шпоры и всякое такое / 1_semestr / 1 семестр-1 / зно / Ana_769_fora

Ана́фора — єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Рефре́н або При́спів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.

Епітети постійні — епітети, які у фольклорних творах, а іноді в інших, часто вживаються з тими самими словами: козак — молоденький, кінь — вороненький, зброя — ясная, шлях — битий.

Персонифика́ция  — представление природных явлений, человеческих свойств, отвлечённых понятий в образе человека.

Си́мвол — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища; художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею, почуття. В українських піснях наявні традиційні уснопоетичні народні символи: сонце, місяць, зіроньки, човен, терен, верба, весна та ін.

Гіпе́рбола — вид тропа. Стилістична фігура явного і навмисного перебільшення для посилення виразності і підкреслення сказаної думки. Наприклад: «я говорив це тисячу разів» або «височенний як дуб».

Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Прототип — прообраз, зразок, оригінал.

Ідея - голов­на думка, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ.

Тема — коло подій, життєвих явищ, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення.

Мотив — проста складова частина сюжету, тема ліричного твору.

Проблематика - сукупність проблем; ідейно-тематичний зміст твору.

Конфликт — разногласие, противоречие, столкновение, острая борьба, воплощенные в сюжете литературного произведения.

Сюжéт - система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору.

Основні елементи композиції сюжету:

1. Пролог (не завжди)

2. Експозиція

3. Зав'язка

4. Розвиток дії

5. Кульмінація

6. Розв'язка

7. Постпозиція

8. Епілог (не завжди)

До позасюжетних елементів відносять портрет (опис зовнішності), пейзаж і обстановку (інтер'єр, опис речей), авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву твору, епіграф, присвяту.

Епі́тет — один із основних тропів поетичного мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле, збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом.

Мета́фора — один із основних тропів поетичного мовлення. У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Алегорія - як троп використовується в байках, притчах, мораліте.

Порівня́ння — троп, який полягає у поясненні одного предмета через інший, подібний до нього, за допомогою компаративної зв'язки, тобто єднальних сполучників: як, мов, немов, наче, буцім, ніби та ін.

Метонімія— це слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для даного слова предметом за своєю природою.

Наприклад, такий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр».

Окси́морон— літературно-поетичний прийом, котрий полягає у поєднанні протилежних за змістом, контрастних понять, що спільно дають нове уявлення.

Бароко - напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.        Визначальні риси бароко:        - посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;        - мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;        - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;        - прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;        - трагічна напруженість і трагічне світосприймання;        - настрої песимізму, скепсису, розчарування.

Сентименталізм - напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору.

Визначальні риси сентименталізму:        - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;        - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;        - вільна побудова твору;        - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;        - мальовничі сільські пейзажі;        - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;        - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Романтизм - один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст.

Визначальні риси романтизму:        - заперечення раціоналізму доби Просвітництва;        - ідеалізм у філософії;        - вільна побудова творів;        - апологія (захист) особистості;        - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);        - культ почуттів;        - ліричні та ліро-епічні форми;        - захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;        - інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

Реалізм -   літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

Визначальні риси реалізму:        - раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);        - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;        - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;        - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;        - конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;        - вільна побудова творів;        - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;        - розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Е́пос — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, котрі нібито відбувалися у минулому (які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Нове́ла — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Оповіда́ння — невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується на певному епізоді з життя одного персонажа.

По́вість — епічний прозовий твір (рідше віршований), який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням.

Різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична.

Рома́н — літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

Різновиди:

• автобіографічний 

  • біографічний 

  • романізована біографія 

• романна біографія 

• Роман виховання 

• Роман воєнний 

• Роман інтелектуальний 

• Роман історичний 

• Роман пригодницький 

• Роман соціально-побутовий

• Соціально-психологічний роман 

• Роман фантастичний 

• Роман філософський 

• Роман детективний 

• Роман крутійський, також пікарескний роман .

• Роман науково-фантастичний 

• Роман-утопія 

• Роман тенденційний 

• Роман географічний 

• Роман мариністичний 

• Роман урбаністичний 

• Роман сатиричний

• Гротескно-сатиричний роман 

• Роман про митців 

Лі́рика— один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття.

З погляду тематики (пейзажна / урбаністична; інтимна; філософська; любовна / соціальна; міфопоетична / культуральна та ін.);

Соне́т — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед тощо.

Гі́мн або славень — урочиста пісня, яка вихваляє та прославляє кого-небудь або що-небудь.

Посла́ння — різновид епістоли, полемічний трактат, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб.

Поема — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери.

Дра́ма — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Коме́дія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.

Власне драма — твір, в основу якого покладено певний життєвий конфлікт, розгортання якого позначене і трагічними, і комічними моментами.

Місте́рія— західноєвропейська середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургійного дійства.

