законотворчості, може адекватно відобразити в законах реальноіснуючісуспільнівідносини. ДоМонтеск’єтакретельнотеоріюзаконотворчостінеопрацьовувавжодниймислительзчасівПлатона.

Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принци-

пами. За природою, що визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку («верховна влада перебуває

вруках або всього народу, або його частини» — у першому випадку республікаєдемократичною, удругому — аристократичною); 2) монархію («керує один, але за допомогою встановлених незмінних законів»); 3) деспотію(«усепозавсякихзаконівіправилрухаєтьсяволеютасвавіллям однієї особи»). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних

принципів — психологічної основи державної влади. Учений визначає,

щопринципомдеспотіїєстрах, принципомреспубліки — доброчесність («любов до законів й вітчизни»), принципом монархії — честь.

Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати йоб’єктивнічинники. Так, длякраїнзневеликоютериторієюбажанареспубліканськаформа, збільшою — монархіяабофедеративнареспубліка, з найбільшою — деспотія. Взагалі, доводить учений, формування суспільства, форма державного правління та характер законів держави залежать від багатьох чинників: географічного положення країни, її території, клімату, способів здобуття людьми засобів для існування тощо.

Мислитель визначає систему обов’язків держави, що не залежать відїїформи. Так, держава повиннагарантувативсімпідлеглим захистїх законних інтересів, забезпечувати всіх громадян засобами до життя. Головною її метою має бути примирення суперечностей між людьми

всуспільстві, скеровування їхуруслоправовоїформивирішенняспорів. ЗавдякиМонтеск’єнабуваєрозвиткуодназнайвпливовішихконститу-

ційнихдоктринНовогочасуйсучасності — теоріяподілувлади. Учений визначає, щовкожнійдержавієтривидивлади: законодавча, виконавча йсудова. Задлязабезпеченняполітичноїсвободилюдинипотрібенїхподіл.

Аджепоєднанняводнійособіабоводномувідомствізаконодавчоїйвиконавчоївладипризводитьдовтратитакогоспокою(отже— втратиполітичноїсвободи). Поєднаннясудовоївладиіззаконодавчоюабовиконавчоютеж унеможливлюєсвободу, оскількивпершомувипадкусуддястаєзаконодавцем (отже, «життя та свобода громадян залежатимуть від сваволі»), а в другому може стати гнобителем. Зосередження всіх трьох видів влади в одній особі або установі, складеній із осіб одного стану, взагалі веде до «загибелі всього». З цих міркувань Монтеск’є робить логічний висновок,

щовсітривидивладимаютьналежатирізниморганам, особам.

102

Зметоюреальногозабезпеченняполітичноїсвободимислительпропо-

нує провести поділ видів влади серед різних прошарків суспільства. Так,

законодавча влада має належати всьому народові, «оскільки увільній державікожналюдина, якавважаєтьсявільною, муситькеруватисобоюсама»,

йформуватися шляхом виборів представницького органу (законодавчих зборів). Виконавчою владою Монтеск’є пропонує наділити монарха або іншихосіб(крімчленівзаконодавчихзборів, оскількицепорушилобпринцип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратисянапевнийтермініскликатисявразінеобхідностідлястворення суду. Незалежна судова влада, як можна судити з «Духу законів», займає

центральнемісцевзабезпеченніполітичноїсвободилюдини. Самесудявляє собоюточкубезпосередньогозіткненнядержавноївлади, законуйіндивіда

йможе слугувати найкращим запобіжником беззаконних дій державної влади, найімовірнішим захисником громадянина від її сваволі. При цьому вчений наполягає на суворій відповідності судових рішень законові: «Якби вони були приватною думкою суддів, то люди б у такому разі жили в суспільстві, незнаючиточносутностісвоїхобов’язків».

Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримуваньіпротиваг, щомаютьдіятивсерединіцьогомеханізму. Безних механізмнаврядчиможевважатисядієздатним, зловживаннявладоюстають неможливими, а політична свобода— захищеною. Для вченого очевидним єте, щовумовахпредставницькоголадуполітичнодомінуючоюєзаконодавча влада, адже саме вона створює закони, які виражають загальну волю, дві жіншігілкитількизастосовуютьівиконуютьвстановленізакони. Самевона відкритаспокусітаможливостінадмірногорозширеннявласнихповноважень. Отже, законодавчуйвиконавчувладислідврівноважити, алеіззбереженням підпорядкованостівиконавчоївладизаконодавчій. Цезавданнявиконуєсистемастримуваньіпротиваг, щоскладається, заМонтеск’є, зтакихюридичних інструментів: 1) наданнязаконодавчійвладіправаконтролювативиконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішеннязаконодавчої; останнятакимправомщодовиконавчоївладиненаділяється; 3) забороназаконодавчійвладізабудь-якихобставинзвинувачувати

йсудити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона законодавчому органу видавати будь-які акти, крім законів; 5) внутрішня противага в самій законодавчійвладішляхомвпровадженнядвопалатноїорганізаціїзаконодавчого органу: одна палата є представництвом народу, друга— складається із спадковоїзнаті(назразоканглійськихПалатигромадіПалатилордів), кожна палатанаділяєтьсяправомскасовуватирішенняіншої.

ГоловноюметоюМонтеск’єєзабезпеченнянестількирівновагивидів влади, скільки впровадження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. І поділ влади таку рівновагу забезпечує. Але Франція обрала інший шлях — революційний, і ця ліберальна за своєю сутністю

юридична доктрина була впроваджена в цій країні значно пізніше.

103