Драма-феєрія — один із жанрових різновидів драми. Для цього виду властивий фантастично-казковий сюжет, поряд із людьми діють створені уявою письменника фантастично-міфічні істоти.

Гумор - художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури, або мистецтва, що використовує цей прийом.

Іро́нія— художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення.

Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами.

Сарказм  — зла й уїдлива насмішка, вищий ступінь іронії, троп і засіб комічності, в основі якого лежить гострий дошкульний глум, сповнений презирства. Сарказм заснований не лише на посиленому контрасті між тим, що мається на увазі і тим, що висловлюється, але і на безпосередньому навмисному оголенні того, що мається на увазі.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного. Гротеск - вищий ступінь комічного. Особливо яскраво виявляються сатиричні форми гротеску.

Бурле́ск —стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект,

Травесті́я — один із різновидів бурлескної, гумористичної поезії, в якому твір серйозного або й героїчного змісту та відповідної форми переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів.

Ямб — у силабо-тонічному віршуванні, поширеному в українській поезії, це двоскладова стопа із наголосом на другому складі (˘ /).

Хоре́й - в силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U).

Піри́хій - заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів, рядок з пірихієм вважається пірихованим.

Спонде́й - зводиться до двох наголошених складів (——), виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою.

Да́ктиль — трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU).

Амфібра́хій — трискладова стопа з середнім наголошеним складом (U—U).

Анапе́ст — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу.

Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Визначальні риси імпресіонізму:        - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;        - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;        - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;        - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;        - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.

Неоромантизм — стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового.

Визначальні риси неоромантизму:        - неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;        - герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;        - головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;        - зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;        - неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;        - відмова від типізації, натомість застосування символізму.

  Експресіонізм — літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.

Визначальні риси експресіонізму:        - зацікавленість глибинними психічними процесами;        - заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;        - оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;        - суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Інве́рсія — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця».

Тавтологія — повторення одного й того ж слова, однокореневих чи близьких за значенням, щоб з більшою силою виразити щось важливе у висловленій думці.

"Мати любила його без пам'яті, тряслась над ним і у всім волила його волю" (Іван Франко) «Як стрель стрельнув у дівчину» (Панас Мирний) «... було чути, Як реве ревучий» (Тарас Шевченко)

Антитеза - стилістична фігура, зіставлення контрастних явищ, образів і понять. В основі антитези часто лежать антоніми. Напр.: «Згинь старе із мріями — йди нове з героями»

Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.

Чому я так страждаю?.. Чому любов до тебе відчуваю?.. Чому тебе забути я не в силах?.. Скажи мені, о милий! (Маша Ришитюк)

Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.

Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти. (Ярослав Шпорта)

Паралелі́зм — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину (паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя).

Як ми кохалися, як зерно в горісі,

Тепер розійшлися, як туман по лісі!

Як ми кохалися, як голубів пара,

Тепер розійшлися, як чорная хмара!

Риторичне звертання — фігура мови, що використовується для називання співрозмов­ника в уявному діалозі. Оформляється словом чи словосполученням у кличному відмінку час­то з додаванням прикладок.

Ритори́чне запита́ння — фігура мови, що використовується як засіб відтворення діалогу з уявним співрозмовником. Оформляється питальним реченням. Запитання адресатові не розраховане на відповідь, бо відповідь не­можлива чи зайва, або вона вміщена чи смис­лово конденсована в самому запитанні.

Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.

"…течуть ріки, кривавії ріки" (Тарас Шевченко) "Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се?" (Тарас Шевченко)

Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.

"Була гроза, і грім гримів,Він так любив гриміти,Що аж тремтів, що аж горівНа трави і на квіти." (Микола Вінграновський)

Рома́н у нове́лах — один із різновидів роману, який використовує новелу як основну композиційну одиницю. В українській літературі цей жанр започаткував Юрій Яновський романом «Вершники».

Роман у віршах — різновид ліро-епічного (змішаного) жанру, у якому поєднані особливості і ліричного, і епічного зображень, що веде до багатоплановості художнього світу. «Марина» М. Рильского, «Маруся Чурай» Л. Костенко.

Кіноповість — сценарій, перероблений для читання (наприклад, «Україна в огні» О. Довженка).

Усмішка — різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. Своєрідність жанру усмішки — в поєднанні побутових замальовок з частими авторськими відступами, в лаконізмі й дотепності.

Розстріляне відродження — духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Психологізм — передавання художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Асоціативність — одна з найголовніших рис всякого справді художнього мислення

Приго́дницький рома́н— роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання. Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування.

Постмодернізм - світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Визначальні риси постмодернізму:        - культ незалежної особистості;        - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;        - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;        - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;        - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;        - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);        - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;        - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;        - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;        - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;        - іронічність та пародійність.

Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеї 18 – 19 ст., коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку.

Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв’язках з народом як духовною соборністю.